Урок № 22 О. ДОВЖЕНКО «ЗАЧАРОВАНА ДЕСНА». ОПИС ВРАЖЕНЬ МАЛОГО САШКА, українська література, 6 клас
Мета: продовжити роботу над опрацюванням змісту твору О. Довженка «Зачарована Десна», з’ясувати поєднання у творі реального й уявного, знаходити в тексті описи вражень хлопчика про довкілля (хмари, небо, птахи), коментувати їх; охарактеризувати головного героя твору; розвивати культуру зв’язного мовлення, пам’ять, логічне мислення; вміння співставляти, порівнювати, робити висновки, грамотно висловлювати свої думки, почуття, спостереження; формувати кругозір, світогляд; виховувати любов до рідного краю, краси природи, повагу до батьків, творчості О. Довженка; прищеплювати інтерес до наслідків власної праці.
Тип уроку: комбінований.
Обладнання: картини із зображенням рідної природи, бібліотечка творів письменника, дидактичний матеріал (тестові завдання, картки).
ХІД УРОКУ № 22 О. ДОВЖЕНКО «ЗАЧАРОВАНА ДЕСНА». ОПИС ВРАЖЕНЬ МАЛОГО САШКА, українська література, 6 клас
I. Організаційний момент
II. Актуалізація опорних знань
Бесіди за питаннями:
- Що вам відомо про казку як літературний жанр, її особливості?
- Чого вчать нас казки?
- З якою метою у творах художньої літератури письменники згадують казкових героїв, події?
- Який художній засіб використав О. Довженко у назві свого автобіографічного твору?
- Через що таким важливим у багатьох художніх творах є вирішення питання взаємозв’язку людини і природи?
- Чи спостерігаєте ви за навколишнім світом? Які ваші враження від цього?
III. Оголошення теми, мети уроку. Мотивація навчальної діяльності учнів
IV. Основний зміст уроку
В людських серцях незаймані глибини своїм він серцем глибоко проник — співець краси, природи і людини, душі людської дивний чарівник.
І. Гончаренко
Я завжди думав і думаю, що без гарячої любові до природи людина не може бути митцем.
Та й не тільки митцем.
О. Довженко
Щасливий я, що народився на твоєму березі…
О. Довженко
1. Вступне слово вчителя
О. Довженко від природи мав високорозвинене, витончене естетичне почуття, глибоко розумів суть і значення зовнішньої, тілесної і внутрішньої, душевної краси людини та краси і величі рідної землі. Це дорогоцінне почуття і розуміння він успадкував од своїх батьків, од народу, а потім розвинув, удосконалив його у процесі навчання, переважно шляхом самоосвіти, на основі творчої практики, напруженої творчої діяльності.
Він мав незвичайну здібність спостерігати, ясно бачити, сприймати і фіксувати в пам’яті розмаїті естетичні явища життя.
2. Опрацювання образу Сашка
2.1. Сашко — головний герой кіноповісті.
Збагачений чималим життєвим і творчим досвідом, шістдесятирічний письменник показує життя дореволюційного українського села і його людей так, як їх сприймав колись малий Сашко. Довженко ніби дивиться на них очима наївного хлопця, характеризує і оцінює їх, виражає естетичне ставлення до них з позиції розумної дитини. Проте письменник, людина старшого віку, бачить не тільки те, чого Сашко не помічав, не брав до уваги. Погляди автора, його життєва позиція інші, вони відбивають вищий рівень суспільно-політичної та естетичної свідомості порівняно зі свідомістю Сашка. Автор-оповідач кіноповісті дивиться на своїх героїв і на самого Сашка з почуттям замилування і здивування, з теплим усміхом, помічаючи не тільки все гарне, прекрасне в них, а й їх вади, недосконалості їхніх натур. Тому з таким сердечним гумором письменник згадує про те, як Сашко смакував усякими ласощами на городі, повиривав зовсім молоду, дрібненьку морковицю, як малий грішник злякався страхітливих прабабиних прокльонів і каявся в гріхах, як він прагнув зменшити свій гріх, творячи добрі діла, вшановуючи старших людей, аж поки дід Захарко не вилаяв і не прогнав його геть. Цікавими і радісними видавалися Сашкові всякі події родинного життя — і народження в матері маленької дитини, і смерть прабаби, і клепання коси та виїзд на сінокіс. А які чудові й дивовижні сни народжувались у Сашковій душі і вдома, й на сіножаті, які образи витворювала його багатюща уява.
Пізнання світу для малого хлопчика забарвлене поезією відкриття, поезією новизни, поезією мрії, кращими традиціями народної творчості, втіленої в образі яблукатого коня.
Згадаймо хоч би сцену, в якій малий шибеник, лежачи в дідівському човні, пригадує різні приємні й неприємні речі: «…Неприємно, коли баба кляне або коли довго йде дощ і не вщухає… Неприємно в одній руці нести велике відро чи полоть і пасинкувати тютюн. Неприємно, як батько приходить додому п’яний і б’ється з дідом, з матір’ю або б’є посуд. Неприємно ходить босому по стерні».
Як бачимо, все неприємне пов’язане в хлопця зі світом злиднів і страждань. І тут же, ніби на протиставлення цьому світові, письменник малює ідилічні картини сільського життя, осяяні романтикою дитячого світосприйняття: «…Приємно обнімати лоша… Приємно бродити по теплих калюжах після грому й дощу чи ловити щучок руками, скаламутивши воду або дивитись, як тягнуть волока. Приємно знайти в траві пташине кубло. Приємно їсти паску і крашанки …Приємно спати в човні, в житі, просі, в ячмені, у всякому насінні на печі» і т. ін.
2.2. План характеристики образу Сашка.
1. Оповідач у «Зачарованій Десні» — сам письменник, який виступає і як автор, і як герой твору — маленький Сашко.
1) любов до тварин, природи, музики, співів. («Коли б спитав мене хто-небудь, яку я музику любив у ранньому дитинстві, який інструмент, яких музик, я б сказав, що більш за все я любив слухати клепання коси… Високий, чистий дзвін коси передвіщав мені радість і втіху…»; «Любив пташиний щебет у саду і в полі. Ластівок любив у клуні, деркачів — у лузі. Любив плескіт води весняної»; «…Любив співи дівочі, колядки, щедрівки, веснянки, обжинки…»)
2) приємне і неприємне в розумінні хлопця;
3) повага до батьків, людей похилого віку;
4) ставлення до народних свят, прикмет, обрядів, вірувань.
