Меню Рубрики

Минуле сучасне зачарована десна

Автор розкриває глибинну суть минулого і поєднує його з подіями сьогодення. А ще — вперше відкриває деякі секрети, які раніше не були відомі…

Сталін і Путін. Що спільного?

«Слов’янство поки що дало світові в кінематографії одного великого митця, мислителя і поета – Олександра Довженка», так висловився у свій час всесвітньовідомий Чарлі Чаплін.

Олександр Петрович Довженко народився 30 вересня 1894 року на околиці Сосниці (селище В’юнище в заплавах Десни). У 1955 році закінчив автобіографічну кіноповість «Зачарована Десна», яку не встиг екранізувати. З 1928 по 1942 рік Довженко створив сім фіпьмів за своїми сценаріями, а за останні 15 років — тільки одну повнометражну картину «Мічурін» (1947).

«Я написав небагато сценаріїв і створив небагато картин в сипу різних причин та я зробив менше картин, аніж міг би зробити, особливо за останні п’ятнадцять літ. Після «Мічуріна» мені не пощастило зняти жодної більше картини. Мені дуже шкода, що так мало я зробив по цей день. Часом здається, наче злі сили кружляли над моєю головою» ? пригадував Довженко.

Причини ті відомі. Сталін хотів, щоб геніальний митець знімав «ідеологічно правильні» фільми. Дещо вождю вдалося. Фільми «Щорс» та «Мічурін» Сталін особисто корегував по своєму баченню. Довженко опирався, як міг, відчував постійний тиск, обмеження, заборони, що не могло не вплинути на здоров’я. Перший інфаркт настиг режисера у 1937 році під час роботи над «Щорсом», другий – в 1951, а в 1956 році митця не стало. Переконаний, що двічі, коли Довженку присвоїли лауреата Сталінської премії (1941, 1947), вождь ніби нагороджував себе за ефективне втручання в роботу кінорежисера.

Тоталітарний Путін теж використовує, як бачимо, талановитих режисерів у пропагандистських цілях. Міхалков в «Утомлені сонцем» та Чухрай у «Водій для Вері» показали енкаведистів з «людським обличчям», а комуніст Бортко своїм холуйством всіх перевершив не тільки пропагандою «руського міра» в антигоголєвському фільмі «Тарас Бульба» (2009), а й виправданням майбутньої агресії «мачо» Путіна, який сьогодні карає непокірних «молодших братів» за «зраду», як Тарас Бульба – молодшого з братів сина Андрія.

Найкраший фільм «Земля» ? гімн праці на землі – Довженко закінчив у 1930 р., та невдовзі картина була заборонена для показу в Україні. Навесні 1933 року Довженка викликали до Москви, бо Сталін не міг дозволити йому жити і працювати в Україні під час Голодомору. Заборона діяла до смерті митця. Довженко весь час тужив за Україною і в останні роки свого життя записав у щоденнику: «Я вмру в Москві, так і не побачивши України! Перед смертю попрошу Сталіна, аби, перед тим, як спалити мене в крематорії, з грудей моїх вийняли серце і закопали його в рідну землю, у Києві, десь над Дніпром, на горі».

Та й по-сьогодні прах Довженка не перенесений в Україну.

На всесвітній виставці в Брюселі в 1958 році 117 відомих кінознавців і кінокритиків із 20 країн в числі 12 найкращих фільмів всіх часів і народів назвали кінострічку Довженка «Земля». Після цього визнання фільм реабілітували. Не без участі Микити Хрущова Довженка посмертно нагородили найвищою нагородою СРСР – Ленінською премією. Можливо, Микита Сергійович цим жестом частково покаявся, що на догоду Сталіну утискав митця за його любов до України, яка трактувалася як шкідливий націоналізм. Навіть після смерті Сталіна Хрущов не дозволив Довженку жити і працювати в Києві. Небезпідставно радянську демократію Довженко характеризував як «найвеличнішу брехню та фальш, які будь-коли знало людство».

Із щоденникових записів Довженка: «Тридцять першого січня 1944 року мене було привезено в Кремль. Там мене було порубано на шмаття і окривавлені частини моєї душі було розкидано на ганьбу і поталу на всіх зборищах. Все, що було злого, недоброго, мстивого, все топтало і поганило мене. Я тримався рік і впав. Моє серце не витримало тягаря неправди й зла. Я народився і жив для добра і любові. Мене вбила ненависть великих якраз у момент їхньої малості. Я не Хрущову належу. Я не його прикріплений. І не Україні одній належу. Я належу людству як художник і йому служу, а не кон’юктурним намісникам України моєї і їх лизоблюдам і гайдукам п’яненьким. Мистецтво моє – мистецтво всесвітнє».

Дружині Олександра Петровича, народній артистці СРСР, кінорежисеру Юлії Солнцевій, дозволили зняти фільм по повісті «Зачарована Десна» до 70-и річчя з дня народження Олександра Петровича. В ЗМІ читав, що Солнцева, як агент спецслужб, слідкувала та інформувала про кожний крок чоловіка ( в той час половина — сиділи, а інші – «стучали»). Можливо, як не парадоксально, Cолнцева, як дружина, і вберегла Довженка від загибелі в катівнях НКВС.

Прочитав в мемуарах Солнцевої, що на початку шістдесятих років під час підготовки до зйомки великої повені на Десні та епізодів, пов’язаних з нею, відбулася надзвичайна подія, яка могла не тільки на рік затримати зйомку, а й значно збільшити витрати. Ліквідував цю надзвичайну ситуацію літній чоловік, що кульгав на одну ногу, якому вона безмежно вдячна. Прізвище не назвала.

Я знав ту людину. Це ? Микола Стукачов. Мешкав у Чернігові, закінчив школу десятників, працював виконробом в БМУ-59. Будував мости на малих річках та укріплював береги по Десні. Та головне – був фахівець від Бога. Я міг би розповісти про аварійні ситуації на дамбах, шлюзах, шахтних водоскидах, коли Стукачов на місці виручав розгублених дипломованих «спеців» дієвими порадами, простими, на перший погляд, та осмисленими практикою поколінь. Розповім тільки про події під час зйомки, про що я почув від учасників та особисто від Миколи.

На заплавах річки була відсипана земляна дамба з одною водоспускною спорудою, де влітку протікав потічок. По одну сторону дамби звели бутафорське село. Зйомки планувалися на весну, коли тала вода, затримана дамбою, підніметься настільки, що заповнить всю заплаву та затопить по вікна, по стріху зведені будівлі. Все було готове до зйомок. Та повінь була інтенсивніша, ніж планували. Водопропускна споруда не справлялася з потоком. Вода піднімалася, загрожуючи розмивом споруди і дамби. Солнцева підняла на ноги партійних керівників, ті, в свою чергу, обласних фахівців.

Картина маслом: табун обласних керівників топчеться по дамбі під прокляття Солнцевої з російським наповненням. А вода піднімається все вище. Та й що вони могли зробити, якщо батьки не навчили думати? Хтось згадав про Стукачова. По команді його привезли з Чернігова. Зайшов на дамбу. За лічені хвилини спитав, наскільки рівень води вищий за потрібного, пошкутильгав далі, роблячи заміри лозяною тичкою та наказав негайно розрити дамбу в указаному місті. До нього підбігло декілька «спеців», благаючи не робити цього, бо потік води розмиє земляну дамбу.

? Розійдись ? крикнув він, ще й погрозив кугулькою. – Розривайте.

Бурхливий потік швидко розмив дамбу шириною понад 5 метрів, вода почала спадати, а через деякий час зупинилася на потрібному рівні. Це був рівень поверхні цілини в місці розриву.

Наскільки просто і мудро. Та мудрість – не диплом. Не купиш ні за які гроші.

Солнцева щиро подякувала Миколі, поцілувала, наказала відвезти його в Чернігів режисерською «Волгою», ще й передала короб, наповнений пляшками вірменського коньяку. Рішення, прийняте в екстремальних обставинах, геніальне, бо просте. Цьому вчить тільки спостережливість, природна кмітливість та мудрість батьків і дідів. Всі ці ознаки були притаманні й Олександрові Довженку.

Вийшло так, що я прочитав кіноповість «Зачарована Десна» після перегляду посереднього однойменного фільму Солнцевої. Я настільки був зачарований повістю, що перечитував її ще, і ще, ніби вірша, якого вчив напам’ять. Довженкове дитинство – ніби й моє дитинство, яке пройшло поруч з Десною, в селі Макошино, може в 15-20 км від В’юнища, вниз по течії, в багатодітній сім’ї, тільки на сорок років пізніше. За ті сорок років на Придесенні мало що змінилось. Це вже за часів тупої, щербицько-брежнєвської, безгосподарської гігантоманії угодливі й безпринципні меліоратори почали інтенсивно й зухвало знищувати природу в заплавах річок.

«Довженко у всьому поет. Він поет у думанні, у барвах, у зображенні характеру людини, у погляді на природу, на комаху, на квітку. Поезію дитинства митець зберіг до кінця днів» ? такої думки про великого митця був Олесь Гончар.

А як безмежно Довженко любив рідний край, своє дитинство!

Із «Зачарованої Десни»: «Тоді Десна була глибокою і бистрою рікою. У ній тоді ще не купавсь ніхто, і на пісках її майже ніхто не валявся голий. Ще ніколи було усім. Були ми всі тоді трудящі чи малі. Дівчата не купались навіть у свято, соромлячись скидати сорочки. Чоловікам з давних-давен не личило купатись за звичаєм. Жінки ж боялися водою змить здоров’я. Купались тільки ми, малі. Була тоді ще дівкою Десна, а я – здивованим маленьким хлопчиком із широкорозкритими зеленими очима».

А ще й так: «Неприємно дивитися на великий вогонь, а от на малий – приємно. І приємно обнімати лоша. Або прокинутися вдосвіта і побачити в хаті теля, що найшлося вночі. Приємно ловити щучок руками, скаламутивши воду, або дивитись, як тягнуть волока. Приємно в траві знайти пташине кубло. Приємно їсти паску і крашанки. Приємно, коли весною вода заливає хату й сіни і всі бродять по траві. Приємно спати в човні, в житі, в просі, в ячмені, у всякому насінні на печі. Приємно тягати копиці до стогу й ходити навколо стогів по насінню. »

Малий Сашко «любив скрип коліс під важкими возами в жнива. Любив плескіт води весняної. І жаб’яче ніжно-журливе кумкання в болоті, як спадала вода десняна. Любив співи дівочі, колядки, щедрівки, веснянки, обжинки».

«Найбільш за все я любив слухати клепання коси. То була для мене найчарівніша музика. Я любив її так і так жадав, як хіба ангели жадають церковного дзвону на паску, прости господи за порівняння».

