Меню Рубрики

Довженко зачарована десна зміст

Кіноповість «Зачарована Десна» не має чіткого сюжету. Вона складається з окремих спогадів, що нагадують новели, які розповідають про буденне життя людей-хліборобів, про їхню важку і важливу працю. На початку твору автор зазначає, що до роботи над «Зачарованою Десною» його змусила взятися туга за рідною землею (про яку він не раз писав у своєму щоденнику).

Одне за одним виринають із його спогадів мати, що вміла виростити кожну рослину з любов’ю, схожий на Бога дід Семен, який читав церковні книги, прабаба Марусина, що понад усе любила проклинати всіх і вся.

Дитиною Сашко любив фантазувати. Він яскраво уявляє все, про що тільки почує від інших людей чи пізнається з книжок.

Ще один спогад — смерть в один день одразу чотирьох братів. Горе батька, який втратив синів. Батько був людиною красивою і працелюбною, вмів пожартувати, влучно сказати слово, нікого не боявся. У часи фашистської неволі, коли схожий був на старця, все одно залишався чистим і красивим душею.

Наступний епізод — народження маленької сестрички і смерть прабаби. Рання весна коло Десни, краса природи. На Десні повінь, і батько з Сашком саме на Великдень човнами рятують людей.

Згадка про те, що рідне село було спалене німцями, наповнена гірким почуттям втрати свого наївного дитячого світу.

Яскравими барвами зображено косовицю, на яку Сашко їде разом з дорослими. Селяни починають битися під час розподілу копиць. Дід показує завзятий войовничий норов.

Наступна картина — колядування перед Новим роком. Весь світ здається незвичайною казкою.

  • Зачарована Десна (повний текст) ▲ читається майже за 2 години
  • Зачарована Десна (стислий переказ) ▲ читається за 6 хвилин
  • Зачарована Десна (стисло) ▲ читається за 5 хвилин
  • Зачарована Десна (переказ) ▲ читається за 13 хвилин
  • Ще 1 твір скорочено →
  • «Зачарована Десна» (шкільні твори)
  • Як досягається сповідально-поетична стильова тональність кіноповісті О. Довженка «Зачарована Десна»?
  • Біографія Олександра Довженка

Далі О. Довженко згадує, як його виряджали до школи, як він соромився учителя і той назвав його «неразвитым».

«Було в минулому житті моїх батьків багато неустройства, плачу, темряви й жалю. Неясні надії й марні сподівання знаходили собі могилу в горілці і сварах. А найбільш, чого їм відпустила доля, — роботи, тяжкої праці. Всі прожили свій вік нещасливо, кожен по-своєму — і прадід, і дід, і батько з матір’ю. Так, ніби всі були народжені для любові і мали талант до неї, таж, певно, не знайшли одне одного і не доглянули, і гнів і ненависть, що були огидні їм ціле життя, підкинула їм ворожка-чарівниця. «

источник

Автор-оповідач говорить, що все частіше його відвідують спогади. Можливо, через довгі роки розлуки з рідною землею, а може, що кожен колись має «усвідомити свою природу на ранній досвітній зорі коло самих її первісних джерел».

Пригадує, який гарний у них був город. Мати, бувало, говорила: «Нічого в світі так я не люблю, як саджати що-небудь у землю, щоб проізростало. Коли вилізає саме з землі всяка рослиночка, ото мені радість». Влітку город так переповнювався рослинами, що вони не вміщалися в ньому і лізли за тин. За повіткою росли великі кущі смородини, в яких ховалися кури й, кажуть, гадюки, котрих ніхто ніколи не бачив.

На погребні любив спати дід, який малому Сашкові нагадував Бога або святого Миколая. Дід Семен був високий і худий, з білою бородою, знав письмо і в неділю урочисто читав Псалтир, хоч ні сам, ні слухачі нічого в ньому не розуміли, і це хвилювало, як дивна таємниця. Мати вважала діда чорнокнижником і таки спалила крадькома його книгу. «Дід любив гарну бесіду й добре слово», був добрим духом лугу й риби, котру міг ловити руками.

Одного разу Сашко поліз у тютюн, що якраз цвів, потім до огірків. Подражнив бджіл, але жодна не вкусила, хоч так хотів. Боляче, зате хтось дасть мідну копійку, щоб прикласти до болючого місця, потім на неї можна купити аж чотири цукерки. Набрів на моркву, став висмикувати, але вона була все мала й мала. Тоді посадив увесь рядок назад у землю й пішов по городу, пробуючи все підряд — і мед з квітів, і калачики, і зелені яблука. Шкоду побачила баба, дідова мати, почала лаяти й проклинати хлопця. Взагалі вона була маленька і прудка, од її очей ніщо не могло сховатися. їй можна було по три дні не давати їсти, але без прокльонів вона не могла прожити и дня. Сашкові захотілося в хату, котра була схожа на стареньку білу печерицю, вікна повростали в землю і не було замків. Мати жалілася на тісноту, а малим «простору й краси вистачало». На стіні під іконами висіло багато картин із зображенням монастирів. Та найбільш вражаючою була картина Страшного Божого Суду. Хлопець спочатку жахався картини, а потім звик, «як солдат звикає до грому гармат». Крім того, в їхній сім’ї, на його думку, «майже всі були грішні: дотатки невеликі, серця гарячі, роботи і всякого неустройства тьма-тьмуща, а тут ще фамільна приверженість до гострого слова, тому очі думали інколи про рай, все-таки більше сподівалися пекла внизу картини. Тут уже всі мали свої місця.