7) здатний до фантазування;
4. Майстерність Довженка-письменника.
2.3. Обговорення образу Сашка за питаннями:
- Яким ви уявляєте собі малого хлопця?
- Як Сашко ставився до своєї родини?
- У чому був перший гріх Сашка? Чим він хотів його виправдати?
- Чим пояснити те, що Сашкові все було доволі цікавим?
- Що цікавого дізнався Сашко, перебуваючи на косовиці?
- Чим саме чарувала Десна малого хлопця? («А на Десні краса! Лози, висип, кручі, ліс — все блищить і сяє на сонці. Стрибаю з кручі в пісок до Десни, миюся, п’ю воду. Вона ласкава, солодка…»)
- Чому розмова коней схвилювала Сашка? Що про це свідчить?
- Як Сашко сприйняв вперше вчителя? Чи потрапив він до школи? Чому?
- Чи виправдалися слова вчителя по відношенню до Сашка?
- Чому, на ваш погляд, О. Довженко написав цей автобіографічний твір?
3. Реалії життя та уяви Сашка
3.1. Романтизм дитячого світу Сашка.
Не оминаючи страждань від нестатків, прабабиних прокльонів і бійок, Довженко романтизує дитячий світ Сашка, «ловкого хлопчика, святої душечки». Були в тому світі гіркі прикрощі і неприємності, але були й справжні дива: втаємничене слухання незрозумілої книги, поява лева на березі ріки, розмова коней і «ворони, що завідувала погодою». Наслухавшись колядок, малий Сашко обнімає уві сні свого яблукатого коня, не схожого на реальних шершавих конячинок. Він дає собі слово «ніколи не продавати його ні за які скарби». Це кінь — мрія, право людини на гарну фантазію. «Так і не продав я його по цей день, — міркує Олександр Петрович. — Ой, коню, не продам я тебе! Як би часом не було мені трудно… »
3.2. Бесіда за питаннями:
- З якою метою письменник уводить у твір уявне? Що саме?
- Як цей твір пов’язаний з усною народною творчістю?
- Що означає воронячий крик? («Вона бездоганно вгадувала наближення дощу чи грому ще при безхмарному ясному небі»)
- Чому ворону у творі названо «божою птицею»?
- Звідкіль, за уявою хлопця, на березі Десни з’явився лев? («Коли трапилась аварія поїзда під Бахмачем і клітка мандрівного звіринця поламалась, виплигнув він на волю»)
- Як же склалася подальша доля лева? (І десь коло Спаського вбили його стражники»)
- Що вам відомо про колядки як жанр усної народної творчості? Яких колядок наспівали дівчата Сашкові?
- Який кінь привидівся Сашкові? («А кінь у яблуках, шия крута, червона стрічка в гриві, одспівує мені на вухо…»)
- Чому автор відмовляється продати цього коня за будь-яких обставин? («Ой коню, коню, не продав я тебе. Як би часом не було мені трудно, як турки й татарва не обступали на торгу мене, не розлучуся з тобою ні за яку ціну»)
- Як же хлопчик сприймає довкілля (хмари, небо, птахи)? (Чого тільки не бачив я на самому лише небі! Хмарний світ був переповнений велетнями і пророками. Велетні і пророки невпинно змагались у битвах, і дитяча душа моя не приймала їх, впадаючи в смуток…; …Я пливу за водою, і світ пливе наді мною, пливуть хмари весняні — весело змагаються в небі, попід хмарами лине перелітне птаство — качки, чайки, журавлі. Летять чорногузи, як чоловіки у сні…)
- За що ж так хлопець полюбив Десну? Чому вона для нього є зачарованою?
4. План твору О. Довженка «Зачарована Десна»
- Хата, город, погрібник.
- Дід Семен любить сонце.
- Розповіді діда Семена.
- Кашель діда.
- Сашко на городі у моркві. Шкода.
- Прабаба Марусина. Її вічні прокльони.
- Опис хати. Картина божого суду.
- Сприймання картини хлопцем.
- «Покаяння» хлопця.
- Сашко у дідовій шапці ісповідує свої «гріхи».
- Спогади письменника про свого батька, матір, їх сварки, бійки.
- Смерть старших братів: Лавріна, Сергія, Василя, Івана.
- Портрет батька.
- Смерть прабаби Марусини. Радість Сашка.
- Старці.
- Ставлення батька до старців.
- Весна. Повінь. Село. Загребелля плаває у воді.
- Паска. «Парахвія» освячує паски.
- Спогади про своє село, що згоріло у війну.
- Косовиця. Сашко на Десні.
- Бійки на косовищі.
- «Ворона фамільна» передбачає погоду.
- Качка з каченятами.
- Лев на березі Десни.
- Коні Мурай і Тягнибіда.
- До школи. Учитель Леонтій Созонович Опанасенко.
- Ставлення письменника до свого минулого, вдячність цьому минулому.
- Гімн «незайманій дівиці Десні».
V. Закріплення вивченого матеріалу
1. Опрацювання тестових завдань
1. Починаючи твір, О. Довженко захоплюється:
а) красою річки Десни;
б) конем, що випасався неподалік від лісу;
в) добробутом власної городини.
2. Кому з героїв твору належать слова: «Нічого в світі так я не люблю, як саджати що-небудь у землю, щоб проїзростало»?
3. Діти боялися лазити у кущах бузини і ще якихось невідомих рослин, бо:
а) вважали їх отруйними;
б) там водилися гадюки;
в) у них можна було заблукати.
а) на гетьмана;
б) Бога;
в) Тараса Бульбу.
6. Мати Сашкова не любила діда Семена, бо:
а) вважала його за чорнокнижника;
б) у нього був складний характер;
в) любив багато випивати.
7. Про кого автор зазначає, що він був «добрий дух лугу і риби»?
а) Про батька Сашка;
б) діда Семена;
в) Сашка.
8. Який художній засіб використано О. Довженком у рядку: «…брав їх з води прямо руками, як китайський фокусник»?
а) Метафору;
б) епітет;
в) порівняння.
а) молитися Богу;
б) співати народні пісні;
в) лежати на погребі під сонцем.
10. Старі люди по дідовому кашлю:
а) дізнавалися про його місце знаходження;
б) про врожай цього літа;
в) вгадували погоду.
11. Яку шкоду вчинив Сашко, перебуваючи на городі?
а) Витоптав огірки;
б) повиривав моркву;
в) поламав весь соняшник.