«Жили ми в повній гармонії з силами природи. Зимою мерзли, літом смажились на сонці, восени місили грязь, а весною нас заливало водою, і хто цього не знає, не знає тої радості і повноти життя. Весна пливла до нас з Десни. Тоді ніхто не чув про перетворення природи, і вода тоді текла куди і як попало. Часом Десна розливалась так пишно, що у воді потопали не тіпьки ліси й сінокоси. Цілі села тоді потопали, гукаючи собі порятунку… Ми сміялись у добрі і в горі, сміялися над водою, над богом, над чортом. Дід, батько, мати, брати і сестри. Голос у діда Тараса був такий добрий, і погляд очей, і величезні, мов коріння, мохнаті руки були такі ніжні, що, напевно, ніколи й нікому не заподіяли зла на землі, не вкрали, не вбили, не одняли, не пролили крові. Знали труд і мир, щедроти й добро».

«Скільки краси на Десні, на сінокосі і скрізь-усюди, куди тільки не гляне душевне око. Я лежу на возі. Навколо, спинами до мене, і дід і батько з косарями. Мене везуть у царство трав, річок і таємничих озер. До Десни верстов п’ять дуже складної дороги. Переїхати треба дві великі калюжі з гнилицями, що ніколи не висихали, два мости, потім знов одну гнилицю, потім два хутори з собаками і село Мале Устє по вузесеньких кручених вуличках, далі треба їхати вздовж річки крутим берегом і боятись, щоб не перевернутись у воду, потім треба було брати праворуч униз і з розгону – через річечку бродом, далі на гору і з гори, і знов на гору і з гори, а далі праворуч раз і другий, і знов понад річкою між осик і дубів, і вже аж там, над самою Десною, було моє царство. Пахне огірками, старим неретом волока, хлібом, батьком і косарями, пахне болотом і травами, десь гукають, і зразу чую, деркачі й перепілки. Чумацький віз тихо рипить піді мною. Прокидаюсь я на березі Десни під дубом. Сонце високо, косарі далеко, коси дзвенять, коні пасуться. Пахне в’ялою травою, квітами. А на Десні краса! Лози, висип, кручі, ліс – все блищить і сяє на сонці. Стрибаю я з кручі в пісок до Десни, миюся, п’ю воду. Вода ласкава, солодка. П’ю ще раз, убрівши по коліна і витягнувши шию, як лошак, потім стрибаю на кручу і гайда по сінокосу. І вже я не ходжу, а тільки літаю, ледве торкаючись лугу. Вбігаю в ліс – гриби. У лози – ожина. В кущі – горіхи. В озері воду скаламучу – риба».

Переконаний, якби Олександр Петрович екранізував свою повість, то «Зачарована Десна» перевершила б всі його кінофільми, які він встиг зняти за своє героїчно-бунтівне життя, в якому він понад 30 років ходив по вістрю коси при правлінні тирана Сталіна, з них 15 років – при всемогутньому кілері Берії. Тоді, можливо, й ви, подивившись кінострічку Довженка, відчули б все те, що відчуваю я, в черговий раз читаючи кіноповість. А здається мені, що я, можливо не все, відчуваю так, як відчував Олександр Довженко:

«Благословенна будь моя незаймана дівице Десно. Щасливий я , що народився на твоєму березі, що пив у незабутні роки твою м’яку, веселу, сиву воду, ходив босий по твоїх казкових висипах, слухав рибальських розмов на твоїх човнах і казання старих про давнину, що лічив у тобі зорі на перекинутому небі, що й досі, дивлячись униз, не втратив щастя бачити оті зорі навіть у буденних калюжах на життєвих шляхах».

Помер український Мікеланджело 25 листопада 1956 року.

источник

Урок № 39 О. ДОВЖЕНКО. «ЗАЧАРОВАНА ДЕСНА». ІСТОРІЯ НАПИСАННЯ, АВТОБІОГРАФІЧНА ОСНОВА, СПОВІДАЛЬНІСТЬ ОПОВІДІ. ПОЄДНАННЯ МИНУЛОГО Й СУЧАСНОГО. МОРАЛЬНО-ЕТИЧНІ ПРОБЛЕМИ, українська література, 11 клас

Урок № 39 О. ДОВЖЕНКО. «ЗАЧАРОВАНА ДЕСНА». ІСТОРІЯ НАПИСАННЯ, АВТОБІОГРАФІЧНА ОСНОВА, СПОВІДАЛЬНІСТЬ ОПОВІДІ. ПОЄДНАННЯ МИНУЛОГО Й СУЧАСНОГО. МОРАЛЬНО-ЕТИЧНІ ПРОБЛЕМИ, українська література, 11 клас

Мета: учити учнів коментувати текст твору, визначати основні теми й мотиви, характеризувати образи-персонажі; пояснити роль пейзажу та засобів індивідуалізації героїв; розвивати вміння сприймати життєві явища, події, людей у контексті загальнолюдських понять і цінностей, розуміти взаємозв’язок конкретного із загальним; формувати гармонійно розвинену особистість; виховувати свободу вибору, незалежність думки, дієвість.

Тип уроку: комбінований.

Обладнання: автопортрет письменника, ілюстрації, фото, текст твору, епіграф.

І це міг народ, якого душили поміщики і царі, такого могутнього народити!
І це міг вічно замріяний лісостеп такого пружного до звершення дій найтрудніших завжди поспішаючого, гарячого появити!
П. Тичина

ХІД УРОКУ № 39 О. ДОВЖЕНКО. «ЗАЧАРОВАНА ДЕСНА». ІСТОРІЯ НАПИСАННЯ, АВТОБІОГРАФІЧНА ОСНОВА, СПОВІДАЛЬНІСТЬ ОПОВІДІ. ПОЄДНАННЯ МИНУЛОГО Й СУЧАСНОГО. МОРАЛЬНО-ЕТИЧНІ ПРОБЛЕМИ, українська література, 11 клас

І. Актуалізація опорних знань, умінь, навичок
Бесіда з учнями
• Охарактеризуйте композицію твору.
• Визначте жанр твору. Назвіть основні ознаки цього жанру.
• Визначте тему та ідею.
• Перевірка домашнього завдання (засоби виразності кіноповісті або усний твір «Образи українців у кіноповісті «Україна в огні»»).

II. Мотивація навчальної діяльності. Повідомлення теми й мети уроку
Погляньмо на автопортрет О. Довженка. Прокоментуйте слова митця «Рисую я не в зеркало обачно, а в душу». Так, дійсно О. Довженко зображує багатогранність свого внутрішнього світу, що виявилася в малюнках, фільмах, сценаріях, прозі, публіцистиці, листуванні. Земля України, сповнена мудрістю багатьох поколінь, полита кров’ю й потом своїх дочок і синів, зрощена мільйонами душ і сердець, тільки така земля могла дати світові такого митця! «І це міг народ, якого душили поміщики і царі, такого могутнього народити! І це міг вічно замріяний лісостеп такого пружного до звершення дій найтрудніших завжди поспішаючого, гарячого появити!» — писав П. Тичина.
Сьогодні ми звертаємося до автобіографічного твору «Зачарована Десна», у якому гармонійно поєднуються два персонажі: малий хлопчик Сашко й дорослий філософ-митець. Щоб зрозуміти філософію життя дорослої людини, необхідно зазирнути в чарівний світ її дитинства.

«Мозковий штурм»
• Що спонукало О. Довженка поринути у своє далеке минуле? (Учень читає пролог твору: «Бажання усвідомити свою природу на ранній досвітній зорі коло самих її первісних джерел…»).
• 3 яких джерел формувалася особистість письменника, його талант? (Культура народу, зокрема усна народна творчість; виховні ідеали; праця; краса рідної землі; історична доля українського народу).

III. Опрацювання навчального матеріалу

1. Розповідь учителя
Над кіноповістю «Зачарована Десна» О. Довженко почав працювати, як свідчать записи в чорнових матеріалах, 5 квітня 1942 р. У листі до матері та сестри від 9 листопада 1946 р. письменник сповістить: «Пишу одну повість про діда і батька, матір і про все, одне слово, сосницьке життя, що коли я був маленьким, мамо, у Вас щасливим, коли дід ще казав мені: «Цить, Сашко, не плач, поїдем на сінокіс, да накосимо сіна, да наберемо ягід, да наловимо риби, да наваримо каші». Про всяке таке-от старовиння, що щезло вже, минуло давно і ніколи не вернеться, як не вертаються літа ще хочу написати. Чомусь я часто, коли не щодня, згадую про вас, моя рідна старенька мамо. Очевидно тому, що й сам уже сивий, і день мій вечоріє вже, і хоч не гнеться ще спина, і ходжу ще рівно, я, як дід Семен, зглядуватись став назад, почав визирати в холодне (чужеє) вікно: а чи не пливуть до мене в гості молоді літа весняною водою на дубах? Ні, не пливуть».
У щоденнику 7 грудня 1945 р. з’являється запис про бажання створити таку картину — книжку, яка б «принесла людям успіху, відпочинок, добру пораду і розуміння жити».
30 березня 1948 р. письменник уже чітко заявляє про свій намір написати докладно й абсолютно одверто, як труд цілого фактичного життя, з великими екскурсами в біографію, у дитинство, у родину, у природу, пригадати всі чинники, які створювали й визначали смак, тонкість сприймання. Проте «Зачарована Десна» з’явилася лише в 1955 р., за рік до його смерті.

2. Робота над текстом твору
• Як автор повісті пояснює свій задум написати такий твір? (Учні читають початок твору до слів: «До чого ж гарно й весело було в нашому городі!»).
• Хто оповідач у «Зачарованій Десні»? (оповідач — сам письменник, який виступає у двох іпостасях, як автор і як герой твору — маленький Сашко. Відповідно розповідь має двоплановий характер: перший план — це своєрідне поетичне відтворення світу у свідомості дитини, другий — філософські роздуми зрілої людини-митця про смисл людського буття, роль дитинства у формуванні особистості).
• Зачитайте уривки, які ілюструють два плани художньої розповіді.
• Перекажіть епізоди, які вам найбільше сподобалися.

3. Робота в групах над аналізом морально-етичних ідей

Група І
На яких моральних засадах виховувався малий Сашко?

Очікувані результати
Маленький Сашко дитячим серцем розумів, що батькам жилося нелегко та не міг пояснити чому. А ставши дорослим, згадував: «Було в минулому житті батьків багато неладу, плачу, темряви й жалю. Всі прожили свій вік нещасливо, кожен по-своєму — і прадід, і дід, і батько з матір’ю». Та все ж з дитинства запам’яталися уроки людяності, доброти, які він одержав від своїх рідних. Батько цінував людей працьовитих, чесних, талановитих. Безкорисливість батька. Ніжності Сашко вчився в матері. Мудрості і доброти — у діда Семена.
Учні зачитують і коментують уривки
• «Любив дід добру бесіду й добре СЛОВО».
• «…Добра людина поїхала, дай їй Бог здоров’я,— коли подорожній нарешті зникав у кущах».
• «… Нікому й ніколи не заподіяли зла на землі, не вкрали, не вбили, не одняли не пролили кров. Знали мир, щедротами й добро».
• «Не вдаючись глибоко в історичний аналіз деяких культурних пережитків, слід сказати, що у нас на Вкраїні прості люди в Бога не дуже вірили. Персонально вірили більш у Матір Божу і святих — Миколая-Угодника, Петра, Іллю, Пантелеймона. Вірили також в нечисту силу. Самого ж Бога не те щоб не визнавали, а просто з делікатності не наважувались утруждати безпосередньо. Повсякденні свої інтереси прості люди хорошого виховання, до яких належала і наша сім’я, вважали по скромності недостойними божественного втручання. Тому з молитвами зверталися до дрібніших інстанцій, до того ж Миколая, Петра та інших. У жінок була своя стежка: вони довіряли свої скарги Матері Божій, а та вже передавала Сину чи Святому Духу — голубу».
• Щоб поновити свою святість, Сашко вирішив «творити добрі діла» — не їсти скоромного цілий тиждень, носити дідові воду, ходити до церкви або рятувати ластів’ят, як вони повипадають із гнізда. Але пташенята не падали, і Сашко надумав піти на вулицю шанувати великих людей. Казали, що за це прощається багато всіляких гріхів на тім світі.
• «Одні тільки бажання творити добрі діла й зостались при мені на все життя».