  • Зачарована Десна (повний текст) ▲ читається майже за 2 години
  • Зачарована Десна (стислий переказ) ▲ читається за 6 хвилин
  • Зачарована Десна (стисло) ▲ читається за 5 хвилин
  • Зачарована Десна (скорочено) ▲ читається за 32 хвилини
  • Ще 1 твір скорочено →
  • «Зачарована Десна» (шкільні твори)
  • Як досягається сповідально-поетична стильова тональність кіноповісті О. Довженка «Зачарована Десна»?
  • Біографія Олександра Довженка

Батькові чорти наливали в рот гарячу смолу, щоб не пив горілки і не бив матері. Баба лизала гарячу сковороду за довгий язик і за те, що була велика чаклунка. Діда. тримав у руках сам диявол за те, що він чорнокнижник. » Старший брат Оврам теж потрапить у пекло за те, що драв голубів на горищі й крав у піст із комори сало.

Фактично з усієї родини найсвятішим був Сашко. І ось закінчилася його святість. Треба було не чіпати моркви, хай би росла. Малий хлопець став гірко плакати. Заліз у старий човен і почав думати, як поновити свою святість. Пташенята з гнізда не падали, щоб їх рятувати. Вирішив піти на вулицю шанувати старих людей. Взяв стару дідову шапку, щоб було що знімати для пошани, і вийшов за ворота. Там нікого не було, тільки крамар Масій, перед яким шапки скидати не хотілося, бо він обдурював людей. Сашко пішов до діда Захарка, чемно привітався з ним, але той не помітив малого. Хлопець пройшовся ще раз і ще, а дід все не помічав, а тоді так вилаяв, що про спасіння душі годі було й думати.

Сашко дременув додому, заліз у човен і вирішив заснути, адже уві сні ростуть. Лежить і думає, що він такий маленький, а вже стільки неприємних речей знає: «Як неприємно, коли баба кляне або коли довго йде дощ і не вщухає. Неприємно, коли п’явка впивається в жижку, чи коли гавкають на тебе чужі пси, або гуска сичить коло ніг і червоним дзьобом скубе за штани. Неприємно дивитись на великий вогонь, а от на малий — приємно. І приємно обнімати лоша. . Приємно бродити по теплих калюжах після грому й дощу, чи ловити щучок руками. Приємно їсти паску і крашанки. Приємно, коли яблуко, про яке думали, що кисле, виявляється солодким. Ластівок любив у клуні, деркачів — у лузі. Любив співи дівочі, колядки, щедрівки, веснянки, обжинки. Коли б спитав мене хто-небудь, яку я музику любив у ранньому дитинстві, який інструмент, яких музик, я б сказав, що більш за все я любив слухати клепання коси».

Коли малий Сашко чогось плакав, його втішав прадід Тарас — розповідав про Десну, про трави, про таємничі озера. «А голос у нього був такий добрий, і погляд очей, і величезні, мов коріння, волохаті руки були такі ніжні, що, напевно, нікому й ніколи не заподіяли зла на землі, не вкрали, не вбили, не одняли, не пролили крові. Знали труд і мир, щедроти й добро».

Скрізь, куди 6 не глянули очі хлопця, бачив він рух, неспокій, боротьбу. Усе викликало якісь порівняння, нагадувало давно десь бачене, уявлене й пережите. Доглядали змалечку Сашка аж чотири няньки — його брати Лаврін, Сергій, Василько й Іван. Співали всі, як соловейки, але в один день скосила їх якась хвороба. Ні з чим не можна було порівняти глибину батьківського горя.

Герой-оповідач пише: «Багато бачив я гарних людей, але такого, як батько, не бачив. Голова в нього була темноволоса, велика і великі розумні сірі очі, тільки в очах чомусь завжди було повно смутку: тяжкі кайдани неписьменності і несвободи. . Скільки він землі виорав, скільки хліба накосив! Як вправно робив, який був дужий і чистий.

Одне, що в батька було некрасиве, — одяг. Неначе нелюди зухвалі, аби зневажити образ людини, античну статую укрили брудом і рванням. «

Одного разу вночі у них у хаті сталися дві події — знайшлася сестричка й померла прабаба Марусина.

Герой-оповідач згадує: «Жили ми в повній гармонії з силами природи. Зимою мерзли, літом смажились на сонці, восени місили грязь, а весною нас заливало водою, і хто цього не знає, не знає тієї радості і повноти життя». Одного разу трапилася така повінь, що поліцейський Макар прийшов до батька й звелів їхати своїм єдиним на всю округу човном рятувати людей на Загребеллі. Це було якраз перед Великоднем, і батькові хотілося пошанувати святу паску, та все ж довелося їхати. «Вся загребельська парафія сиділа на стріхах з несвяченими пасками. Сходило сонце. Картина була незвичайна, неначе сон чи казка. Нічого не можна було впізнати. Все було інше, все краще, могутніше, веселіше. Весна красна!»