12. Баба Марусина, мати діда Семена, любила:
а) вишивати хрестиком;
б) розповідати внукові казки;
в) проклинати все і вся.
13. Батьківська хата майбутнього письменника була схожою:
а) на стареньку білу печерицю;
б) невеличкий хлівець;
в) рибацьку халупу.
14. Якої картини не було в Сашковій хаті?
а) Почаївська лавра;
б) Андріївська церква;
в) вигляд Новоафонського монастиря.
15. Який представник нечистої сили згадується у творі?
а) Русалка;
б) домовик;
в) потерчата.
16. Пісня, яку баба творила про Сашка, нагадувала:
а) колядку;
б) щедрівку;
в) коломийку.
17. Крамаря Масія не любили через те, що він:
а) був не завжди привітним;
б) обдурював усіх, хто тільки до нього не заходив;
в) пропонував неякісний товар.
18. Намагаючись позбавитися від власного гріха, Сашко вирішив:
а) ходити і з кожним вітатися, знімаючи капелюха;
б) допомагати батькові збирати скошену траву;
в) доглядати худобу.
19. Що, на думку Сашка, вважалося неприємним?
а) Дивитись на великий вогонь;
б) обнімати лоша;
в) бродити по теплих калюжах після грому і дощу.
20. Найбільше малий Сашко полюбляв:
а) пташиний щебет;
б) музику клепання батьком коси;
в) плескіт весняної води.
21. Брати Сашка дуже рано померли:
а) від чуми;
б) отруєння грибами;
в) пошесті.
22. Батька за його красу Сашко порівнював:
а) з античною статуєю;
б) божим храмом;
в) квітучим весняним садом.
23. Як батько називав своїх діточок?
а) Соловейками;
б) соколиками;
в) сизокрилими орлами.
24. За характером мати Сашка була:
а) спокійною;
б) гонористою;
в) врівноваженою.
25. Хто з героїв «мав вигляд переодягненого у поганючу одежу артиста імператорських театрів, співать не вмів»?
а) Старець Богдан Холод;
б) дід Захарко;
в) батько Сашка.
26. У минулому батько Сашка був:
а) козаком;
б) січовим стрільцем;
в) бурлакою.
27. О. Довженко зазначає у творі, що «жили ми в повній гармонії з…»:
а) усіма сусідами;
б) з силами природи;
в) усім селом.
28. У чому виявився «дошкільний героїзм» Сашка, за який, напевно, послали б до Артеку?
а) Допоміг людям похилого віку;
б) рятував людей, худобу під час повені;
в) брав участь у ліквідації пожежі.
29. Яке церковне свято згадується у творі?
а) Пасха;
б) Різдво;
в) Вербна неділя.
30. З яких прикмет Ярема Бобир заздалегідь дізнався про наближення повені?
а) Взимку миші втекли з клуні й кошари;
б) зграя ворон тривалий час літала над хатою;
в) увечері скиглив собака.
31. У чому призначення митця, на думку письменника?
а) Розважати і висміювати людей;
б) відображувати життя як найвеличніше благо;
в) допомагати ближньому.
32. Мати не пускала Сашка на косовицю з батьком, бо вважала, що він:
а) потрапить до рук розбійників;
б) утопиться в Десні;
в) заблукає в лісі.
33. Дід і прадід Сашка не любили заліза, бо воно, на їх думку:
а) приносить нещастя;
б) притягує грім;
в) не лікує людей.
34. Чому виникла сварка між батьком, дядьком і дідом Сашка на косовиці?
а) Не могли поділити скошену траву;
б) не порозумілися у політичних поглядах;
в) кожний намагався довести власну силу.
35. Яка пташина віщувала про зміни погоди?
а) Жайворонок;
б) ворона;
в) голуб.
36. Найбільша обдарованість дядька Самійла виявилася під час:
а) полювання на рибу;
б) обробки землі;
в) сінокосу.
37. Який художній засіб використано автором у вислові з твору: «Дивлюсь у воду — місяць у воді сміється»?
а) Епітет;
б) метафору;
в) порівняння.
38. Яка надзвичайна тварина з’явилася на березі Десни за уявою хлопця?
39. Звідкіля з’явилася ця тварина?
а) Втекла з клітки, коли та поламалася;
б) спеціально випустили біля Десни, щоб вона розмножувалася;
в) залишили працівники цирку, бо вона була хворою.
40. Чим закінчилася прогулянка дикої тварини вздовж річки Десни?
а) Її вбили;
б) посадили знову у клітку;
в) спіймали і продали циркачам.
41. Коні в господарстві Сашкового батька були різні, бо батько:
а) міняв їх на ярмарку;
б) потайки крав у циган;
в) отримував того чи іншого коня за виконану роботу.
42. Через що були худі коні в господарстві батька Сашка?
а) Він дуже бив їх;
б) був поганий корм;
в) не робилися відповідні щеплення.
43. Про що відбулася розмова коней, яку підслухав Сашко вночі?
а) Негативне ставлення господаря до них;
б) хвалькуватість про красу кожного;
в) чарівність Десни.
44. Сашко ніколи не бив коней, бо:
а) боявся, що ті вдарять його копитом;
б) вважав, що це принесе нещастя;
в) співчував їх нелегкій долі.
45. Який обряд зимового циклу згадується у творі?
а) Колядування;
б) посівання;
в) щедрування.
46. Що уявляв собі Сашко під час співу дівчат?
а) Красу зачарованої Десни;
б) як він буде продавати коня у яблуках;
в) ворону, яка приносить щасливі новини.
47. Які риси характеру притаманні вчителю Леонтію Созоновичу Опана-сенку?
а) Добрий і чуйний;
б) тихий і врівноважений;
в) нервовий і сердитий.
48. Сашко порівнював Л. С. Опанасенка:
а) з генералом;
б) мудрим вороном;
в) паном.
Примітка. За кожну правильну відповідь встановлюється 0,25 бала.
2. Робота на картках
1. У чому, на ваш погляд, вбачає щастя О. Довженко (за твором «Зачарована Десна»? Надаючи відповідь, посилайтеся на зміст кіноповісті.
2. Доведіть, що батько Сашка займав особливе місце в душі хлопця. Власну думку обґрунтуйте.
3. Закінчуючи твір, О. Довженко називає Десну:
а) святою і чистою;
б) глибокою і повноводною;
в) сріблястою і чарівною.