Група II
Яке місце в житті людей займає праця? Хто і як прищепив любов О. Довженку до праці й повагу до трудівника. Як це показано у творі?

Очікувані результати
У сім’ї всі завжди були в роботі. Серед таких людей і виростав Сашко. Він бачив, що всі зранку до вечора трудилися, навіть собака Пірат «носив з городу огірки в зубах і складав у саду в одну купку». Тож і хлопець не відставав: носив дрова до куреня, розводив вогонь, чистив картоплю, збирав ожину, гріб сіно.
Учні зачитують і коментують уривки
• «Нічого в світі так я не люблю, як саджати що-небудь у землю, щоб проізростало. Коли вилізає з землі всяка рослиночка, ото мені радість».
• «Скільки землі виорав, скільки хліба накосив! Як вправно робив, який був дужий і чистий».
• «…Як і кожна майже людина, він мав свій талант і знайшов себе в ньому. Він був косар. Він був такий великий косар, що сусіди забули навіть його прізвище і звали його Самійлокосар, а то й просто Косар. Орудував він косою, як добрий маляр пензлем чи ложкою — легко і вправно. Коли б його пустили з косою просто, він обкосив би всю земну кулю, аби тільки була добра трава та хліб і каша».

Читайте также:  Полоскание для зубов и десен с прополисом

Група III
Як у «Зачарованій Десні» розв’язується проблема «природа і людина»?

Очікувані результати
Наддесення… Місячні ночі над річкою, світ дитячої чистоти й святості, що з такою силою відбився в «Зачарованій Десні». «Далека красо моя! — звертається Олександр Довженко до річки, та й не тільки до неї.— Щасливий я, що народився на твоєму березі, що пив у незабутні роки твою м’яку, веселу, сиву воду, ходив босий по твоїх казкових висипах…».
Через увесь твір проходить образ Десни, сприйнятої «зачарованими» очима малого Сашка. Поезію дитинства творить Олександр Довженко у своїй кіноповісті. В одних рядках — люди, в інших — природа. А яка чарівна вона навкруги Десни! Природа у «Зачарованій Десні» живе, безперервно змінюється.
Блискуче відтворена Довженком природа змінюється паралельно з настроями героя, виступає емоційним акомпанементом до його відчуттів: «Світ одкривається перед ясними очима перших літ пізнання, усі враження буття зливаються в невмирущу гармонію, людяну, дорогоцінну». Той невеликий клаптик землі біля Десни — такий собі земний рай, що його Довженко не бачив більше ніде у світі у своєму дорослому житті. Як там пахнуть стиглі яблука й огірки, а яка музика бринить, коли клепають косу! А яка там щедра природа!
Через світосприйняття малого Сашка письменник змальовує картини сінокосу, багатство літа: «Прокидаюсь на березі Десни під дубом. Сонце високо, косарі далеко, коси дзвенять, коні пасуться. Пахне в’ялою травою, квітами. А на Десні краса! Лози, висип, кручі, ліс — все блищить і сяє на сонці… І вже я не ходжу, а тільки літаю, ледве торкаючись лугу. Вбігаю в ліс — гриби. У лози — ожина. В кущі — горіхи. В озері воду скаламучу — риба…».
Серед цієї розкішної природи на березі чарівної Десни живуть люди — працьовиті, мудрі, талановиті. Щастя матері Сашка в праці біля землі, для неї немає більшої радості, як бачити, що із землі «вилізає всяка рослиночка». Щастя батька — у любові до своїх дітей, до рідного краю, до природи, до праці. Сашків дід Семен — «добрий дух лугу», що має потаємний зв’язок з природою, увміє розмовляти з кіньми, телятами, з травами, старою грушею і дубом — з усім живим, що «росло і рухалось навколо». У любові до природи й праці виховували Сашка. Живучи в органічній єдності з природою, хлопчик милується нею, намагається осягнути її розумом. Тому й вважає свого собаку Пірата членом родини, тому й знає, що ворона-провісниця не тільки «завідує погодою», але й знає кожного, «як облупленого».
У співжитті з природою люди багатшали душею, чистішали помислами. І зоряні ночі під час сінокосу, і плескіт весняної води, і, звичайно, красуня Десна, свята ріка незабутніх Сашкових мрій,— усе це, безперечно, проніс Олександр Довженко через СВОЄ ЖИТТЯ.
Дуже точно визначив зміст кіноповісті Максим Рильський: «Зачарована Десна» — це задушевна лірична сповідь, по вінця наповнена любов’ю до рідного краю, до трудового народу, до України з її великим, але скорботним минулим і з її великим і радісним майбутнім».

Група IV
Дослідіть художні особливості повісті.

Очікувані результати
Спогади автора пересипані щирим і лагідним усміхом. З м’яким гумором та іронією митець змалював кумедні випадки з життя односельців, висміяв деякі звички чи вади характеру своїх персонажів. Неабиякий комічний ефект створює мова героїв, пересипана прислів’ями, приказками, порівняннями, жартівливими висловами. У творі нерідко звучать дошкульна, викривальна насмішка, гостра сатира, сарказм (сцена розмови батька з учителем). Особливої виразності досягає письменник, змальовуючи сцени бойовиська на косовиці, що асоціюються в дитячій фантазії з героїчними сторінками національної історії. О. Довженко вдається до гіперболізації та умовності, народнопоетичних уособлень, метафор, епітетів, порівнянь. Варто зауважити, що навіть страшні побоїща, звісно, нафантазовані, закінчуються щасливо. У творі переплітається реальне життя й фантастичне (епізод про лева).

4. «Коло ідей»
Виразне читання уривка про Свят-вечір у хаті Довженків і про коня, якого не хотів продавати хлопчик і «не продав» нікому зрілий майстер.
Завдання: пояснити образ-символ коня.
Групи називають по черзі один символ:
• Творча свобода письменника;
• Совість;
• Талант;
• Любов до рідної землі.

IV. Узагальнення вивченого матеріалу
Ви ознайомилися з життєвим і творчим шляхом письменника, а під час роботи ще раз повернулися до подій його дитячих літ. Отже, що взяв О. Довженко зі свого дитинства в далеку мандрівку життя? (Учні зачитують закінчення кіноповісті й узагальнюють сказане на уроці).

V. Висновки. «Мікрофон»
Продовжіть речення: Духовно багатою людину робить… (любов до землі, праця на землі, гармонійне співіснування з природою, повага до батьків).

VI. Оголошення результатів навчальної діяльності учнів

VII. Домашнє завдання
Опрацювати сторінки підручника; розкрити зміст афоризмів: «Це була творчість її палкої, темної, пристарілої душі…» або «Топив наш батько кораблі задля того, щоб бодай хоч іноді у брудному шинку маленька калюжа його життя обернулась хоч на час у море…» або скласти етюд «Мені приємно й мені неприємно».

источник

«Зачарована Десна» Олександра Довженка — твір, що хвилює і, як кажуть, бере за душу своєю чистотою, ніжними та яскравими барвами дитинства, мінливої прекрасної природи, красою самого життя людського.

Ця повість майже в усьому автобіографічна. Письменник зображує власне дитинство. Як прекрасно, як яскраво змальовує він його, як по-дитячому звучать слова малого Сашка! Насправді, протягом усього життя О. Довженко зміг зберегти у своїй душі дитячу чистоту і чесність.

У «Зачарованій Десні» знаходимо все, що було характерним для життя українців, усе, що є для нашого народу вартісним: природа, праця у полі, родина і, звичайно, народні вірування, звичаї, народна творчість. У творі дуже реалістично зображено одвічне поєднання в душі українців християнської віри та прадавніх, ще язичницьких вірувань у нечисту силу, духів природи, мавок, русалок, домовиків. «Домовик. жив у нас в комині і в трубі. Голосу не подавав ніколи і схожий був на вивернутий чорним хутром угору кожух», — розповідає Сашко у «Зачаровані Десні».

Природа, сповнена невідомих духів, мавок, водяників, лісовиків, виступає у творі, як і в житті чуйного замріяного хлопця, окремою істотою — із власною душею, характером. Природа здатна до спілкування з людиною, і малий Сашко твердо це знає. Цікаво, як в уяві хлопчика поєднується справжнє і вигадане, створюючи незабутню панораму дитячих вражень і спогадів. Надзвичайна спостережливість, здатність до сприйняття, розуміння навколишнього, любов до усього світу сповнює серце головного персонажа. Найяскравіший епізод чистого дитячого мрійництва (зауважмо, не хитрування, не приховування чи спотворення правди, але казкового мрійництва) — історія з левом. Романтична душа Сашка, схвильована картинами природи, її таємничістю та загадковістю, входить у резонанс із навколишнім світом: навіть бачить, як на березі з’являється лев.

Майстерно зображені у творі батьки Сашка, дід Семен, прадід Тарас, прабабуся Марусина. Навіть рука не піднімається написати «образи батьків, образ діда. » — хіба це образи? Це живі люди, що дивляться на нас мудрими світлими очима зі сторінок Довженкової повісті: «Голос у нього був добрий, і погляд очей, і величезні, мов коріння, волохаті руки були такі ніжні, що, напевно, нікому й ніколи не заподіяли зла на землі, не вкрали, не вбили, не одняли, не пролили крові. Знали труд і мир, щедроти і добро». Мені здається, що в образах батьків, діда, прадіда малого Сашка втілені не лише реальні родичі письменника, а й певне сонячне і просте до геніальності узагальнення, образ народної мудрості, чистоти і щирості простої людини. Є в цих образах і щось фольклорне, навіяне народними думами та піснями. Взагалі у творі «Зачарована Десна» я помітив багато фольклорних мотивів. Певно, це не стільки мотиви літературного твору, скільки мотиви самого життя народного, майстерно передані автором.