Батько — веселий і дужий, рятуючи людей і худобу, відчував себе героєм-мореплавцем. Між хатами плавав човник з отцем Кирилом, який святив паски. Батюшка не любив Сашкового батька за красу і непокірність, за прикрі його слова так розгнівався, що впав у воду, ледве його витягли. Незважаючи на лихо, реготало все село.

Загинуло з лиця землі це село через півстоліття. Його спалили фашисти за допомогу партизанам.

Читайте также:  Как уменьшить зуд десен

Косовиця того літа через повінь почалася пізно. Мати спочатку не пускала малого Сашка, боячись за нього. Потім таки погодилась, як зозуля, стояла коло хати, проводжаючи косарів. Так усе життя потім стояла й молилася за сина, щоб не взяли його ні куля, ні шабля, ні наклеп лихий.

Сашко, лежачи на возі, їде у царство трав, річок і таємничих озер. Непомітно засинає, дивлячись на зоряне небо, прокидається вже на Десні. Згадує: «А на Десні краса! Лози, висип, кручі, ліс — все блищить і сяє на сонці. Стрибаю я з кручі в пісок до Десни, миюся, п’ю воду. Вода ласкава, солодка. П’ю ще раз, убрівши по коліна і витягнувши шию, як лошак, потім стрибаю на кручу і гайда по сінокосу. І вже я не ходжу, а тільки літаю, ледве торкаючись лугу. Вбігаю в ліс — гриби. У лози — ожина. В кущі — горіхи. В озері воду скаламучу — риба».

Сінокос був гуртовий. При розподілі копиць майже завжди була бійка, бо комусь здавалося, що його обділили. Особливо войовничим був дід.

Малий почув, як заскрипіли плоти на Десні, і поцікавився у батька, хто то пливе. Батько сказав, що то здалека, орловські, руські люди, з Росії. Тоді хлопець запитав, а вони ж хто, хіба не руські? Батько сказав, що ні: «А хто там нас знає. Прості ми люди, синку. Хахли, ті, що хліб обробляють. Сказать би, мужики ми. . Колись козаки, кажуть, були, а зараз тільки званіє зосталось».

Погодою на сінокосі, казали, років півтораста завідувала ворона. Вона все бачила і чула, віщувала дощ. Одного разу батько, розсердившись на птаху за дощ, який вона накаркала, попросив мисливця підстрелити її. Але ворона одразу ж перелетіла на дуб за Десну. Потім повернулася й накаркала такого дощу, що він погноїв усе сіно.

Найкращим косарем був дядько Самійло. Його так і звали — Косар. Хоч і малоосвічений, навіть до хліборобства нездатний, він орудував косою, як добрий маляр пензлем. Він міг би обкосити вені земну кулю, аби трава була добра та хліб і каша.

Єдиним на всю округу мисливцем був дядько Тихін. Але міг вполювати дичину не часто, бо кульгав, зі старовинної рушниці часто відвалювався курок, а то й зовсім забувався вдома. Крім того, стріляв лише качок, на інше рука не піднімалася. Та й диких звірів було мало — заєць, їжак, тхір. Вовки перевелися. А от леви, вважав хлопчик, водилися, хоч і рідко. Якось пливли вони з батьком човном по Десні. Тільки подумав про лева, а той і з’явився. Сказав батькові, той не повірив, а дійсно побачивши звіра, сильно вдарив веслом по воді. Лев рикнув, стрибнув і зник. Уночі хлопчикові було страшно й так жалко лева. Йому «так палко захотілось розвести левів і слонів, щоб було красиво скрізь і не зовсім спокійно». Другого дня виявилося, що лев дійсно втік із клітки під час аварії поїзда під Бахмачем. Але-гуляти йому довелося недовго.

Не можна не згадати й про Пірата, немолодого й поважного пса, який довго жив у них. Якось він загубився на ярмарку у Борзні. Тільки через п’ять тижнів прийшов — зморений, худий. Метрів за сто впав додолу й поповз до господарів, своїм виглядом і голосом виражаючи повноту собачого щастя, чим розчулив усю родину.

Коні водилися в них різні — хитрі, недобрі, перелякані, стурбовані або заворожені. Якось Сашко підслухав їхню розмову про те, що роботи багато, харч поганий, ще й господар б’є, не знаючи, що б’є не їх, а свою недолю.

источник

Олександр Довженко

Зачарована Десна (Короткий аналіз змісту)

Кіноповість «Зачарована Десна» не має чіткого сюжету. Вона складається з окремих спогадів, що нагадують новели, які розповідають про буденне життя людей-хліборобів, про їхню важку і важливу працю. На початку твору автор зазначає, що до роботи над «Зачарованою Десною» його змусила взятися туга за рідною землею (про яку він не раз писав у своєму щоденнику).

Одне за одним виринають із його спогадів мати, що вміла виростити кожну рослину з любов’ю, схожий на Бога дід Семен, який читав церковні книги, прабаба Марусина, що понад усе любила проклинати всіх і вся.

Дитиною Сашко любив фантазувати. Він яскраво уявляє все, про що тільки почує від інших людей чи пізнається з книжок.

Ще один спогад — смерть в один день одразу чотирьох братів. Горе батька, який втратив синів. Батько був людиною красивою і працелюбною, вмів пожартувати, влучно сказати слово, нікого не боявся. У часи фашистської неволі, коли схожий був на старця, все одно залишався чистим і красивим душею.