1. Обґрунтуйте думку про те, що «Зачарована Десна» — це сповідь автора, хвилююча розповідь про власне дитинство і водночас про народ, про Україну, про невмирущість людського оптимізму.
2. Прокоментуйте, що мав на увазі О. Довженко, говорячи про свого діда так: «Він був наш добрий дух лугу і риби».
3. «Найбільше, чого відпустила батькам доля… :
а) «радості і добробуту»;
б) «нещасного життя»;
в) «тяжкої праці».
1. Чим пояснити, що твір О. Довженка «Зачарована Десна» — книга життя. Власні міркування обґрунтуйте.
2. Чому О. Довженко характеризує прокльони прабаби Марусини як «творчість її палкої, темної, престарілої душі»?
3. На яке питання вчителя не зміг відповісти Сашко?
а) «Скільки тобі років?»;
б) «Чи знаєш ти таблицю множення?»;
в) «А как зовут твоего отца?»
1. Висловіть власну думку, чому герої твору О. Довженка «Зачарована Десна» — уособлення моральної краси і духовної величі трудової людини.
2. Що намагався передати О. Довженко у творі епізодом розмови двох коней? Як це сприйняв малий хлопець?
3. Яку оцінку вчитель дав Сашкові, трохи поспілкувавшись із ним?
а) «Добре обізнаний хлопець»;
б) «Ні, йому слід навчитися читати»;
в) «Не развитой».
1. Дослідіть, як у творі «Зачарована Десна» О. Довженка прослідковується вплив природи на світогляд малого Сашка, його поведінку, риси характеру.
2. Вмотивуйте, що «Зачарована Десна» — це гімн людині, яка своїми мозолястими руками вирощує хліб і творить добро.
3. Про чиї руки О. Довженко у кіноповісті висловлюється так: «…такі ніжні, що, напевно, нікому і ніколи не заподіяли зла на землі, не вкрали, не вбили, не одняли, не пролили крові»?
а) Прадіда Тараса;
б) діда Захарки;
в) прабабусі Марусини.
1. Дайте оцінку гріху, який учинив Сашко? Чи зміг він його спокутувати? Власну думку обґрунтуйте.
2. Прокоментуйте розмову Сашка з учителем. Чи згодні ви з думкою вчителя стосовно його оцінки, даної хлопцю?
3. Яку картину купила мати за курку на ярмарку?
а) Страшного божого суду;
б) викуп жінки з кріпацтва;
в) Київська Лавра.
VI. Підсумок уроку
Чого вчить нас цей твір? (Любити працю, природу, поважати батьків, шанувати старість; учить нас добру, правді, людяності, патріотизму.)
VII. Оголошення результатів навчальної діяльності учнів
VIII. Домашнє завдання
Знати ідейно-художній зміст твору Л. Костенко «Кольорові миші», дібрати інформацію про творчість поетеси.
источник
Олександр Довженко “Зачарована Десна”: аналіз твору, цитатна характеристика персонажів, виклад змісту за мікротемами
Anna Ogoiko | Березень, 7, 2019 | Літературне
До вашої уваги черговий твір з програми ЗНО з української літератури – “Зачарована Десна” Олександра Довженка. У нашій статті є все, що потрібно знати про кіноповість: аналіз твору, характеристика персонажів, короткий виклад змісту (за мікротемами).
Матеріал проілюстровано фотокадрами з однойменного фільму (“Зачарована Десна”, 1964 р., режисер Юлія Солнцева – дружина Олександра Довженка).
Автор тексту далі Дмитро Заєць
кіноповість (за словами самого Довженка, «автобіографічне кінооповідання»).
Це автобіографічний твір – спогади Олександра Довженка про його дитинство в рідному селі Сосниця на Чернігівщині.
Зауважте! В українській літературі саме Довженко, видатний кінорежисер і водночас письменник, започаткував новий жанр — кіноповість, тобто повість, написану з урахуванням специфіки кіно. Саме до цього жанру належить і «Зачарована Десна». Митець писав свої твори, щоразу думаючи про те, як вони виглядали би на екрані. Тож засоби кіномистецтва, його прийоми (як-от детальна розробка діалогів, увага до кольорів, побудова оповіді у вигляді монтажу окремих епізодів чи картин, часом не пов’язаних між собою, переміщення часових і просторових площин) були складовою його індивідуального стилю.
Перші записи в «Щоденнику» митця, що стосуються планів написання «Зачарованої Десни», датуються ще 1942 роком. Зокрема, Довженко пише:
«А вчора, пишучи спогади про дитинство, про хату, про діда, про сінокіс, один собі у маленькій кімнатоньці сміявся і плакав. Боже мій, скільки ж прекрасного і доброго було в моєму житті, що ніколи-ніколи вже не повернеться! Скільки краси на Десні, на сінокосі і скрізь — усюди, куди тільки не гляне моє душевно око…».
Багаторічна туга за рідною землею в повоєнні роки дуже позначилась на моральному стані Довженка (згадаймо, що вже на початку «Зачарованої Десни» митець пише про тугу через «довгі роки розлуки з землею батьків»).
Він рвався до України, але марно, адже туди за жорстоким рішенням радянської влади, невдоволеною сміливістю Довженка у відстоюванні власних поглядів, він мав право їздити лише у відрядження, а жити мав у Москві.
У 1948 р. письменник уже чітко заявляє про свій намір написати докладно, з великими екскурсами у власну біографію, у дитинство, у родину, у природу, пригадати всі чинники, які створювали й визначали його ставлення до життя, тонкість сприйняття світу та людей.
Довженко працював над «Зачарованою Десною» упродовж 14 років, з 1942 по 1956 рік, щоразу вертаючись до неї. Тільки в березні 1956 року журнал «Дніпро» видрукував повість (проте сценарію для фільму з неї Довженко не створив), а наступного року, вже по смерті автора, твір вийшов окремим виданням.
спогади письменника про своє дитинство, про рідну землю як джерело його духовності та таланту, а якщо ширше, розповідь про долю українського народу, його культуру, вірування, сімейні традиції.
оспівування краю дитинства, його людей-трудівників, краси його природи. Ідейним лейтмотивом кіноповісті також можна вважати пристрасне бажання митця бути максимально корисним своєму народові, його роздуми про своє народне коріння.
Твір не має як такого чіткого сюжету з послідовним розвитком подій.
«Зачарована Десна» складається зі схожих на новели окремих спогадів про життя селянської родини, про красу хліборобської праці, про народну мораль і мудрість тощо.