Олександр Довженко дуже мудро писав про свій світогляд: «Сучасне завжди на дорозі з минулого в майбутнє. Чому ж я мушу зневажати минуле? Невже для того, щоб навчити онуків ненавидіти колись дороге і святе моє сучасне?» Прекрасна романтична повість О. Довженка «Зачарована Десна» цінна і близька читачеві також тим, що вона увібрала в себе весь зв’язок поколінь — без пафосу, без непотрібних акцентів — ми ясно бачимо перед собою покоління простих трудящих людей, що народжуються і помирають на своїй землі, змінюючи один одного, живучи в гармонії зі світом, природою, самим плином життя. Корінням своїм сягаючи далеких-далеких часів, змінюють одне одного покоління українського народу, зігріті сонцем, оповиті запахами степових трав та землі, рипінням чумацьких возів та плюскотом води. Розуміння цієї простої, на перший погляд, істини схоже на прозріння. Мені здається, у сучасну епоху глобалізації суспільства, в епоху певної національної та історичної амнезії, нам слід більше звертатися до таких творів, як «Зачарована Десна» О. Довженка: в жодному разі не для того, щоб згадати про минуле України, про зв’язок поколінь, про свій родовід, але для того, щоб відчути все це.

источник

У цьому короткому нарисі автобіографічного кінооповідання автор поспішає зробити відразу деякі визнання: в його реальний повсякденний світ, що не день, то частіше, починають вторгатися спогади.

Що викликає їх? Довгі роки розлуки з землею батьків, чи то вже так положено людині, що приходить час, коли вивчені в давно минулому дитинстві байки й молитви виринають у пам’яті і заполоняють всю її оселю, де б не стояла вона.

А може, те й друге разом і в такій же мірі, як і непереможне бажання, перебираючи дорогоцінні дитячі іграшки, що завжди десь проглядають в наших ділах, усвідомити свою природу на ранній досвітній зорі коло самих її первісних джерел. І перші радощі, і вболівання, і чари перших захоплень дитячих.

До чого ж гарно й весело було в нашому городі! Ото як вийти з сіней та подивитись навколо — геть чисто все зелене та буйне. А сад, було, як зацвіте весною! А що робилось на початку літа — огірки цвітуть, гарбузи цвітуть, картопля цвіте. Цвіте малина, смородина, тютюн, квасоля. А соняшника, а маку, буряків, лободи, укропу, моркви! Чого тільки не насадить наша невгамовна мати.

— Нічого у світі так я не люблю, як саджати що-небудь у землю, щоб проізростало. Коли вилізає саме з землі всяка рослиночка, ото мені радість, — любила проказувати вона.

Город до того переповнявсь рослинами, що десь серед літа вони вже не вміщалися в ньому. Вони лізли одна на одну, переплітались, душились, дерлися на хлів, на стріху, повзли на тин, а гарбузи звисали з тину прямо на вулицю.

А малини — красної, білої! А вишень, а груш солодких було як наїсися — цілий день живіт як бубон.

І росло ще, пригадую, багато тютюну, в якому ми, маленькі, ходили, мов у лісі, в якому пізнали перші мозолі на дитячих руках.

А вздовж тину, за старою повіткою, росли великі кущі смородини, бузини і ще якихось невідомих рослин. Там неслися кури нишком од матері і різне дрібне птаство. Туди ми рідко лазили. Там було темно навіть удень, і ми боялися гадюки. Хто з нас у дитинстві не боявся гадюки, так за все життя й не побачивши її ніде?

Юноповість — жанр художньої літератури, який виник і розвинувся у XX ст. як поєднання красного

Автобіографічним є твір, у якому письменник розповідає про своє життя.

Видатні майстри слова ще до народження кіно писали твори, які легко можна екранізувати. Наприклад, вірш Т. Шевченка „Садок вишневий коло хати” — це ж готові до зйомки епізоди фільму. Чи не так?

Коло хати, що стояла в саду, цвіли квіти, а за хатою, проти сінешніх дверей, коло вишень, — поросла полином стара погребня з одкритою лядою, звідки завжди пахло цвіллю. Там, у льоху, в присмерку плигали жаби. Напевно, там водилися й гадюки.

На погребні любив спати дід.

У нас був дід дуже схожий на Бога. Коли я молився Богу, я завжди бачив на покуті портрет діда в старих срібнофольгових шатах, а сам дід лежав на печі і тихо кашляв, слухаючи моїх молитов.

У неділю перед Богами горіла маленька синенька лампадка, в яку завжди набиралось повно мух. Образ святого Миколая також був схожий на діда, особливо коли дід часом підстригав собі бороду і випивав перед обідом чарку горілки з перцем і мати не лаялась. Святий Федосій більш скидався на батька. Федосію я не молився, в нього була ще темна борода, а в руці ґирлиґа1, одягнена чомусь у білу хустку. А от Бог, схожий на діда, той тримав в одній руці круглу сільничку, а трьома пучками другої неначе збирався взяти зубок часнику.

Звали нашого діда, як я вже потім довідавсь, Семеном. Він був високий і худий, і чоло в нього високе, хвилясте довге волосся сиве, а борода біла. І була в нього велика грижа ще з молодих чумацьких літ. Пахнув дід теплою землею і трохи млином. Він був письменний по-церковному і в неділю любив урочисто читати Псалтир2. Ні дід, ні ми не розуміли прочитаного, і це завжди хвилювало нас, як дивна таємниця, що надавала прочитаному особливого, небуденного смислу.

Мати ненавиділа діда і вважала його за чорнокнижника. Ми не вірили матері і захищали діда од її нападів, бо Псалтир всередині був не чорний, а білий, а товста шкіряна палітурка — коричнева, як гречаний мед чи стара халява. Зрештою, мати крадькома таки знищила Псалтир. Вона спалила його в печі по одному листочку, боячись палити зразу весь, щоб він часом не вибухнув і не розніс печі.

Любив дід гарну бесіду й добре слово. Часом по дорозі на луг, коли хто питав у нього дорогу на Борзну чи на Батурин, він довго стояв посеред шляху і, махаючи пужалном3, гукав услід подорожньому:

— Прямо, та й прямо, та й прямо, та й нікуди ж не звертайте. Добра людина поїхала, дай їй Бог здоров’я, — зітхав він лагідно, коли подорожній нарешті зникав у кущах.

— А хто вона, діду, людина ота? Звідки вона?

Малий Сашко. Малюнок О. Довженка 1950-х pp.

1 Ґирлига — ціпок, зазвичай загнутий на кінці.

2 Псалтир — одна з частин Біблії, що складається зі 150 псалмів — релігійних пісень.

— А Бог її знає, хіба я знаю. Ну, чого стоїш як укопаний? — звертався дід до коня, сідаючи на воза. — Но, трогай-бо, ну.

Він був наш добрий дух лугу і риби. Гриби і ягоди збирав він у лісі краще за нас усіх і розмовляв з кіньми, з телятами, з травами, з старою грушею і дубом — з усім живим, що росло і рухалось навколо.

А коли ми ото часом наловимо волоком чи топчійкою риби і принесемо до куреня, він, усміхаючись, докірливо хитав головою і промовляв з почуттям тонкого жалю і примиренності з бігом часу:

— A-а, хіба це риба! Казна-що, не риба. От колись була риба, щоб ви знали. Ото з покійним Назаром, хай царствує, як підемо, було.

Тут дід заводив нас у такі казкові нетрі старовини, що ми переставали дихати і бити комарів на жижках і на шиї, і тоді вже комарі нас поїдом їли, пили нашу кров, насолоджуючись, і вже давно вечір надходив, і великі соми вже скидались у Десні між зірками, а ми все слухали, розкривши широко очі, поки не засинали в запашному сіні під дубами над зачарованою річкою Десною.

Найкращою рибою дід вважав линину. Він не ловив линів у озерах ні волоком, ні топчійкою, а якось неначе брав їх з води прямо руками, як китайський фокусник. Вони ніби самі пливли до його рук. Казали, він знав таке слово.

Влітку дід частенько лежав на погребні, ближче до сонця, особливо в полудень, коли сонце припікало так, що всі ми, й наш кіт, і собака, і кури ховалися під любисток, порічки чи в тютюн. Тоді йому була найбільша втіха.

Більш за все на світі любив дід сонце. Він прожив під сонцем коло ста літ, ніколи не ховаючись у холодок. Так під сонцем на погребні, коло яблуні, він і помер, коли прийшов його час.

Дід любив кашляти. Кашляв він часом так довго й гучно, що скільки ми не старалися, ніхто не міг його як слід передражнити. Його кашель чув увесь куток. Старі люди по дідовому кашлю вгадували навіть погоду.

Часом, коли сонце добре припече, він аж синів увесь від кашлю і ревів, як вовк чи лев, хапаючись обома руками за штани, де була та грижа, і закарлючуючи догори ноги, зовсім як маленький.

Тоді Пірат, що спав біля діда на траві, схоплювався і спросоння «тікав у любисток і з переляку гавкав уже звідти на діда.

— Та не гавкай хоч ти мені. Чого б ото я гавкав, — жалівся дід.

— Та, щоб бодай тобі кістка в горло! Кахи-ках.

Тисячі тонесеньких дудочок раптом загравали у діда всередині.

Кашель клекотів у нього в грудях, як лава у вулкані, довго і грізно, і дуже нескоро після найвищих нот, коли дід був уже весь синій, як квітка крученого панича, вулкан починав діяти, і тоді ми тікали хто куди, а вслід нам довго ще неслися дідові громи і блаженне кректіння.

Тікаючи од дідового реву, одного разу стрибнув я з-під порічок прямо в тютюн. Тютюн був високий і густий-прегустий. Він саме цвів великими золотими гронами, як у попа на ризах, а над ризами носилися бджоли — видимо-невидимо. Велике тютюнове листя зразу обплутало мене. Я упав в зелену гущавину й поліз попід листям просто до огірків.

В огірках теж були бджоли. Вони порались коло цвіту і так прудко літати до соняшника, до маку й додому, і так їм було ніколи, що, скільки я не намагавсь, як не дражнив їх, так ні одна чомусь мене й не вкусила. А бджоляче жало хоч і болить, зате вже коли почнеш плакати, дід уже чи мати дають зразу мідну копійку, яку треба прикладати до болючого місця. Тоді біль швидко проходив, а за копійку можна було купити у Масія аж чотири цукерки і вже смакувати до самого вечора.

Погулявши коло бджіл і наївшись огіркових пуп’янків, натрапив я на моркву. Більш за все чомусь любив я моркву. Вона росла в нас рівними кучерявими рядочками скрізь поміж огірків. Я оглянувся, чи не дивиться хто. Ніхто не дививсь. Навколо тільки дрімучий тютюн, мак та кукурудзяні тополі й соняшники. Чисте полуденне небо, і тихо-тихо, немовби все заснуло. Одні тільки бджоли гудуть та десь з-за тютюну, від погребні, доносивсь дідів рик. Тут ми з Піратом і кинулись до моркви. Вириваю одну — мала. Гичка велика, а сама морквина дрібненька, біла і зовсім не солодка. Я за другу — ще тонша. Третю — тонка. А моркви захотілось, аж тремчу весь! Перебрав я цілий ряд, та так і не знайшов ні одної. Оглянувсь — що робить? Тоді я посадив усю моркву назад, хай, думаю, доростає, а сам подався далі шукати смачного.