Наступний епізод — народження маленької сестрички і смерть прабаби. Рання весна коло Десни, краса природи. На Десні повінь, і батько з Сашком саме на Великдень човнами рятують людей.

Згадка про те, що рідне село було спалене німцями, наповнена гірким почуттям втрати свого наївного дитячого світу.

Яскравими барвами зображено косовицю, на яку Сашко їде разом з дорослими. Селяни починають битися під час розподілу копиць. Дід показує завзятий войовничий норов.

Наступна картина — колядування перед Новим роком. Весь світ здається незвичайною казкою.

Далі О. Довженко згадує, як його виряджали до школи, як він соромився учителя і той назвав його «неразвитым».

«Було в минулому житті моїх батьків багато неустройства, плачу, темряви й жалю. Неясні надії й марні сподівання знаходили собі могилу в горілці і сварах. А найбільш, чого їм відпустила доля, — роботи, тяжкої праці. Всі прожили свій вік нещасливо, кожен по-своєму — і прадід, і дід, і батько з матір’ю. Так, ніби всі були народжені для любові і мали талант до неї, таж, певно, не знайшли одне одного і не доглянули, і гнів і ненависть, що були огидні їм ціле життя, підкинула їм ворожка-чарівниця. «

источник

Дедалі частіше автор згадує своє дитинство, мрії, перші дитячі захоплення…

Дуже гарно і весело на городі, на ньому є всі овочі та фрукти, які тільки можна уявити. Все це саджає невгамовна мати. Ми, немов серед лісу, блукали в густому тютюні.

Мій дід був схожий на Бога (порівнює з образом святого Миколая), а батько на Феодосія. Дід вмів писати і читав псалтир, але мати, що він чорнокнижник. Ми не вірили, обороняли його від нападків матері. Дід завжди говорив «А от колись було…». Під його історії ми засипали на сіні під дубами біля зачарованої Десни.

Дід дуже любив сонце і ще дужче любив кашляти. Той кашель не міг ніхто передражнити. Одного разу, тікаючи від цього кашлю, я стрибнув у тютюн. Попрямував до огірків, наївся пуп’янків, потім з собакою Піратом полізли до моркви. Тут мене побачила бабка і почала дуже сильно лаятись. Так, як дід любив сонце, то вона так любила прокльони.

Наша хата була дуже мальовнича, мовби просто із землі виросла. В ній висіли гарні картини та образи. Найбільше ми боялись картини жахливого божого суду. Дивлячись на неї, я уявляв, що кожний з нашої родини буде робити за свої гріхи. Батько пив, бабка лаялась, дід був чорнокнижником, брат Оврам таскав з комори сало в піст… От і я вже не святий, бо тягав моркву. Надивившись на картину і не знайшовши себе, я побіг за дім і ліг у човен. Там я вирішив робити тільки добрі справи. Я задумав здоровкатись зі всім чемними людьми, але одразу передумав, коли мене вилаяв дід Захарко щоб я його не дратував.

Злякавшись, я побіг, заліз у човен, ліг і почав думати, що мені подобається, а що ні, що є приємного і неприємного. Більш за все мені подобалась музика — музика природи. Я заснув, і щось дуже приємне мені снилося біля Десни.

Було у мене в дитинстві чотири няньки. То були мої брати. Вони померли разом від пошесті. Батькове горе було глибшим за темну ніч. Він прогнав попа і сказав, що ховатиме дітей сам. Батько був дуже гарним, виглядав як лицарі або апостоли на картинах. «Голова в нього була темноволоса, велика і великі розумні сірі очі, тільки в очах чомусь завжди було повно смутку». І все, що він робив, добре у нього виходило. Єдине негарне — це його одяг.

А одного разу з ранку було щось не те, щось дивне. Мати плаче, щоб не ображався дід — то вмерла баба. Нікому більше не буде та баба докоряти, нікого не буде кляти, і яка мені з того була радість. І всі тварини, вся природа радіє, коли помирають прабаби, тим більше зимою в старих хатах.

Того ж дня до нас заїхали сліпці-жебраки. Мати їх боялася, але все одно щедро наділяла. Керував сліпцями керував ватаг Богдан Холод. Він не просто прохав – він вимагав данину. Співають сліпці страшно, про пекельні муки.

Ми дружили з природою і жили з нею в гармонії. Але іноді Десна розливалася і заливала цілі села. І можна складати книжки, як ми з батьком і дідом рятували людей і тварин. Одного разу перед паскою вода прибувала дуже швидко, дзвеніли дзвони всі були на ногах. Тоді поліцейський наказав батькові рятувати людей у сусідньому селі. Гріх, але на Великдень ми пропустили службу та поплили човном рятувати людей. Село було зовсім іншим, всі доми затоплені мало не до стріх і з села замість «Христос воскрес» тільки і було чутно «Рятуйте!». Тільки дід Ярема сидів на даху спокійний, бо завчасно переніс все на стріху разом з тваринами. І от поплили духовні особи між домами і почали кропити паски та крашанки. Люди все гнівались на попів, що допустили такого лиха на Великдень. Пливе батько і збирає в свій човен тварин з дахів. Також він витяг отця Кирила за золотий ланцюг до свого ковчегу з коровами та овечками. Загалом — цікаво мені було.