Розповідь має два плани. Перший — це новели про дитинство Сашка (його враження від природи, захоплення довкіллям; перші враження від тогочасної соціальної дійсності, злиденного життя хліборобів).
Другий план — це ліричні відступи Олександра Довженка вже як зрілого майстра (філософське осмислення краси природи та людської праці, роздуми про роль дитинства у формуванні особистості, про тяжку долю українського народу тощо).
У творі можна умовно виділити окремі новели чи епізоди (їх можна назвати, наприклад, «Город», «Смерть братів», «Смерть прабаби», «Повінь», «Сінокіс» тощо), які перериваються ліричними й публіцистичними відступами-роздумами.
Головні герої: два ліричні герої — малий Сашко (у новелах) і Олександр Довженко (в авторських відступах); Петро Семенович (батько), Одарка Єрмолаївна (мати); прабабуся Марусина, дід Семен, прадід Тарас, дядько Самійло.
Другорядні персонажі: брати Сашка: Лаврін, Сергій, Василько й Іван; дід Захарко, учитель Леонтій Опанасенко тощо.
Основні риси малого Сашка — безпосередність, довірливість, допитливість, спостережливість.
Він жадібно вбирає перші життєві враження — украй суперечливі: по-дитячому наївне розуміння картини Божого суду, думки про «перший гріх» через вирвану моркву тощо. Сашко живе в чарівному світі, сповненому несподіванок (як-от історія з левом) та манливих таємниць.
Він дуже тонко відчуває красу природи: у городі, наповненому всякою живністю, у саду із яблуками, грушами, сливами, на лузі над Десною в пору косовиці, у човні під час повені, на копиці пахучого сіна, на воді під самими зорями.
Петро Семенович — батько Сашка. Письменник захоплюється його красою, принциповістю, благородством, безкорисливістю, готовністю прийти на допомогу слабшому, працьовитістю.
Про зовнішність та характер батька:
«Багато бачив я гарних людей, але такого, як батько, не бачив. Голова в нього була темноволоса, велика і великі розумні сірі очі, тільки в очах чомусь завжди було повно смутку: тяжкі кайдани неписьменності і несвободи. Весь в полоні у сумного і весь в той же час з якоюсь внутрішньою високою культурою думок і почуттів. Скільки він землі виорав, скільки хліба накосив! Як вправно робив, який був дужий і чистий. Тіло біле, без єдиної точечки, волосся блискуче, хвилясте, руки широкі, щедрі… Жарт любив, точене, влучне слово. Такт розумів і шанобливість. Зневажав начальство і царя»
«З нього можна було писати лицарів, богів, апостолів, великих учених чи сіятелів, — він годивсь на все. Багато наробив він хліба, багатьох нагодував, урятував од води, багато землі переорав, поки не звільнився від свого смутку»
«Одне, що в батька було некрасиве,- одяг. Ну такий носив одяг негарний, такий безбарвний, убогий! Неначе нелюди зухвалі, аби зневажити образ людини, античну статую укрили брудом і лахміттям»
Цей образ втілює думку про трудовий народ як невичерпне багатюще джерело талантів, проте митець не ідеалізує свого батька: він показує його й у хвилини розпачу або гніву, згадує його вибуховий характер («Неприємно, як батько приходить додому п’яний і б’ється з дідом, з матір’ю або б’є посуд»).
Одарка Єрмолаївна — матір Сашка. Була невтомною трудівницею, найбільше в житті любила «саджати що-небудь у землю, щоб проізростало».
Багатий город, на якому росло все, — то праця її рук. Цілими днями жінка клопоталася по господарству, у любові до праці виховувала своїх дітей. Її життя було тяжке: у родині часто спалахували сварки, нерідко доходило й до бійок; Одарка мусила пережити смерть своїх дітей, що й підкошувало сили, забирало красу.
Була богомільною й дуже забобонною. Цю її рису письменник змальовує з гумором:
«Сама мати божилася, що буде в раю між святими, як боляща великомучениця, що годує ворогів своїх — діда й бабу — та догоджає їм. Мати молилася святому Юрію Побідоносцеві, що топтав змія лошаком, і отак благала потопити її ворогів — батька, діда й бабу, що занапастили їй життя».
Вона вірила в різні народні прикмети, чари. Клялася, що ще в дівочі роки їй уві сні явився святий Юрій та сказав, що його іменем вона буде робити людям добро: «З того часу, щось років через десять чи двадцять, мати об’явила себе ворожкою і почала лікувати людей від зубів, пристріту й переляку, хоч і сама хворіла».
Дід Семен — один із центральних образів твору. Саме його можна вважати уособленням духовної краси українців, чемності, чистоти та людяності.
«У нас був дід дуже схожий на бога. Він був високий і худий, і чоло в нього високе, хвилясте довге волосся сиве, а борода біла. І була в нього велика грижа ще з молодих чумацьких літ. Пахнув дід теплою землею і трохи млином».
Про любов діда до природи та дивовижну єдність із нею:
«Він був наш добрий дух лугу і риби. Гриби й ягоди збирав він у лісі краще за нас усіх і розмовляв з кіньми, з телятами, з травами, з старою грушею і дубом — з усім живим, що росло і рухалось навколо».
Про любов до кожної людини: «Любив дід гарну бесіду й добре слово». Дід Семен кожного зустрічного незнайомця називав «доброю людиною» та бажав йому здоров’я.
Про звички й уподобання діда Семена: «Влітку дід частенько лежав на погребні ближче до сонця, особливо в полудень, коли сонце припікало так, що всі ми, й наш кіт, і собака, і кури ховалися під любисток, порічки чи в тютюн. Тоді йому була найбільша втіха…
Більш за все на світі любив дід сонце. Він прожив під сонцем коло ста літ, ніколи не ховаючись у холодок. Так під сонцем на погребні, коло яблуні, він і помер, коли прийшов його час.
Дід любив кашляти. Кашляв він часом так довго й гучно, що скільки ми не старалися, ніхто не міг його як слід передражнити. Його кашель чув увесь куток. Старі люди по дідовому кашлю вгадували навіть погоду».
Прабаба Марусина мала складний характер. Можливо, через тяжке життя вона накопичила багато злості на людей. Своєрідною творчістю її душі були прокльони: «Отак, як дід любив сонце, так його мати, що її … звали Марусиною, любила прокльони.