Довго щось ходив я по городу. Після моркви висмоктував мед з тютюнових квітів і з квітів гарбузових, що росли попід тином, пробував зелені калачики і білий, ще в молоці, мак, покуштував вишневого клею з вишень, понадкушував на яблуні з десяток зелених кислих яблук і хотів уже йти до хати. Коли ж дивлюсь, — баба снує коло моркви, дідова мати. Я — бігом. А вона — зирк, та за мною. А я тоді — куди його тікать? — та повалив соняшника одного, другого.

— Куди ти, бодай тобі ноги повсихали!

Я — в тютюн. „Побіжу, — думаю, — в малину, та рачки попід тютюном”. Пірат за мною.

— Куди ти тютюн ламаєш, бодай тобі руки і ноги поламало! А бодай би ти не виліз з того тютюну до другого пришестя! Щоб ти зів’яв був, невігласе, як ота морковочка зів’яла від твоїх шибенних рук!

Не вдаючись глибоко в історичний аналіз деяких культурних пережитків, слід сказати, що у нас на Вкраїні прості люди в Бога не дуже вірили. Персонально вірили більш у Матір Божу і святих — Миколая-угодника, Петра, Іллю, Пантелеймона. Вірили також у нечисту силу. Самого ж Бога не те щоб не визнавали, а просто з делікатності не наважувались утруждати безпосередньо. Повсякденні свої інтереси прості люди хорошого виховання, до яких належала і наша сім’я, вважали по скромності недостойними божественного втручання.

Зауваж, як стиль оповіді з побутового перетворюється на казковий („Тут ми з Піратом і кинулись до моркви. ”).

Читайте также:  Младенец разбил десну что делать

А шкоду приховав теж по-казковому: „Тоді я посадив усю моркву назад”.

Прогулянка малого Сашка по городу — це справжня незабутня мандрівка, багата на першовідкриття. Адже тютюн у його сприйнятті — дрімучий (знаємо, що цей епітет найчастіше застосовують до слова ліс), стебла кукурудзи — як тополі (такі високі!).

Тому з молитвами звертались до дрібніших інстанцій, до того ж Миколая, Петра та інших. У жінок була своя стежка: вони довіряли свої скарги Матері Божій, а та вже передавала Сину чи Святому Духу-голубу. Вірили в свята. Пригадую, баба часто казала мені: „А щоб тебе побило Святе Різдво” або „Побий його Свята Пасха”.

Отже, кинувшись через тютюн у сад, прабаба бухнулась з розгону на коліна. Отак, як дід любив сонце, так його мати, що її, як я теж уже аж потім довідався, звали Марусиною, любила прокльони. Вона проклинала все, що попадалось їй на очі, — свиней, курей, просят, щоб не скугикали, Пірата, щоб не гавкав і не гидив, дітей, сусідів. Кота вона проклинала щодня по два-три рази, так що він трохи згодом був якось захворів, аж поки не здох десь у тютюні.

Вона була малесенька й така прудка, і очі мала такі видющі й гострі, що сховатись од неї не могло ніщо у світі. їй можна було по три дні не давати їсти. Але без прокльонів вона не могла прожити й дня. Вони були її духовною їжею. Вони лились з її вуст потоком, як вірші з натхненного поета, з найменшого приводу. У неї тоді блищали очі й червоніли щоки. Це була творчість її палкої, темної, престарілої душі.

— Мати Божа, Царице Небесна, — гукала баба в саме небо, — голубонько моя, святая великомученице, побий його, невігласа, святим твоїм омофором! Як повисмикував він з сирої землі оту морковочку, повисмикуй йому, Царице милосердна, і повикручуй йому ручечки й ніжечки, поламай йому, свята владичице пальчики й суставчики. Царице Небесна, заступнице моя милостива, заступись за мене, за мої молитви, щоб ріс він не вгору, а вниз, і щоб не почув він ні зозулі святої, ні Божого грому. Миколаю-угоднику, скорий помочнику, святий Юрію, святий Григорію на білому коні, на білому сідлі, покарайте його своєю десницею, щоб не їв він тієї морковочки, та бодай його пранці та болячки з’їли, та бодай його шашіль поточила.

Баба хрестилася в небо з такою пристрастю, аж торохтіла вся од хрестів.

Доглядали мене змалечку аж чотири няньки. Це були мої брати — Лаврін, Сергій, Василько й Іван. Пожили вони щось недовго, бо рано, казали, співати

Чи такими вже страшними видаються бабині прокльони?

Кого нагадує тобі баба Марусина? Знайди їй відповідника в народних казках.

почали. Було як вилізуть всі четверо на тин, сядуть рядочком, як горобці, та як почнуть співать. І де вони переймали пісні, і хто їх учив? Ніхто не вчив.

Коли вони померли від пошесті зразу всі в один день, люди казали: „Ото Господь забрав їх до свого ангельського хору”. Вони справді виспівали всі свої пісні за маленький свій вік, ніби віщуючи коротку свою мить.

Недаром деякі жіночі тонкі душі не витримували їхніх концертів. Жінки дивилися на них, і, сумно хитаючи головами, хрестилися, і навіть плакали, самі не знаючи чого: „Ой не буде добра з цих дітей. ”

Сталося це, кажуть, якраз на Зелену неділю. Лихо прийшло в нашу хату біленьку. Мені тоді ще перший рік минав.

Довідавшись на ярмарку в Борзні, що дома діти загибають з невідомої хвороби, батько ударив по конях. Як він промчав ті тридцять верстов, нещадно б’ючи коней, аби швидше нас врятувати, як гукав на Десні перевозу і як далі летів — про це довго гомоніли подорожні. А дома вже бачили тільки, як ударився він мокрими кіньми в ворота, аж ворота розбились, і покалічені коні попадали в кривавій піні. Кинувся батько до нас, а ми вже мертві лежимо, один лиш я живий. Що діяти? Бити матір? Мати напівмертва. Гірко заплакав наш батько над нами.

— Ой сини мої, сини! Дітки мої, соловейки. Та чого ж так рано відспівали.

Потім він називав нас орлятами, а вже мати — соловейками. А люди ридали і довго жаліли, що ні рибалок не вийде вже з нас, ні косариків у лузі, ні плугатарів у полі, ані вже воїнів отечества-царя.

З чим порівняти глибину батькового горя? Хіба з темною ніччю. В великім розпачі прокляв він ім’я Боже, і Бог мусив мовчати. Явися тоді йому у всій своїй силі, напевно, батько кинувсь би і прохромив його вилами або зарубав сокирою.

Попа він вигнав геть із двору і заявив, що сам буде ховать дітей своїх.

Подібний вибух розпачу і гніву, вже не на Бога, а на нас, дорослих, бачили в нього над Дніпром, через півстоліття, коли вдруге плакав він на покинутих київських горах4, докоряючи нам усім до одного. Правий був чи не правий поневолений старець, не нам його судити. Адже давно відомо вже, що сила страждання вимірюється не так гнітом зовнішніх обставин, як глибиною потрясіння. А кого вже, кого потрясло життя!

Багато бачив я гарних людей, ну такого, як батько, не бачив. Голова в нього була темноволоса, велика і великі розумні сірі очі, тільки в очах чомусь завжди було повно смутку: тяжкі кайдани неписьменності і несвободи. Весь в полоні у сумного, і весь в той же час з якоюсь внутрішньою високою культурою думок і почуттів.

Зрештою, бабині прокльони радше дитячі й нешкідливі порівняно з батьковою розпукою, його страшною погрозою до неба, на яку навіть „Бог мусив мовчати”.

4 Ідеться про Київ, покинутий фашистам на поталу.

Скільки він землі виорав, скільки хліба накосив! Як вправно робив, який був дужий і чистий. Тіло біле, без єдиної точечки, волосся блискуче, хвилясте, руки широкі, щедрі. Як гарно ложку ніс до рота, підтримуючи знизу шкоринкою хліба, щоб не покрапать рядно над самою Десною на траві. Жарт любив, точене, влучне слово. Такт розумів і шанобливість. Зневажав начальство і царя. Цар ображав його гідність миршавою рудою борідкою, нікчемною постаттю і що нібито мав чин нижче за генерала.

Одне, що в батька було некрасиве, — одяг. Ну такий носив одяг негарний, такий безбарвний, убогий! Неначе нелюди зухвалі, аби зневажити образ людини, античну статую укрили брудом і рванням. Іде було з шинку додому, плете ногами, дивлячись у землю в темнім смутку, аж плакати хотілось мені, сховавшись в малині з Піратом. 1 все одно був красивий, — стільки крилося в ньому багатства. Косив він чи сіяв, гукав на матір чи на діда, чи посміхався до дітей, чи бив коня, чи самого нещадно били поліцаї, — однаково. Коли, покинутий всіма на світі вісімдесятилітній старик, стояв він на майданах, безпритульний, у фашистській неволі, і люди вже за старця його приймали, подаючи йому копійки, він і тоді був прекрасний.

З нього можна було писати лицарів, богів, апостолів, великих учених чи сіячів, — він годивсь на все. Багато наробив він хліба, багатьох нагодував, урятував од води, багато землі переорав, поки не звільнився від свого смутку.

У виконання вічного закону життя, схиливши сиву голову, під північним небом, шапку знявши й освятивши мислі мовчанням, повертаю я прибитий журбою талант до нього, нехай сам продиктує мені свій заповіт. Ось він стоїть передо мною далеко на київських горах. Прекрасне лице його посиніло від німецьких побоїв. Руки й ноги спухли, і туга залила йому очі слізьми, і голос уже однімає востаннє навіки. І я ледве чую оте далеке його: „Діточки мої, соловейки. ”

Жили ми в повній гармонії з силами природи. Зимою мерзли, літом смаглись на сонці, восени місили грязь, а весною нас заливало водою, і хто цього не знає, не знає тієї радості і повноти життя. Весна пливла до нас з Десни. Тоді ніхто не чув про перетворення природи, і вода тоді текла куди і як попало. Часом Десна розливалась так пишно, що у воді потопали не тільки ліси й сінокоси. Цілі села тоді потопали, гукаючи собі порятунку. І тут починалася наша слава.

Як ми з батьком і дідом рятували людей, корів і коней, про це можна написати цілу книгу. Це був мій дошкільний героїзм, за який мене тепер, напевно, послали б до Артека. Тоді Артеків ще не знали. Давно це діялось. Забув, якого року, навесні, напередодні Пасхи, повінь случилась така, якої ніхто, ані дід наш, ні дідова баба не знали.

Вода прибувала, з дивовижною швидкістю. В один день затопило ліси, сінокоси, городи. Стало смеркати, розгулялася буря. Ревом ревло над Десною всю ніч. Дзвонили дзвони. У темряві далеко десь гукали люди, жалібно гавкали пси, і шуміла й лящала негода. Ніхто не спав. А на ранок усі вулиці були під водою, а вона ще прибуває. Що робити?

Тоді поліцейський справник посилає до нашого батька величезного поліцая Макара.

— Рятуй людей на Загребеллі. Потопають, чув? — наказує він батьку сиплим голосом. — У тебе човен на всю губернію, і сам ти мореплавець.