А через пів століття щезло село, але не через воду, а через вогонь війни. І згоріла церква разом з людьми у вогні фашистського суду. «Горів і я тоді в тім вогні, загибав усіма смертями людськими, звірячими, рослинними: палав, як дерево чи церква, гойдавсь на шибеницях, розлітався прахом і димом од вибухів катастрофічних». Я зрозумів, що як митець, я повинен показувати іншим, що життя гарне, що воно є найбільшим і найвеличнішим з усіх благ.

Читайте также:  Воспаляется и опускается десна

Якось ми вирушали на косовицю. Того року вона розпочалася пізно. Мама дуже не хотіла мене відпускати з дому, бо мене комарі з’їдять, утоплюсь в Десні, впаду у прірву, вкусить гадюка, заріжусь косою і багато чого іншого. До Десни п’ять верст складної дороги, я лежу у возі і непомітно для себе засинаю. Прокинувся — коси вже дзвенять, пахне в’ялою травою, на річці краса. А в кінці косовиці косарі завжди похмурі, бо треба ділити копиці сіна. І починають усі батьки битись, і ми з дітьми теж. Не воювали тільки коні. Батьки й діди рубають один одного сокирами, ллється кров казанами… Але підвечір побоїща закінчувались, і завжди щасливо, всі цілі. Дід починає розповідати, що раніше все було краще. Була ворона, яка завідувала погодою. Самійло — кращий косар, орудував косою немов маляр пензлем.

Мисливець Тихон кульгавив, тому всі качки впізнавали його здалеку і ховались. Була у мисливця дуже стара рушниця, до якої курок він завжди забував, коли збирався на полювання.

Диких тварин водилось мало, навіть вовків майже не було. Але якось ми з батьком пливли річкою, я загадав «Явися на березі лев» — і ми побачили лева, дуже страшно рикнув він, стрибнув, і все. Наступного дня казали, що то він вибіг з поламаної клітки мандрівного звіринця під час аварії поїзда, його зловили через тридцять верст.

Був у нас собака Пірат, старий та поважний. То був пес-трудяка, завжди за власною ініціативою допомагав нам у городі. Був ще цуценя, також Пірат, дуже любив гру. Коні — старий і невеселий Мурай і розумний та добрий Тягнибіда. Чув я, як ті коні вночі між собою розмовляють, не розуміють, чому на них батько так кричить, навіщо б’є. Я йшов вночі до них, а мене знову переносили до хати. Ніколи я не продам своїх коней.

Повів мене батько до школи. На запитання вчителя «Как зовут твоего отца?» я тільки і відповів «батько». Вчитель вирішив що я «не развитой» і ми пішли зі школи.

Було багато чого в житті моїх батьків — плачу, жалю, і тяжкої роботи. Це тому що вони не знали як, не могли змінити своє життя.

«Тільки було це так давно, що майже все вже розтануло в далекім мареві часу, як сон, і потонуло. Одна лишень Десна зосталася нетлінною у стомленій уяві. Свята чиста ріка моїх дитячих незабутніх літ і мрій», — писав Олександр Довженко. Нема тепер таких річок, як колись була Десна». Уже і таємниць немає, і ясно скрізь.

    Висновки:
  • кіноповість не має чіткого сюжету, ніби складається з новел — дитячих спогадів;
  • спогади перериваються роздумами автора про страждання і проблеми селян України;
  • взятися за твір автора змусив сум за рідною землею, за селом на Чернігівщині, навіть через тонкий гумор відчувається біль в душі автора;
  • твір є гімном Десні, рідному краю, батькам, сільському способу життя;
  • автор також торкається питання війни і питання віри в Бога;
  • «Сучасне завжди на дорозі з минулого в майбутнє», — наголошує автор.

источник

Спочатку автор цієї автобіографічної кіноповісті визнає, що в його повсякденне життя дедалі частіше почали вторгатися спогади. Мабуть, вони пов’язані з довгими роками розлуки з землею батьків. А може, у кожної людини настає такий час, коли вона повинна «усвідомити свою природу на ранній досвітній зорі коло самих її первісних джерел».

Пригадується Довженкові, який гарний та веселий був у них город. Усе цвіте, буяє. Мати, бувало, говорила: «Нічого в світі так я не люблю, як саджати що—небудь у землю, щоб проізростало. Коли вилізає з землі всяка рос-линочка, ото мені радість». Влітку город так переповнювався рослинами, що вони не вміщалися в ньому, лізли одна на одну, перепліталися, дерлися на хлів, стріху, повзли на тин, а гарбузи звисали з огорожі прямо на вулицю. Далі, за повіткою, росли великі кущі смородини. Там ховалися кури і туди діти боялися ходити, остерігаючись гадюк, хоч ніколи в житті їх не бачили.

На погребні любив спати дід, який малому Сашкові нагадував Бога або святого Миколая. Звали його Семеном. Він був високий і худий, з білою бородою. Пахнув теплою землею і трохи млином, знав письмо і в неділю любив урочисто читати Псалтир. Ні дід, ні слухачі не розуміли прочитаного, і це завжди хвилювало їх, як дивна таємниця. Мати ненавиділа діда, вважала чорнокнижником, хоч Псалтир всередині був не чорний, а білий, і крадькома—таки спалила книжку. «Любив дід гарну бесіду й добре слово».