Вона проклинала все, що попадалось їй на очі, — свиней, курей, поросят, щоб не скугикали, Пірата, щоб не гавкав і не гидив, дітей, сусідів. Кота вона проклинала щодня по два-три рази так, що він трохи згодом був якось захворів і здох десь у тютюні. Вона була малесенька й така прудка, і очі мала такі видющі й гострі, що сховатись од неї не могло ніщо світі. Їй можна було по три дні не давати їсти. Але без прокльонів вона не могла прожити й дня.
Вони були її духовною їжею. Вони лились з її вуст невпинним потоком, як вірші з натхненного поета, з найменшого приводу. У неї тоді блищали очі й червоніли щоки. Це була творчість її палкої, темної, престарілої душі».
Його так само, як і діда Семена, можна назвати уособленням народної мудрості й душевної щедрості. Він першим почав розкривати перед допитливим хлопчиком дивовижні таємниці природи, її неповторну красу:
«Голос у нього був такий добрий, і погляд очей, і величезні, мов коріння, волохаті руки були такі ніжні, що, напевно, нікому й ніколи не заподіяли зла на землі, не вкрали, не вбили, не одняли, не пролили крові. Знали труд і мир, щедроти й добро».
Про дядька Самійла сказано, що він майже в усьому був пересічною людиною:
«Дядько Самійло не був ні професором, ні лікарем, ні інженером. Не був він, як уже можна догадатись по одному його імені і по тому, що тут писалось, ні суддею, ні справником, ні попом. Він нездатний був на високі посади. Він навіть не був добрим хліборобом. Він вважавсь поганим хліборобом. Його розумових здібностей не вистачало на сю складну і мудру професію».
Проте й він мав свій талант, був дуже працьовитою людиною:
«Але, як і кожна майже людина, він мав свій талант і знайшов себе в ньому. Він був косар. Він був такий великий косар, що сусіди забули навіть його прізвище і звали його Самійло-косар, а то й просто Косар. Орудував він косою, як добрий маляр пензлем, — легко і вправно. Коли б його пустили з косою просто, він обкосив би всю земну кулю, аби тільки була добра трава та хліб і каша. Поза своїм талантом, як се водиться часто серед вузьких фахівців, він був людиною немудрою і навіть немічною».
Спочатку автор у «короткому нарисі автобіографічного кінооповідання» визнає, що в його повсякденне життя дедалі частіше почали вторгатися спогади. Мабуть, вони пов’язані з довгими роками розлуки з землею батьків. А може, у кожної людини настає такий час, коли вона повинна «усвідомити свою природу на ранній досвітній зорі коло самих її первісних джерел».
Пригадується Довженкові, який гарний та веселий був у них город. Усе цвіте, буяє. Влітку город так переповнювався рослинами, що вони не вміщалися в ньому, лізли одна на одну, перепліталися, дерлися на хлів, стріху, повзли на тин, а гарбузи звисали з огорожі прямо на вулицю. Далі, за повіткою, росли великі кущі смородини. Там ховалися кури і туди діти боялися ходити, остерігаючись гадюк, хоч ніколи в житті їх не бачили…
На погребні любив спати дід, який малому Сашкові нагадував Бога або святого Миколая. Звали його Семеном.
Він був високий і худий, з білою бородою. Пахнув теплою землею і трохи млином, знав письмо і в неділю любив урочисто читати Псалтир. Ні дід, ні слухачі не розуміли прочитаного, і це завжди хвилювало їх, як дивна таємниця.
Мати ненавиділа діда, вважала чорнокнижником, хоч Псалтир всередині був не чорний, а білий, і крадькома таки спалила книжку. Любив дід гарну бесіду й добре слово.
Він був добрим духом лугу і риби. Гриби і ягоди збирав у лісі краще за всіх, «розмовляв з кіньми, з телятами, з травами, з старою грушею і дубом — з усім живим, що росло і рухалось навколо». Коли діти приносили рибу, дід казав, що, мовляв, це не риба. От раніше була риба! І починав так розповідати про старовину, що діти слухали, забувши про все, поки не засинали.
Більш за все дід Семен любив сонце, прожив близько ста літ, не ховаючись у затінок ніколи. Так під сонцем і помер, коли прийшов його час…
Одного разу маленький Сашко поліз у тютюн, що якраз цвів, а потім до огірків. Наївшись огіркових пуп’янків, хлопець натрапив на моркву, яку чомусь любив найбільше. Оглянувся, чи не дивиться хто, і став висмикувати морквини. Але вони були ще малі. Так Сашко повисмикував увесь рядок, але не знайшов жодної великої та солодкої. Потім посадив усю моркву знову в землю — хай доростає — і пішов шукати далі смачного.
Довго хлопчина ходив по городу, пробуючи усе на смак: і мед з квітів, і калачики, і зелені яблука. Раптом побачив, що біля моркви снує прабаба Марусина, мати діда Семена. Вона побачила шкоду й почала лаятися та проклинати хлопчика.
Прабаба Марусина була маленька та прудка, очі мала такі видющі та гострі, що від них ніщо не могло сховатися. Їй можна було по три дні не давати їсти, але без прокльонів вона не могла прожити й дня…
Прабаба проклинала онука за висмикану моркву, а Сашко лежав у малині і боявся поворухнутися, щоб Божа Мати, бува, не побачила його з неба і не виконала бабині побажання…
Сашкові захотілося до хати. Вона була схожа на стареньку білу печерицю, вікна повростали в землю і не було замків. Мати жалілася на тісноту, а малим «простору й краси вистачало». На білій стіні під іконами висіло багато гарних картин із зображенням монастирів, проте найбільше враження справляла картина Страшного суду.
Хлопець спочатку жахався цієї картини, а потім звик. Він думав: «В нашій сім’ї майже всі були грішні: достатки невеликі, серця гарячі, роботи і всякого неустройства тьма-тьмуща, а тут ще фамільна приверженість до гострого слова, тому хоч і думали інколи про рай, все-таки більше сподівалися пекла внизу картини. Тут уже всі мали свої місця.
Батькові чорти наливали в рот гарячу смолу, щоб не пив горілки і не бив матері. Баба лизала гарячу сковороду за довгий язик і за те, що була велика чаклунка. Діда… тримав у руках сам диявол за те, що він чорнокнижник…
…Старший мій брат Оврам був давно вже проклятий бабою, і його гола душа давно летіла стрімголов з лівого верхнього кутка картини прямо в пекло за те, що драла голубів на горищі і крала у піст з комори сало».
Мати вважала, що буде в раю між святими «як боляща великомучениця» і так часто показувала те місце на картині, де знаходитиметься її душа, що там зробилася пляма.