Почувши про таку біду, мати зразу в сльози:

А батько вилаявсь, аби замовкла мати, та й каже Макарові:

— Ой рад би я людей рятувати, боюся гріха. Удосвіта Христове воскресіння. Святої ж паски мушу з’їсти скибку і випити треба по закону. Два місяці не пив. Не можу Пасху зневажати.

— Сядеш у карцію, — сказав Макар і понюхав на припічку жарене порося. — Замість грамоти за врятування чоловічества й скотини, битимеш блощиць у буцегарні5:

— Добре, — здався батько. — Будь ви неладні, душогуби. Поїду.

Мати, яка завжди перед Пасхою здавалася трохи несамовитою, крикнула в жалібному розпачі:

— Давай несвячену. Грішити гак грішити, сідай, Макаре! Христос воскрес. Наливайте по другій! З весною вас, з вербою, з водою, з бідою!

Отак почавши розговлятись у суботу, потрошки-помаленьку поснули ми, проспали службу Божу і тільки вдосвіта з великими труднощами стали підпливати човном до затопленого села Загребелля. Вся загребельська парафія сиділа на стріхах з несвяченими пасками. Сходило сонце. Картина була незвичайна, неначе сон чи казка. Осяяний сонцем, перед нами розкрився зовсім новий світ. Нічого не можна було впізнати. Все було інше, все краще, могутніше, веселіше. Вода, хмари, плав — все пливло, все безупинно неслося вперед, шуміло, блищало на сонці.

Ми гребли з усіх сил під мудрим керівництвом нашого батька. Було нам жарко од труда і весело. Батько сидів з веслом на кормі — веселий і дужий. Він почував себе спасителем потопаючих, героєм-мореплава- телем, Васко да Гамою. І хоч життя послало йому калюжу замість океану, душа в нього була океанська. І саме тому, що душі в нього вистачило б на цілий океан, Васко да Гама часом не витримував цієї диспропорції й топив свої кораблі в шинку. Кажуть, п’яному море по коліна. Яке там! Неправда. Тільки довідавсь я про це не скоро. Топив наш батько кораблі задля того, щоб бодай хоч іноді у брудному шинку маленька калюжа його життя обернулась хоч на час у море — бездонне і безкрає.

Мій батько. Малюнок О. Довженка

5 Буцегарня — тюрма, в’язниця.

Кожного зі своїх домашніх письменник зображує в дії.

До того ж ця дія є найхарактернішою, вона вичерпно передає не стільки зовнішність, скільки внутрішню сутність людини: мати саджає городину, дід зі смаком викашлюється, баба кляне, а батько рятує людей від води.

Вода прибувала з великою люттю. Не встигло село отямитись, як опинилося на острові, і острів став зникати під водою, потопати.

Бистра текла по вулицях, левадах з піною і аж сичала попід призьбами й сінешніми дверима, заливала хліви, кошари, клуні. Потім, піднявшись аж на півтора аршина зразу, ввірвалась в хати через двері й вікна.

Хати хитало течією. Ревла худоба по кошарах. Позаклякали коні на припонах по шию у воді, свині потопились. З сусідніх задесенських сіл несло потоплених роздутих биків. Вода добралася до церкви, до самих царських враг. Затонуло все село. Один лише Ярема Бобир, наш родич по дідовому коліну, не постраждав у цій пригоді. Він знав прикмети до всіх природних явищ і особливо вірив у мишей. Про повідь він довідавсь наперед, ще аж зимою. Коли на Хрещення мишва почала тікати з клуні й комори по снігу, наш хитрий дядечко зразу догадався, що буде весною біда. І як не сміялися тоді з нього необачні кутчани, він мовчки розібрав на сінях стріх>’, зробив на даху кошару, побудував східці, наносив повне горище сіна і збіжжя. І ось, коли село замість „Христос воскрес” гукало в розпачі „рятуйте”, велике Бобиреве сімейство розговлялось на даху коло ясел в оточенні корови, коней, овечок, курей і голубів, зовсім як на старій картині, що висіла колись у церкві.

— Рятуй-те! Хата пливе. — гукали знизу.

Тут Христу довелось почути за воду таке, якого не чув ні один засідатель за невідповідні діла. Та ще хтось пустив провокаційну чутку, ніби попадя у Великий піст їла скоромне, яке вона одержувала вприпуст із закритого попівського розподільника. Галасу було багато. Проте, коли вдуматись, це не були антирелігійні безбожницькі розмови. Сидячи на стріхах з несвяченими пасками серед потопленої худоби, віруючі, очевидно, хотіли, щоб Бог був трохи більш уважним до створеного ним світу. Будемо говорити, їм хотілось від Бога, Матері Божої і всіх святих чогось кращого, а не таких пригноблюючих і невчасних прикростей.

— Ну справді, яка це в нечистого паска, коли її. хай Бог простить, доводиться їсти несвячену. Вся парахвія на стріхах, а в хатах соми плавають.

— Христос воскрес, мокрогузи! — весело гукнув мій батько, коли човен, пропливши поверх тину в двір, стукнувся носом під стріху.

А ну його к лихій годині, — обізвався з стріхи немолодий вже чоловік Левко Кияниця і подав батькові чарку. — Воістину воскрес. Рятуй, Петре, та хоч не смійся. Скоро он хату понесе. О, вже ворушиться!

Читаючи уривок про повінь, спробуй знайти ті художні прийоми,якими автор досягає іронічної розповіді. Як; і чому О. Довженко жартує про стихійне лихо?

— Ой, пробі! Рятуйте! Про-о-обочку! — закричали баби.

— „Воскресенія день, просвітимось, людіє! Пасха Господня, Пасха од смерті до жизні і од землі к небесі. ”

Скоро з-за хати виплив невеличкий човник, а в човнику й співці — отець Кирило, дяк Яким і кормчий за веслом — паламар Лука. Духовні особи плавали давно поміж хатами і святили паски, підтримуючи морально-релігійний рівень парафії.

— Давайте сюди, батюшко! Діти, паски плачуть.

— Потерпіть, православні! — гукав отець Кирило. — Преблагий Создатель посилає нам знаменіє в водах своїх, яко благоє предвозвестіє урожаю злаков і трав. Куди правиш, іроде! До стріхи, до стріхи прав. Ой, упаду!

Паламар Лука причалював отакечки до стріхи. Служителі культу кропили паски й крашанки весняною святою водою і так потроху нахваталися на холоді по чарці, що вже й забули, якої співати.

— Тут, батюшко, не „Воскресенія день”, а „Вниз по матушці” заспівати б слід, — пожартував наш батько, сміючись.

— Чого смієшся! — розсердився отець Кирило. Він не любив мого батька за красу і нешанобливу вдачу. — І тут ти проти Бога, нечестивець, безвірнику лукавий!

— Батюшко, і ви, дяче, і ти, паламарю, давайте щодо сповідання віри умовимось одразу: я не проти Бога, — весело сказав мій батько, притягаючи до човна арканом напівзатонулу телицю. — Сашко, хватай її за роги. Держи, не бійся! Я підведу аркан під черево. Не проти Бога я, духовні люди, не проти Пасхи і навіть не проти Великого посту. Не проти вола його, і осла його, і всякого скота його. І коли я часом гнівлю його всесильне, всеблагеє, всевидящее око, так це зовсім не тому, що я в нього не вірую чи вірую в якогось іншого бога.

— Ось будеш ти смалитись у пеклі за отакі слова! — заступився за Господа дяк.

— Дарма, — сказав батько і, підваживши телицю великим кілком, ловко втяг її у човен. — Раз уже я грішний, так де мені й смалитись, як не там, де ви кажете. Звичайно, Богу з неба більш, ніж нам, видать, що й до чого, який огонь чи воду пустити на нашого брата, чи мишву, чи черву, чи суховій, чи лихе начальство або війну. Ну, з другого ж боку, я теж, як Божеське створіння, маю свій інтерес і розсудительність, хоча й дрібну, проте не злу і не дурну неначе. Справді, чого мені хвалити Бога, і особливо на Великдень, от за таку повідь? Мені не звісні Божі плани щодо такої порції води. Не бачу я, яке в оцій воді добро.

Що створює комічну ситуацію? Напевно, поєднання високого і низького стилів, таке традиційне для української літератури.

— Путі Господні несповідимі, — строго промовив отець Кирило.

Авжеж, — згодився батько і по-хазяйськи оглянув повідь. — У такому плануванні води повинен, очевидно, бути великий божественний смисл, ну тільки про себе я знаю одне: штани в мене мокрі і чуб не висихає.

— Замовч, нечестивцю! — гнівно гукнув отець Кирило, і тут раптом створилася прикрість. Похитнувшись у човні, священнослужитель зателіпав руками і полетів сторч у воду! А човен годі хить на другий бік, — од дяка й паламаря тільки жмурки пішли.

Ой, як же не зарегоче наше затонуле село, як не возрадуються стріхи! Баби, дівки, діди, чоловіки, діти! От народ! Отак сміятися з Святої Пасхи, з самих себе, з усього в світі на Великдень! І де? На стріхах, в оточенні коней і корів, що тільки роги й голови стирчать з холодної води. Ні! Національний характер загреблян не піднявсь до верховин розуміння закономірності й доцільності лиха. Він спокусив їх на сміх з Святої навіть Пасхи. Дивлячись на людей, усміхавсь і мій батько — великий добрий чоловік.

— Ну й парахвія! Щовесни отак мокне вже тисячу, може, літ, і чорт їх не витопить і не вижене звідси. Природа.

Зачепивши отця Кирила за золотий ланцюг держаком весла, батько витяг його, як сома, в свій ковчег до корів і овечок. Потім стали витягати дяка і, витягаючи, так нареготались, що забули про паламаря Луку, якого, мабуть, чи не з’їли раки, забув уже. Отака була вода.

Довго стояла вода весняна, пам’ятаю. Ще в переплавну середу було її багато по левадах і долинах, тому і косовиця в те літо розпочалася пізно. [. ]

Прокидаюсь на березі Десни під дубом. Сонце високо, косарі далеко, коси дзвенять, коні пасуться. Пахне в’ялою травою, квітами. А на Десні краса! Лози, висип, кручі, ліс — все блищить і сяє на сонці. Стрибаю я з кручі в пісок до Десни, миюся, п’ю воду. Вода ласкава, солодка. П’ю ще раз, убрівши по коліна і витягнувши шию, як лошак, потім стрибаю на кручу і гайда по сінокосу. І вже я не ходжу, а тільки літаю, ледве торкаючись лугу. Вбігаю в ліс — гриби. У лози — ожина. У кущі — горіхи. В озері воду скаламучу — риба. [. ]

Диких звірів теж було мало — їжак, заєць, тхір. Вовки перевелись, і навіть саме слово „вовк” вважалося вже наче дідовою лайкою — „га, вовк би тебе з’їв”. Водилися леви, ну теж дуже рідко. Один лише раз по висипу Десни пройшов був лев, та й то, кому не розказую, ніхто віри не йме. А було ось як. Ми з батьком поставили перемети в Десні і пливемо до куреня в душогубці на палець од води. Вода тиха, небо зоряне, і так мені хороше плисти за водою, так легко, немов я не пливу, а лину в синьому просторі. Дивлюсь у воду — місяць у воді сміється. „Скинься, рибо”, — думаю — скидається риба. Гляну на небо: „Зірко, покотися”, — котиться. Пахнуть трави над водою. Я до трав: „Дайте голос, трави”, — гукають перепілки. Дивлюсь на чарівний, залитий срібним світлом берег: „Явися на березі лев”, — появляється лев. Голова велична, кудлата грива і довгий з китицею хвіст. Іде поволі вздовж висипу над самою водою.