Він був добрим духом лугу і риби. Гриби і ягоди збирав у лісі краще за всіх, «розмовляв з кіньми, з телятами, з травами, з старою грушею і дубом — з усім живим, що росло і рухалось навколо». Коли діти приносили рибу, дід казав, що, мовляв, це не риба. От раніше була риба! І починав так розповідати про старовину, що діти слухали, забувши про все, поки й «не засинали в запашному сіні під дубами над зачарованою річкою Десною». Більш за все дід Семен любив сонце, прожив близько ста літ, не ховаючись у затінок ніколи. Так під сонцем і помер, коли прийшов його час.

  • Зачарована Десна (повний текст) ▲ читається майже за 2 години
  • Зачарована Десна (дуже стисло) ▲ читається за одну хвилину
  • Зачарована Десна (стисло) ▲ читається за 5 хвилин
  • Зачарована Десна (переказ) ▲ читається за 13 хвилин
  • Ще 1 твір скорочено →
  • «Зачарована Десна» (шкільні твори)
  • Як досягається сповідально-поетична стильова тональність кіноповісті О. Довженка «Зачарована Десна»?
  • Біографія Олександра Довженка

Одного разу Сашко поліз у тютюн, що якраз цвів, потім до огірків. Став дражнити бджіл, але жодна так його і не вкусила. Бджолине жало хоч і болить, але коли почне плакати малий, дід чи мати дають зразу мідну копійку, яку треба прикласти до болючого місця. Біль швидко проходить, а за копійку можна купити в крамниці аж чотири цукерки і смакувати ними до вечора. Погулявши біля бджіл та наївшись огіркових пуп’янків, хлопець натрапив на моркву, яку чомусь любив найбільше. Оглянувся, чи не дивиться хто, і став висмикувати морквини. Але вони були ще малі. Так Сашко повисмикував увесь рядок, але не знайшов жодної великої та солодкої. Потім посадив усю моркву знову в землю — хай доростає — і пішов шукати далі смачного. Довго хлопчина ходив по городу, пробуючи усе на смак — і мед з квітів, і калачики, і зелені яблука. Раптом побачив, що біля моркви снує баба, дідова мати. Вона побачила шкоду і почала лаятися та проклинати.

«Не вдаючись глибоко в історичний аналіз деяких культурних пережитків, слід сказати, шоу нас на Вкраїні прості люди в бога недуже вірили. Персонально вірили більш у матір божу і святих — Миколая—угодника, Петра, Іллю, Пантелеймона. Вірили також в нечисту силу. Самого ж бога не те щоб не визнавали, а просто з делікатності не наважувались утруждати безпосередньо. Повсякденні свої інтереси прості люди хорошого виховання, до яких належала і наша сім’я, вважали по скромності недостойними божественного втручання.

Тому з молитвами зверталися до дрібніших інстанцій, до того ж Миколая, Петра та інших. У жінок була своя стежка: вони довіряли свої скарги матері божій, а та вже передавала сину чи святому духу — голубу».

Прабаба Марусина була маленька та прудка, очі мала такі видющі та гострі, що од них ніщо не могло сховатися. їй можна було по три дні не давати їсти, але без прокльонів вона не могла прожити й дня. «Вони були її духовною їжею. Вони лились з її вуст потоком, як вірші з натхненного поета, з найменшого приводу. У неї тоді блищали очі й червоніли щоки. Це була творчість її палкої, темної, престарілої душі». Прабаба проклинала онука за висмикану моркву, а в малині лежав «повержений з небес маленький ангел» Сашко і боявся поворухнутися, щоб Божа Мати, бува, не побачила його з неба і не виконала бабині побажання.

Дід Семен обізвався до своєї матері, попросивши її принести узвару. Вона переключилася на нього з такими прокльонами, що хлопець з переляку поповз у малину далі, думаючи, як би всі за ним жаліли, плакали, коли б він умер. Потім почав мріяти, що добре було б біля ями ожити, а баба щоб з переляку втекла, тоді можна було б побігти до хати і їсти коливо. Коливо готували, коли помирали п’ять його братиків і дві сестрички.

Сашкові захотілося в лату. Хата була схожа на стареньку білу печерицю, вікна повростали в землю і не було замків. Мати жалілася на тісноту, а малим «простору й краси вистачало». На білій стіні під іконами висіло багато гарних картин із зображенням монастирів. Але найбільш вражаючою була картина страшного божого суду. На неї боявся дивитися навіть собака Пірат. Хлопець спочатку жахався картини, а потім звик, «як солдат звикає до грому гармат». І думав: «В нашій сім’ї майже всі були грішні: достатки невеликі, серця гарячі, роботи і всякого неустройства тьма—тьмуща, а тут ще фамільна приверженість до гострого слова, тому хоч і думали інколи про рай, все—таки більше сподівалися пекла внизу картини. Тут уже всі мали свої місця.

Батькові чорти наливали в рот гарячу смолу, щоб не пив горілки і не бив матері. Баба лизала гарячу сковороду за довгий язик і за те, що була велика чаклунка. Діда. тримав у руках сам диявол за те, що він чорнокнижник.

. Старший мій брат Оврам був давно вже проклятий бабою, і його гола душа давно летіла стрімголов з лівого верхнього кутка картини прямо в пекло за те, що драла голубів на горищі і крала у піст з комори сало».