«Фактично найсвятішим у цій родині був один я. І от скінчилася моя святість. Не треба було чіпати моркви. Хай би собі росла. А тепер я грішний. Що ж мені буде?» — подумав малий Сашко і став гірко плакати. Баба почула його плач і стала знову проклинати, аж приспівуючи, наче колядку.
Заліз хлопчик у старий човен і став думати, як йому поновити свою святість. Вирішив «творити добрі діла» — не їсти скоромного цілий тиждень, носити дідові воду, ходити до церкви або рятувати ластів’ят, як вони повипадають із гнізда.
Але пташенята не падали, і Сашко надумав піти на вулицю шанувати великих людей (казали, що за це прощається багато гріхів на тім світі). Він знайшов стару шапку в човні, щоб було що знімати для пошани, коли вітатиметься. Хлопець вийшов за ворота, надівши шапку до самого рота. Але вулиця була порожня, всі дорослі люди працювали в полі. Тільки сидів крамар Масій, та перед ним шапки скидати не хотілося, бо він обдурював покупців.
Тоді Сашко вирішив піти до діда Захарка — коваля, який курив такий лютий тютюн, що його обходили люди і навіть тварини, облітали птахи. Малий зняв шапку і привітався до діда, але той його не помітив. Тоді він пройшов ще раз і привітався уже голосніше, але дід Захарко знову не відповів. На вулиці більше нікого не було, у Сашка аж душа зайшлася від нудьги. Він вирішив ще раз спробувати привітатися з дідом, але той так вилаяв його цим разом, що про спасіння душі годі було й думати.
Переляканий та розгублений, хлопець дременув додому, проскочив у клуню, ліг на дідове хутро й вирішив заснути, адже уві сні ростуть. Лежить Сашко і думає, що він такий маленький, але знає вже так багато неприємних і прикрих речей…
Коли малий Сашко чогось плакав, його втішав прадід Тарас, розповідаючи про Десну, про трави, про таємничі озера: «А голос у нього був такий добрий, і погляд очей, і величезні, мов коріння, волохаті руки були такі ніжні, що, напевно, нікому й ніколи не заподіяли зла на землі, не вкрали, не вбили, не одняли, не пролили крові. Знали труд і мир, щедроти й добро»…
Доглядали змалечку Сашка аж чотири няньки — його брати Лаврін, Сергій, Василько й Іван. Прожили вони недовго, бо, як казали, рано почали співати. Посідають на тин і співають, як соловейки. Ніхто їх і не вчив цьому. Діти померли від невідомої хвороби в один день. Люди говорили, що Бог забрав їх до ангельського хору. Батько (Петро Семенович) дізнався про це жахливе нещастя на ярмарку, гнав коней тридцять верст. «З чим порівняти глибину батькового горя? Хіба з темною ніччю. У великім розпачі прокляв він ім’я боже, і бог мусив мовчати…»
Далі автор з любов’ю та болем згадує, яким був його батько: «Багато бачив я гарних людей, ну такого, як батько, не бачив. Голова в нього була темноволоса, велика і великі розумні сірі очі, тільки в очах чомусь завжди було повно смутку: тяжкі кайдани неписьменності і несвободи. Весь в полоні у сумного, і весь в той же час з якоюсь внутрішньою високою культурою думок і почуттів…
З нього можна було писати лицарів, богів, апостолів, великих учених чи сіячів — він годився на все. Багато наробив він хліба, багатьох нагодував, урятував од води, багато землі переорав, поки не звільнився від свого смутку».
Одного разу в них у хаті сталося вночі дві події. Коли Сашко прокинувся вранці на печі в ячмені, то відразу відчув, що трапилося щось незвичайне. Пахло якось дивно, ніби в церкві. Мати підійшла до сина й сказала, що вона йому ляльку привела. І показала дитину в ночвах. Хлопчикові ця лялька зовсім не сподобалась — з маленьким сизим поморщеним личком. А мати милувалася нею й говорила, що яка ж вона гарненька. Потім заплакала й повідомила, що померла баба Марусина. Сашко аж зрадів, що ніхто тепер не буде нікого проклинати…
Часом вода навесні розливалась так пишно, що в ній потопали не тільки ліси й сінокоси. Цілі села тоді потопали, гукаючи собі порятунку. Так, одного разу трапилася надзвичайно сильна повінь. У батька був один човен на всю округу, тому до нього прийшов поліцейський Макар і велів їхати рятувати людей на Загребеллі. Це було якраз перед Великоднем, тому батько відмовлявся, бо, мовляв, не може вранці не пошанувати святу паску. Поліцай пригрозив йому в’язницею, і батько погодився, велів матері дати йому паску, хоч і не свячену.
Вдосвіта вони з Сашком підпливли до затопленого села. Батько сидів із веслом на кормі — веселий і дужий. Він відчував себе героєм—мореплавцем, рятівником. А вода все прибувала. Село опинилося на острові. Потім стихія ввірвалася в хати, хліви. Люди рятувались на стріхах. Худоба потопилася. Скоро з-за хати виплив невеличкий човник, а в човнику — отець Кирило, дяк Яким і кормчий за веслом — паламар Лука. Духовні особи плавали поміж хатами та святили паски.
Батько підсміювався над отцем Кирилом і його помічниками. Батюшка не любив Сашкового батька за красу і непокірність, а тепер розсердився за його жарти, а ще більше, коли батько сказав, що не може хвалити Бога за таку повінь. Отець Кирило так гнівно закричав, що човен похитнувся, і священнослужитель, зателіпавши руками, полетів сторч у воду. За ним попадали і дяк з паламарем, проте батько Сашка, зачепивши отця Кирила за золотий ланцюг ручкою весла, втяг його «у свій ковчег», а потім стали витягати й дяка, проте, витягаючи, так сміялися, що забули про паламаря Луку, якого, може, з’їли вже раки. Отака була вода…
Загинуло й щезло геть з лиця землі рідне село не від води, а від вогню — теж весною, через півстоліття. Його спалили німці за допомогу партизанам. Згоріла церква, переповнена людьми. Карателі ганялися за жінками, однімали дітей і кидали їх у вогонь, а матері, щоб не терпіти таких лютих мук, самі кидалися за дітьми у вогонь. Повішені моторошно гойдалися на шибеницях. Не стало прекрасного села…
Весняні води стояли довго, тому й косовиця в те літо розпочалася пізно. Збиралися на косовицю довго, мати не пускала малого Сашка, боячись, що його і комарі з’їдять, і втопитися може, і впасти з кручі, і косою обріжеться. Але батько на те не зважав, узяв-таки…
Сашко лежав на возі. Він їхав «у царство трав, річок і таємничих озер». Дорога до Десни була складна і довга — з калюжами, болотами, горбами, кручами та бродами. Хлопець дивився на зоряне небо, Чумацький Шлях і непомітно заснув, а прокинувся вже на березі Десни.