— Тату, гляньте — лев, — шепочу я батькові, як зачарований.

— Де там той лев. То ж. — далі батько почав пильно вдивлятися, і, коли човен порівнявся з левом, батько підняв весло і гучно ляснув плазом по воді.

Ой! Лев тоді як стрибне та як рикне! Луна покотилася громом. З мене вилітає душа. Весь берег, кручі, лози — вся округа переповнилась трепетом. Батько трохи весла не випустив і, вже на що був хоробрий, а теж засмутився і сидів нерухомо, аж поки нашу душогубку не однесло водою і не прибило до крутого берега. Посидівши ще мовчки з півгодини, ми оглянулись — ні висипу, ні лева: подався десь у лози.

Читайте также:  Щетка для массажа десен при прорезывании зубов

До самого ранку горів у нас вогонь біля куреня над Десною. Мені було страшно і чомусь жалко лева. Ми не знали з батьком, що робити, коли почне він їсти наших коней чи діда, що спав під дубом. Я довго прислухавсь, чи не гукне він ще раз. Не гукнув. Перед сном мені так палко захотілось розвести левів і слонів, щоб було красиво скрізь і не зовсім спокійно. Мені наскучили одні телята й коні.

На другий день казали вже, що ненадовго пощастило тому левові звільнитися з клітки. Коли трапилось крушения поїзда під Бахмачем і клітка мандрівного звіриная зламалась, виплигнув він на волю, глянув навкруги, і так йому, очевидно, стало погано, так огидли глядачі і укротителі, і все на світі — він махнув на все та й подався на Десну знайти собі хоч трохи відпочинку. Тільки не пройшов він і тридцяти верстов, як догнали його, оточили з усіх боків і вбили, бо він був лев. Не міг же він ходити серед телят і коней. Його ж у віз не запряжеш, яка з нього користь. Коли б ще вмів він гавкати чи мекати, — голос не годиться: гукає так, що листя в’яне й трави стеляться. Ну добре. Ой, що ж це я пишу! Здається, не плив я човником тієї ночі по Десні. Плив батько сам, а я лежав на курені, під дубом, коло діда. Може, й так. Ну, лев же все-таки проходив нашим берегом! І десь коло Спаського вбили його стражники! [. ]

Тут над левом, думаю, пора поставить крапку і перейти до опису домашніх тварин. [. ]

Здавалось мені, що коні й корови щось знають, якусь недобру таємницю. тільки нікому не скажуть. Я почував їх полонену темну душу і вірив у віщування через них, особливо вночі, коли все жило по-іншому. Коні водилися в нас різні, бо батько часто їх міняв на ярмарку. Були часом хитрі й недобрі коні. Були перелякані, закляті, стурбовані або заворожені навіки грішники конячі. Але всі вони були окремі від нас, пригноблені, засуджені безповоротно і навіки. 1 це було видно по заході сонця, коли довго дивитися зблизька у велике темно-сизе кінське око.

Один кінь у нас звався Мурай, другий Тягнибіда. Обидва вони були вже немолоді, сухорляві, некрасиві коні. Вже не пригадую, та, може, і ніхто не знав гаразд, яка була в їх масть. Короста6 з них аж сипалася скрізь, і вже вони чухались об що тільки можна. І куди тільки не глянеш у дворі, скрізь на всіх кілках, ушулах7 виднілися сліди їх чухання, неначе весь двір був у корості. Тому, очевидно, ні в житті ще, ні в письменстві не існувало хлопчика, що так би мріяв про кінську красу, як я, і так би соромивсь потворності.

Мурай був коняка вже вельми старий і невеселий. Тягнибіда, хоч і молодший, був розумніший і добріший за Мурая, проте підірваний на ноги, і тому, коли він пасся часом у болоті, ноги в нього заклякали і він падав між куп’ям у багно і мусив там лежати до ранку, бо коні ж не просять допомоги. А вже ранком, прокинувшись під сіряками й свитками, ми витягали його з болота на сухе за хвіст, як іхтіозавра. Він дозволяв це робити і дививсь на нас, малих, з подякою і, як нам здавалося, з любов’ю. І я любив його за нещасливу долю і за розум. Він був розумний і добрий коняка, тільки ну абсолютно, аж ні найменшої краплиночки чогось там героїчного, чи мальовничого, чи того, що в піснях і в колядках про коней співають. І не питайте, — не було й натяку. Ох, яких ми мали некрасивих коней! Згадаю, і досі жаль і сором, хоч і пройшло вже півстоліття. Трудно жилось їм у нас. Роботи багато, корм поганий, збруя стерта, ніякої пошани. Люто часом кричав на них батько, і кляв, і бив їх раз у раз по чім попало, важко дихаючи і полотніючи од гніву.

6 Короста — заразна шкірна хвороба.

7Ушула — стовп, до якого прикріпляються ворота.

Якось одного разу над Десною підслухав я вночі, на сіні лежачи і дивлячись на зорі, як після денної важкої праці коні розмовляли між собою, пасучись. Розмова йшла про нас, якраз про батька.

— І чого він такий лихий, ти не знаєш?

— Не знаю. Я ледве стою на ногах, отак натягався.

— А я що знаю? Теж нічого. Знаю хомут, голоблі і пугу. І ще хіба його лайку.

— Знаю і я його лайку. Наслухавсь доволі. Так чомусь сумно і недобре мені.

— Сумно й мені. Колись я бігав понад хмарами. — Тягнибіда розігнув шию і подививсь за Десну. — Тисячі літ, ще до возів і оранок, на моїй спині їздили пророки. Були в мене тоді ще крила. А пращур мій був кінський цар чи бог, колись казали мати.

— Були і в мене крила, та нема. Ні крил у мене вже, ні краси, тільки вавки на спині. Хоч би сіделку зробив порядну, сіделки немає. І так душа пригноблена його недобротою, а він, не знаю, як тебе, повіриш — нема тієї днини, щоб не бив. А толк який: валюся з ніг.

— Це правда. Тільки не нас він б’є.

— Балакай! Не нас! Болить же нам?

— Конику, він б’є недолю свою. Худі ми, коростяві, і сили в нас мало, от що. А натура в нього старовинна, геройська, хіба йому таких треба, як ми? Учора, коли загруз я з возом у калюжі і він трощив мене пужалном і носаками і кричав, роззявивши рота, як лев, помітив я в його очах страждання, та таке палке, бездонно глибоченне, — куди там наше! І я подумав: і тобі болить, проклятий, бідний чоловіче.

— Тихо. Пасімося мовчки. Ось його хлопець зоріє, — сказав Мурай, помітивши мене під копицею.

Від того часу я ні разу не вдарив коня. [. ]

— Пустіть колядувать! — чую голос дівочий знадвору. Я — зирк у вікно: то не повний місяць із зоряного неба засвітив у хату перед Новим роком. У маленькім віконці, якраз проти печі, рожевіє на морозі дівоче лице.

— Пустіть колядувати?! — питається ще раз.

„В усій творчості Довженка є коні, благородні супутники козака, справедливі й людяні. Вони кричать людськими голосами до своїх бойових господарів в „Арсеналі”; вони. залітають у панські палаци; вони втілюють велич української нації у „Звенигорі” (і шкапа Діда стає легендарним скакуном). Вони. міфічні й казкові у „Поемі про море” і в „Зачарованій Десні”. У них є секрети, і вони співчувають горю людей. Вони німі в „Землі”, проте, як воли, „вони думають”. Щось є в них далеке й близьке, нерозгадане й тихе, як таємниця самого життя. Вони теж — дитинство Довженка”.

Бартелвмі Амангапь, французький кінокритик

— Співайте! — голосно одказує мати.

„Молодець Сашечко та по торгу ходив, святий вечір. ” — заспівало зразу аж чотири дівки, і вже хто їх знає, чи то від морозу, чи такі дівчата і слова колядки у зимовий вечір, тільки спів лунає так дзвінко і гучно і світ став одразу такий урочистий, що в мене, малого, аж дух захопило. Притулившися на лавці край вікна під рушниками, щоб не помітили дівки, я весь обертаюся в слух. І вони годі довго й повільно, ніби линули в безмежну далечінь часу, на сімсот, може, літ, виспівують мені талан. І ось, вслухаючись в чарівні слова, я починаю видіти: великий молодець, ходжу я по торгу з конем серед крамарів і купців. І мушу я ніби продати коня, бо слова мої співали так: „Ой коню, коню, ти-порадо моя. Ой, порадь ти мене, та продам я тебе за малу ціну, за сто червінців”. А кінь у яблуках, шия крута, червона стрічка в гриві, одспівує мені на вухо не продавати його і спогадати про себе. Я почуваю біля вуха його ніжні м’які губи, а слова коневі у дівчат такі, що повік пам’ятатиму: „Ой, чи ти не забув, як у війську був, як ми з тобою бились з ордою, да як же за нами турки влягали, ой, да не самі турки, пополам з татарами. Да догнали ж бо нас аж на тихий Дунай, до крутого берега, — святий вечір. ”

Що ж мені робити? Вже коні ворожі іржуть на Дунаї і ворожі стріли піють недолю мені. Тоді, розкривши широко очі, я почуваю, ніби якась сила піднімає мене з лави і виносить з хати прямо на коня, і тут кінь мій скочив, „Дунай перескочив, да Дунай перескочив, копита не вмочив, і ні шаблі кінця, ні мене, молодця. — святий вечір. ” [. ]

Потім мене переносили вже зовсім сонного на піч. Там я і засинав на житі серед пісень, міцно обнімаючи за шию свого яблукатого коня. Там я давав собі слово ніколи не продавати його ні за які скарби. Так і не продав я його по сей день. Ой коню, коню, не продам я тебе. Як би часом не було мені трудно, як турки й татарове не обступали па торгу мене, не розлучуся з тобою ні за яку ціну. [. )

Минули трохи згодом косовиця й жнива. Поспіли груші й яблука на Спаса. Малина й вишні одійшли давно. Штани мені пошили нові, довгі і повели до школи.

Учитель Леонтій Созонович Опанасенко, старий уже, нервовий і сердитий, очевидно, чоловік, носив

Олюднення тварин чи рослин, надання їм властивостей людського характеру, що в літературознавстві називається анімалізмом, глибоко укорінене в українському фольклорі, особливо в казках. Нині цей засіб широко застосовується в мультфільмах.

До речі, О. Довженко першим в українському кіно використав мультиплікацію у фільмі „Арсенал”.

Малий Сашко має багату художню уяву.

У його свідомості переплітаються, як оті рослини в маминому городі, реальне та уявне, своєю фантазією він домислює себе в тій чи іншій ситуації: то „поверженим з небес маленьким ангелом”, то чародієм, що на його бажання, як від чарівної палички, скидається риба в Десні, то хоробрим воїном, що бився з турками і татарами і не зрадив своєї віри та коня свого.