Мати вважала, що буде в раю між святими «як боляща великомучениця» і так часто показувала те місце на картині, де знаходитиметься її душа, що там зробилася пляма.

Читайте также:  Чем лечить нарвавшую десну

«Фактично найсвятішим у цій родині був один я. І от скінчилася моя святість. Не треба було чіпати моркви. Хай би собі росла. А тепер я грішний. Що ж мені буде?» — подумав малий Сашко і став гірко плакати. Баба почула його плач і стала знову проклинати, аж приспівуючи, наче колядку.

Заліз хлопчик у старий човен і став думати, як йому поновити свою святість. Вирішив «творити добрі діла» — не їсти скоромного цілий тиждень, носити дідові воду, ходити до церкви або рятувати ластів’ят, як вони повипадають із гнізда. Але пташенята не падали, і Сашко надумав піти на вулицю шанувати великих людей. Казали, що за це прощається багато всіляких гріхів на тім світі. Він знайшов стару шапку в човні (у ній уже й кішка кошенят виводила), щоб було що знімати для пошани, коли вітатиметься. Хлопець вийшов за ворота, надівши шапку до самого рота. Але вулиця була порожня, всі дорослі люди працювали в полі. Тільки сидів крамар Масій, та перед ним шапки скидати не хотілося, бо він обдурював покупців. Сашко вирішив піти до діда Захарка, коваля, який курив такий лютий тютюн, що його обходили люди і навіть тварини, облітали птахи. Малий зняв шапку і привітався до діда, але той його не помітив. Тоді він пройшов ще

раз і привітався уже голосніше, але дід Захарко знову не відповів. На вулиці більше нікого не було, у Сашка аж душа зайшлася від нудьги. Він вирішив ще раз спробувати привітатися з дідом, але той так вилаяв його цим разом, що про спасіння душі годі було й думати. Хлопець дременув додому, знову заліз у човен і вирішив заснути, адже уві сні ростуть. Лежить Сашко і думає, що він такий маленький, але знає вже так багато неприємних і прикрих речей. «Як неприємно, коли баба кляне або коли довго йде дощ і не вщухає. Неприємно, коли п’явка впивається в жижку, чи коли гавкають на тебе чужі пси, або гуска сичить коло ніг і червоним дзьобом скубе за штани. А як неприємно в одній руці нести велике відро води чи полоть і пасинкувать тютюн. Неприємно, як батько приходить додому п’яний і б’ється з дідом, з матір’ю або б’є посуд. Неприємно ходити босому по стерні або сміятися у церкві, коли зробиться смішно. І їхати на возі з сіном неприємно, коли віз ось—ось перекинеться в річку. Неприємно дивитись на великий вогонь, а от на малий — приємно. І приємно обнімати лоша. Або прокинутись удосвіта і побачити в хаті теля, що найшлося вночі. Приємно бродити по теплих калюжах після грому й дощу, чи ловити щучок руками, скаламутивши воду, або дивитись, як тягнуть волока. Приємно знайти в траві пташине кубло. Приємно їсти паску і крашанки. Приємно спати в човні, в житі, в просі, в ячмені, у всякому насінні на печі. І запах всякого насіння приємний. Приємно, коли яблуко, про яке думали, що кисле, виявляється солодким. І ще приємно, і дуже любив я, коли дід розмовляв з конем і лошам, як з чоловіками. Любив скрип коліс під важкими возами в жнива. Любив пташиний щебету саду і в полі. Ластівок любив у клуні, деркачів — у лузі. Любив співи дівочі, колядки, щедрівки, веснянки, обжинки. Але більш за все в світі любив я музику. Коли б спитав мене хто—небудь, яку я музику любив у ранньому дитинстві, який інструмент, яких музик, я б сказав, що більш за все я любив слухати клепання коси».

Коли малий Сашко чогось плакав, його втішав прадід Тарас, розповідаючи про Десну, про трави, про таємничі озера. «А голос у нього був такий добрий, і погляд очей, і величезні, мов коріння, волохаті руки були такі ніжні, що, напевно, нікому й ніколи не заподіяли зла на землі, не вкрали, не вбили, не одняли, не пролили крові. Знали труд і мир, щедроти й добро». Скрізь, куди б не глянули хлопцеві очі, бачили вони рух, неспокій, боротьбу. Все викликало якісь порівняння, нагадувало давно десь бачене, уявлене й пережите.

Доглядали змалечку Сашка аж чотири няньки — його брати Лаврін, Сергій, Василько й Іван. Прожили вони недовго, бо, як казали, рано почали співати. Посідають на тин і співають, як соловейки. Ніхто їх і не вчив цьому. Діти померли від невідомої хвороби в один день. Люди говорили, що Бог забрав їх до ангельського хору.

источник

Олександр Довженко

Зачарована Десна

Як же гарно й весело було в нашому городі! Все цвіте, буяє, навіть ці поміщається у городі, гарбузи звисали з тину прямо на вулицю. и любила все саджати в землю, щоб росло.

Як наїсися вишень, груш солодких — цілий день живіт як бубон, і у і навину не лазили — боялися гадюки, хоч ніколи в житті так її і не побачили.