Сінокіс був гуртовий. При розподілі копиць майже завжди була бійка, бо то батькові, то дядькові здавалося, що його обділили, обдуривши на одну копицю. Ті бійки здавалися Сашкові надзвичайно запеклими. З тонким гумором автор описує одну з таких бійок: «Кров лилася з них казанами. Вони відрубували один одному голови, руки, врубалися в розпалені груди, і кров, кажу ж бо, лилася з них відрами, казанами…»
Особливо войовничим був дід. Запеклі непорозуміння тривали аж до вечора, але до згоди приходили завжди. Дід охолоджував свій запал глеком води, а потім філософствував під дубами, що все тепер не таке, як раніше, усе гіршає, дрібнішає, і Сашко дуже жалкував, що коли він виросте, то «світ споганіє», і «не буде вже сінокосу тоді, ні риби».
Погодою на сінокосі, казали, років півтораста завідувала ворона. Це була, так би мовити, «фамільна ворона» Довженків. Вона все бачила і чула, і віщувала дощ. Один дядько Самійло не вірив їй. Він не був освіченою людиною, навіть і хліборобом він був поганим. Але, «як і кожна майже людина, він мав свій талант і знайшов себе в ньому. Він був косар. Він був такий великий косар, що сусіди забули навіть його прізвище і звали його Самійло—косар, а то й просто Косар. Орудував він косою, як добрий маляр пензлем чи ложкою — легко і вправно. Коли б його пустили з косою просто, він обкосив би всю земну кулю…». У всьому ж іншому він був людиною немудрою і слабкою.
Ворона знала кожного й бачила, хто чого хоче. Одного разу батько, розсердившись на пташку за дощ, який вона накрякала, попросив мисливця підстрелити її. Але ворона одразу ж перелетіла на дуб за Десною. Повернулася надвечір і накаркала такого дощу, що він погноїв усе сіно…
Диких звірів довкола села було мало: їжак, заєць, тхір. Вовки перевелися.
А от леви, вважав Сашко, водилися, але дуже рідко. «Один лише раз по висипу Десни пройшов був лев, та й то, кому не розказую, ніхто віри не йме». Проте на другий день виявилося, що лев дійсно був: йому вдалося звільнитися на деякий час з клітки під час аварії на залізниці під Бахмачем. Він був з мандрівного звіринця. Але йому не пощастило погуляти на волі: звіра незабаром оточили і вбили.
А хіба можна не згадати собаку Пірата, великого, немолодого і поважного пса, який довго жив у них. Одного разу Пірат загубився у Борзні на ярмарку, де батько продавав дьоготь. Аж ось в неділю, тижнів через п’ять, коли всі сиділи біля хати, біжить Пірат — зморений, худючий. Метрів за сто впав додолу і поповз до господарів, своїм виглядом і голосом виражаючи усю повноту собачого щастя. Батько, хоч і ненавидів одвертість почуттів, розчулився…
Або ось про коней… Сашкові здавалось, начебто коні й корови щось знають, якусь недобру таємницю, тільки нікому не скажуть. Якось хлопчик навіть підслухав розмову двох коней, що паслися вночі після важкої денної праці. Вони питали один одного, чого це хазяїн такий злий і часто їх б’є. Один кінь відповів другому, що то не їх людина б’є, а свою недолю. З тих пір Сашко ні разу не вдарив коня…
Пройшли косовиця і жнива, поспіли яблука і груші. Хлопцеві пошили нові довгі штани і повели до школи.
Учителем був Леонтій Созонович Опанасенко — старий, нервовий і сердитий. Носив золоті ґудзики і кокарду, був вищим за батька, тож це надавало йому грізної сили. Учитель спитав хлопця, як його звати, але той так злякався, що втратив голос, потім усе-таки ледве вимовив своє ім’я. Далі учитель поставив не зовсім розумне питання: як звати батька. Сашко відповів: «Батько!» Глянули батько з сином один на одного й зрозуміли, що діло їхнє програне. Нудьга вхопила хлопця за серце, і він не зміг нічого більше сказати. Учитель промовив: «Не развитый!» — і відправив геть.
Страждання малого Сашка здавалися безмірними, і світ здавався загубленим. Він не захотів навіть обідати й пішов у сад, став біля вулика. До життя його повернула бджола, яка вкусила й зробила дуже боляче.
Завершується твір ліричним відступом — роздумом автора, де він пояснює, навіщо так детально зупинився на спогадах про дитинство. Він зізнається, що не є прихильником старовини, а сином свого часу, проте, на його думку, безбарвним та порожнім є життя тієї людини, яка, «обертаючись до найдорожчих джерел дитинства та отроцтва, нічого не бачить дорогого, небуденного, ніщо не гріє її… Сучасне завжди на дорозі з минулого в майбутнє. Чому ж я мушу зневажати все минуле? Невже для того, щоб навчити онуків ненавидіти колись дороге й святе моє сучасне…»
Багато в житті Сашкових батьків було горя, темряви і жалю. І топили вони горе у сварках та горілці. Але найбільше, що їм відпустила доля, — це роботи, тяжкої праці. Хоч були народжені для любові, усі родичі прожили свій вік нещасливо. Але все це в далекому минулому. Одна лише Десна залишилася у спогадах незмінною. Твір завершується палким зверненням до рідної Десни: «Благословенна будь, моя незаймана дівице Десно, що, згадуючи тебе вже много літ, я завжди добрішав, почував себе невичерпно багатим і щедрим… Щасливий я, що народився на твоєму березі, що пив у незабутні роки твою м’яку, веселу, сиву воду, ходив босий по твоїх казкових висипах, слухав рибальських розмов на твоїх човнах і казання старих про давнину, що й досі, дивлячись часом униз, не втратив щастя бачити оті зорі навіть у буденних калюжах на життєвих шляхах».
Найзворушливіші і найтепліші спогади родом з дитинства. Дитинство – це те, що ми втрачаємо в часі, але зберігаємо в собі. Пам’ятайте про це
источник