золоті ґудзики й кокарду. Він здавався мені величезним паном, не меншим од справника чи судді. На зріст він був вищий од батька, що також надавало йому грізної сили.

— Это твой? — спитав він батька, зиркнувши на мене з-під окулярів утомленими очима.

— Так, звиніть, се мій хлопець, чи, сказати б, ребятьонок меншенький, — відповів батько тихим чужим голосом, смиренним, як у церкві.

— Тебя не спрашиваю. Пускай сам ответит, — сказав тоном слідчого учитель і знову прохромив мене своїм сірим оком.

Я мовчав. Навіть батько і той якось трохи злякавсь.

Я вчепився одною рукою в батькові штани, другою за шапку і хотів був сказати своє ім’я, та голосу не стало. Рот спустів і висох.

— Александр! — гукнув учитель і невдоволено глянув на батька. Потім знов перевів на мене очі і поставив мені саме безглузде і дурне запитання, яке тільки міг придумати народний учитель;

— Знаю, что батько. Зовут как?!

Ну, що ви скажете? Ми глянули з батьком один на одного і зразу догадались, що діло наше програне. Проте в батька була ще, певно, якась крихітка надії: —

— Ну, скажи, синку, як мене звуть. Кажи-бо, не бійся, ну!

Я одчайдушно закрутив головою і так круто одвернувсь, що трохи не впав, коли б не вдержався рукою за батькові штани. Якась нудьга підступила мені до горла. І так мені стало погано, погано.

— Ну, кажи-бо, не крутись. Чого мовчиш, ну? — Батько хотів підказати мені своє ім’я, та, видно, теж посоромивсь. — Не скаже, звиняйте, малий ще. Соромиться.

— Не развитый! — промовив нерозумний учитель.

Було це в далекі старі часи. Тоді ще не знав я, що все проходить, все минає, забувається й губиться в невпинній зміні годин, що всі наші пригоди і вчинки течуть, як вода, між берегами часу. Тому душевні страждання мої були безмірні. [. ]

Подібний випадок є в біографії Тараса Шевченка, коли майбутньому поетові було сказано, що в нього немає хисту не те що до малярства, а навіть до виготовлення діжок.

Пізніше цей же вчитель, побачивши неабиякі здібності Сашка, сам наполягав на тому, щоб Довженко продовжував навчання в Глухівському вчительському інституті.

„Навчання давалось мені легко. Я був те, що зветься тепер відмінником; це мене часто-густо бентежило. Мені здавалось, що вчителі самі щось не зовсім розуміють і тому їм здається, що я відмінник”.

О. Довженко „Автобіографія1939 р.

Якою мовою спілкується вчитель із Сашком. Чому? А якою мовою спілкувалися в родині Довженків?

А чи не занадто вже я славословлю старих своїх коней, і село, і стару свою хату? Чи не помиляюсь я в спогадах і почуттях?

Ні. Я не приверженець ні старого села, ні старих людей, ні старовини в цілому. Я син свого часу і весь належу сучасникам своїм. Коли ж обертаюсь я часом до криниці, з якої пив колись воду, і до моєї білої привітної хатини і посилаю їм у далеке минуле своє благословення, я роблю ту лише „помилку”, яку роблять і робитимуть, скільки й світ стоятиме, душі народні живі всіх епох і народів, згадуючи про незабутні чари дитинства. Світ одкривається перед ясними очима перших літ пізнавання, всі враження буття зливаються в невмирущу гармонію, людяну, дорогоцінну. Сумно і смутно людині, коли висихає і сліпне уява, коли, обертаючись до найдорожчих джерел дитинства та отроцтва, нічого не бачить вона дорогого, небуденного, ніщо не гріє її, не будить радості ані людяного суму. Безбарвна людина ота, яку посаду не посідала б вона, і труд її, не зігрітий теплим промінням часу, безбарвний.

Сучасне завжди на дорозі з минулого в майбутнє. Чому ж я мушу зневажати все минуле? Невже для того, щоб навчити онуків ненавидіти колись дороге й святе моє сучасне, що стане теж для них колись минулим.

Було в минулому житті моїх батьків багато неладу, плачу, темряви й жалю. Неясні надії й марні сподівання знаходили собі могилу в горілці й сварах. А найбільш, чого їм відпустила доля, — роботи, тяжкої праці. Всі прожили свій вік нещасливо, кожен по-своєму — і прадід, і дід, і батько з матір’ю. Так, ніби всі були народжені для любові і мали всі талант до неї. Таж, певно, не знайшли одне одного чи не доглянули, і гнів, і ненависть, які були огидні їм ціле життя, підкинула їм ворожка-чарівниця, і все життя облудні примари невпинно турбували їх і бентежили марно. І все життя їх було скорботним, як життя стародавніх. Вони не знали, як змінити його, і, віддаючи перевагу тому, чого не судила їм доба, не порадувались.

Тільки було це так давно, що майже все вже розтануло в далекім мареві часу, як сон, і потонуло. Одна лише Десна зосталася нетлінною у стомленій уяві. Свята, чиста ріка моїх дитячих незабутніх літ і мрій.

Нема тепер уже таких річок, як ти була колись, Десно, нема. Нема ні таємниць на річках, ні спокою. Ясно, скрізь. Нема ні Бога, ані чорта, і жаль мене чомусь бере, що вже нема в річках русалок і водяних мірошників нема. Зате багато дачників тепер купається в трусах на зло робочим людям, в гарячий літній час і, очевидно, на досаду, бо чого ж мені й досі так соромно відпочивати там, де працюють люди?

Довженкова мова — це не що інше, як поезія в прозі. Яка ж бо вона справді точена і, сказати більше, витончена! Фрази сповнені особливого чару, вони небагатослівні, мелодійні, у них часто відчувається відгомін народної пісні, колядки або казки чи легенди.

Тоді Десна була глибокою і бистрою рікою. У ній тоді ще не купавсь ніхто, і на пісках її майже ніхто ще не валявся голий. Ще ніколи було усім. Були ми всі тоді трудящі чи малі. Дівчата не купались навіть у свято, соромлячись скидати сорочки. Чоловікам із давніх-давен не личило купатись за звичаєм. Жінки ж боялися водою змить здоров’я. Купались тільки ми, малі. Була тоді ще дівкою Десна, а я — здивованим маленьким хлопчиком із широко розкритими зеленими очима.

Благословенна будь, моя незаймана дівице Десно, що, згадуючи тебе вже много літ, я завжди добрішав, почував себе невичерпно багатим і щедрим. Так багато дала ти мені подарунків на все життя.

Далека красо моя! Щасливий я, що народився на твоєму березі, що пив у незабутні роки твою м’яку, веселу, сиву воду, ходив босий по твоїх казкових висипах, слухав рибальських розмов на твоїх човнах і казання старих про давнину, що лічив у тобі зорі на перекинутому небі, що й досі, дивлячись часом униз, не втратив щастя бачити оті зорі навіть у буденних калюжах на життєвих шляхах.

1. Яку картину описує О. Довженко на початку кіноповісті?

2. Що найбільше у світі любила робити мати Сашка?

3. Назви мешканців рослинного царства на Довженковім городі. А що з цих рослин вирощує твоя родина? Чи маєш ти улюблену рослину?

4. Яку книжку любив читати дід? Яке враження, які думки це викликало в Сашковій уяві? Що повисмикував у городі малий Сашко? Чому вчасно не зупинився чинити шкоду?

6. Яка трагедія сталася в родині Довженків? Що про це говорили люди? Скільки тоді було років Сашкові?

7. Що, як пише митець, було в батька некрасиве? Кого, за словами письменника, можна було писати з образу батька?

8. Який героїчний вчинок вдалося здійснити малому Сашкові навесні?

9. Які коні були в родині Довженків? Назви їхні клички.

10. Яким чином на березі поліської річки з’явився лев?

11. Що виспівували колядники малому Сашкові?

12. Яким словом називає О. Довженко свою матір на початку твору? Як це її характеризує?

13. З ким порівнює письменник свого діда? Чим викликане таке порівняння?

14. Чому, на твою думку, мати ненавиділа діда і вважала його за чорнокнижника?

15. Як ти оцінюєш учинок Сашка посадити назад усю недозрілу моркву? Чи можемо ми говорити про кмітливість хлопчика?

16. Як, по-твоєму, варто розцінювати прокльони баби Марусини? Знайди в тексті фрагмент, у якому про це пише сам О. Довженко.

17. Якими рисами наділяє письменник свого батька? Свою відповідь обґрунтуй рядками з тексту.

18. Як письменник розповідає про коней? Чи не здаються тобі їхні характеристики схожими на людські („були часом хитрі й недобрі коні. ”)? Чим це можна пояснити?

19. Від імені кого ведеться розповідь у кіноповісті? Чи випадкове таке переплетіння?

20. Обміркуй, що викликало в письменника спогади про часи давно минулого дитинства.

21. Опиши, якої вдачі був дід О. Довженка Семен. Свої думки проілюструй рядками з твору.

22. Перекажи, яка пригода трапилася з малим Сашком, коли одного разу, тікаючи від дідового кашлю, він забрів до городу.

23. Пофантазуй, який заповіт міг би дати батько Олександрові Довженку. Чи збігалися б його настанови з повчаннями ваших батьків?

24. Поясни, як ти розумієш вислів письменника „жили ми в повній гармонії з силами природи”.

25. Чи доводилося тобі часом спостерігати за кіньми? Поділися своїми враженнями від спілкування з цими тваринами. Можливо, твої думки перегукуються з підслуханою Сашком розмовою двох коней.

26. Прокоментуй переплетіння реального й уявного у творі. Що воно засвідчує і як характеризує образ малого Сашка?

27. Розкажи, як письменник ставився до природи, якщо у творі бджоли так само працелюбні й заклопотані, як і його батьки; коні такі ж нещасливі, як і їхній господар.

28. Зауваж, річку свого дитинства Олександр Петрович назвав не чарівною, а зачарованою. Хто ж зачарував її? Безперечно, сам автор, який безмежно любив рідний край, його людей і природу. А чи причарувала тебе ця повість? Чим саме?

29. З’ясуй тлумачення слова „епіграф”. Запиши його в робочий зошит.

30. Напиши твір на тему: „Співець краси, природи і людини”. Використай у ньому епіграф:

Хлопчик, зачарований Десною,

Виріс, щоб усіх нас чарувать.

Щоб усе, що в думі, в серці, в мислі

Визріло з дитячих давніх літ.

Повернуть народові, як пісню,

— Я знаю найголовніші факти з біографії О. Довженка.

— Я вмію виразно і вдумливо читати найяскравіші фрагменти з кіноповісті „Зачарована Десна”.

— Я можу розповідати про родину Сашка, про колядників, коней, історію з левом, коментувати поєднання у творі реального та уявного.

— Я можу знаходити в тексті твору описи вражень малого Сашка про довкілля, коментувати їх, проводити власні спостереження навколишнього світу й описувати їх.

источник