На погребні любив спати дід Семен. Він схожий на Бога, вмів читати, був добрим духом лугу і риби. Гриби і ягоди в лісі збирав краще за всіх, ловив рибу прямо руками, розмовляв із кіньми, телятами, з травами й деревами. Найбільше дід любив сонце. А ще кашляти. Від його кашлю втікав собака, а старі люди визначали погоду.

Якось я втік від дідового реву в тютюн. Там були бджоли. Хотів, щоб якась укусила, бо тоді мати дадуть мідну копійку, щоб прикласти до болючого місця. Потім можна буде купити аж чотири цукерки й ласувати ними до вечора.

Наївшись огіркових пуп’янків, натрапив я на моркву, яку дуже любив. Висмикнув одну — мала, другу — теж. Так увесь рядок. По садив у землю — хай росте! І пішов. Коли чую крик прабаби біли зів’ялої моркви та її лайку.

Мені захотілося якнайскоріше до хати. Вона була стара, вгрузла по вікна в землю. У ній не було замків. Мати жалілася на тісноту, а нам, малим, вистачало краси й простору. На білій стіні під іконами було багато картин, а найпримітніша — картина Страшного Божого Суду.

Усі були грішні в нашій сім’ї, один я був святий. І ось скінчилася моя святість. Я гірко заплакав і побіг до клуні. Баба почула й почала мене лаяти й проклинати, виспівуючи, як колядку.

Вирішив я поновити свою святість, робити добрі діла. Взяв стару дідову шапку, щоб було що скидати, і пішов шанувати старих людей.

Але дід Захар, якого одного я здибав на вулиці, не відповідав на моє шанування ні за першим, ні за другим разом, а за третім — вилаяв.

Побіг я в клуню, ліг у човні й вирішив заснути, бо кажуть, що уві сні ростуть. Як неприємно, коли баба кляне, чи йде дощ, чи гавкають на тебе чужі пси, чи гуска скубе, чи несеш важке відро.

Зате як приємно дивитися на вогонь, обнімати лоша чи побачити теля, яке знайшлося вночі. Або їсти паску і крашанки. Спати в насінні. Дивитися в зоряне небо. Слухати щебет птахів, співи дівочі, колядки, щедрівки. Але найбільше любив слухати клепання коси. Це здавалося мені найкращою музикою, і якби я почув її зараз під своїм вікном, то одразу, напевне, б помолодшав, подобрішав би й кинувся до роботи.

Високий, чистий дзвін коси передвіщав мені радість і втіху — косовицю.

Дід Тарас брав мене, малого, на руки, які ніколи й нікому не заподіяли зла, і розповідав про річку, таємничі озера, трави.

Я любив спостерігати за хмарами. Скрізь у природі я бачив неспокій, рух і боротьбу.

Багато я бачив гарних людей, але такого, як батько, не бачив. Скільки він землі впорав, скільки хліба накосив! Був красивий. Єдине, що в нього негарне — це одяг. З батька можна було писати лицарів чи апостолів.

Ми жили в повній гармонії з силами природи. Зимою мерзли, літом смажилися на сонці, а весною нас заливало водою. Повінь заливали цілі села, і тоді починалася наша слава. Ми з батьком і дідом на човні рятували людей, корів і коней.

Довго збиралися на косовицю, складали на воза все потрібне. Мати боялася мене відпускати, лякала всякими страхіттями, потім суворо наказувала берегтися.

Довго їхали до Десни. Я засинав на возі. Прокидаюся вранці — краса! Сонце, ласкава вода, гриби, ожина, риба! Таке раювання триває, поки не скосять усе сіно й треба ділити копиці. Усі стають підозрілими, кожному здається, що його обдурюють, і починають сварки, бійки.

Погодою на сінокосі завідувала стара ворона. Вона безпомилково вгадувала наближення дощу. Коли вирішили її прогнати й попросили про це мисливця Тихона Бобиря, ворона полетіла далеко, а потім повернулася й накаркала стільки дощу, що погноїла все сіно.

Диких звірів у нас мало. Але якось я, пливучи з батьком по Десні, Побачив на березі лева. Виявилося потім, що він утік з мандрівного звіринця.

У нас довго жив собака Пірат. Якось він загубився на ярмарку І повернувся аж тижнів через п’ять. Його собача радість була така велика, що він повз до нас кроків сто, плакав і розчулив усю родину. Коні в нас мінялися часто. Були вони некрасиві й невеселі. Одного разу я почув їхню розмову про нас — роботи багато, корм поганий, і збруя стерта, ще й б’ють та лають. Після того я ніколи не вдарив коня. Якось чую я дівочі голоси під вікном, що просять пустити поколядувати. І заспівали дівчата про молодця, котрий повів продавати свого коня, а кінь йому нагадує, як воювали разом, як він врятував свого господаря. Я даю собі слово, що ніколи не продам коня. Так і не продав його й по сей день.

Критика, коментарі до твору, пояснення (стисло)

В автобіографічній повісті «Зачарована Десна» О. Довженко з великою теплотою згадує про своє дитинство й нехитрі розваги, про своїх працьовитих матір і батька, діда й прадіда, про прекрасну Десну, таємничий, загадковий світ природи. Хоч життя родини Довженків і було нелегким, Сашко згадує як найчарівнішу музику клепання коси, косовицю, колядування, що дали йому заряд добра й працьовитості на все життя.

источник