Меню Рубрики

Мої роздуми над повістю зачарована десна

Перші уроки народної моралі
Основні загальнолюдські моральні норми вироблялися народними масами протягом тисячоліть. Тому важливого значення народній моралі, показові її впливу на формування характеру і світогляду людей надавали майстри слова. З цього погляду заслуговує уваги автобіографічна кіноповість О. Довженка «Зачарована Десна».
Призмою, крізь яку проходили враження і роздуми зрілого художника, стали перші уроки народної моралі й етики, глибоко засвоєні малим Сашком у селянській хаті.

Естетичні засоби української літератури ґрунтуються на традиційних прогресивних народних поглядах. Справжній гімн люди-ні-трудівникові звучить у творах А. Малишка, М. Стельмаха, М. Рильського…

Принципи народної моралі стали підвалинами моралі і О.П. Довженка. Вихований у повазі до праці, письменник усе життя звеличував її, бачив щастя людей і їхню красу саме в труді. Це яскраво засвідчує кіноповість «Зачарована Десна», де автор шанобливо говорить про людей праці, про ставлення до неї як до творчості. Ось, наприклад, слова матері, які визначають тональність усього твору: «Нічого в світі так я не люблю, як саджати що-небудь в землю, щоб проізростало. Коли вилізає саме з землі всяка рослиночка, ото мені радість». У нелегкій праці пройшло життя діда, «схожого на Бога»… Він «прожив під сонцем коло ста літ, ніколи не ховаючись у холодок». Художник не просто описує враження дитинства. Образи близьких малюються з шаною і любов’ю, з гордістю за свій чесний і працьовитий рід.
Середовище навчило майбутнього митця поважати простого селянина, воно відкрило очі й на талант дядька Самійла, який був неперевершеним косарем. Він «обкосив би всю землю, аби тільки була добра трава та хліб і каша», і люди цінували його.

З особливою любов’ю описує О. Довженко батька, змальовуючи його портрет у гармонійному поєднанні працьовитості й фізичної досконалості (голова «темноволоса, велика і великі розумні сірі очі», «тіло біле, без єдиної точечки, волосся хвилясте…, руки широкі, щедрі»), з високим інтелектом (він «з якоюсь внутрішньою високою культурою думок і почуттів», «такт розумів і шанобливість»). Саме нелегка чесна праця, готовність прийти на допомогу підносили його, давали право письменникові бачити батька прекрасним і гідним поваги. Автор скрізь робить акцент на єдності цих рис.
Народна мораль пронизує кіноповість і в поглядах на дітей. У середовищі, де практично панував принцип «хто не працює, той не їсть», праця була мірилом цінності людини.
Цей мотив повторюється О. Довженком у «Зачарованій Десні»: він вривався в дитячу душу, коли померли Сашкові брати, «а люди ридали і довго жаліли, що ні рибалок не вийде вже з нас, ні косарів у лузі…», і тоді, коли баба в гніві благала для нього найстрашнішої кари, «щоб не вийшло з нього ні кравця, ні шевця, ні плотника…»

«Зачарована Десна» засвідчує, що весь уклад селянського побуту сприяє вихованню дитини в доброті. Хата, що ніби сама виросла , серед розкішної природи, настроювала на це: «У ній ніщо не замикалось. Заходьте, будь ласка, не питаючись – можна? Милості просимо!»
Сприяло вихованню певних моральних якостей малого героя і ставлення селян до тварин і рослин, до природи. Добрий господар, перш ніж сісти їсти, догляне худобу, домашню птицю. Така чуйність була нормою народної моралі і поведінки. Дід, наприклад, умів розмовляти з кіньми, волами, мати пестила кожну посаджену рослину.,
У «Зачарованій Десні» письменник часто звертається до фольклору, визначаючи важливу роль народної творчості у вихованні кращих моральних якостей людей. Так, у грізному 1942 році О. Довженко схвильовано писав про українську пісню, в якій «боєць знаходив сили і завзяття, бойової щедрості, любові до народу…»
У «Зачарованій Десні» письменник робить наголос на всьому; доброму, що запало в дитячу душу, де «всі враження буття зливаються в невмирущу гармонію, людяну, дорогоцінну».

За законами духовності (за кіноповістю О. Довженка «Зачарована Десна»)
Самобутність кожного митця визначається насамперед тим, наскільки оригінальною і неповторною є його творчість, наскільки вагомим і примітним є його мистецький внесок у скарбницю духовного життя людства.

О. Довженко належить саме до тих митців, оригінальність яких є загальновизнаною і безсумнівною. Вражає його багатогранність таланту, енциклопедичність знань. Письменник від природи мав високорозвинене естетичне почуття, розуміння суті і значення зовнішньої, тілесної, і внутрішньої, душевної, краси людини, краси і величі рідної землі. Це дорогоцінне почуття і розуміння він успадкував від своїх батьків, від народу, а потім розвинув, удосконалив у процесі напруженої творчої діяльності. Митець мав незвичайну здібність спостерігати, ясно бачити, сприймати і фіксувати в пам’яті розмаїті естетичні явища життя. Довженкові було властиве небуденне вміння широко мислити естетичними категоріями, уявляти їх і передавати в образах.

Найширше розкривається система естетичних понять і категорій, суджень про прекрасне і потворне, високе і нице, трагічне і комічне у кіноповісті «Зачарована Десна», яку написано в останній період творчості.

Твір «Зачарована Десна» є автобіографічним, має виразні жанрові прикмети ліричних спогадів. Основу його сюжету становлять теплі, ясні спогади письменника «про незабутні чари дитинства», про свою сім’ю і своїх земляків, про бурхливу весняну повінь на Десні, сінокіс на лузі над чудовою річкою.
В ідейно-тематичному змісті «Зачарованої Десни» можна виділити дві важливі суспільні проблеми – проблему народного світогляду, моральної чистоти и досконалості народної душі і проблему взаємин людини – сільського трудівника – з природою. Письменник вивів ряд яскравих образів – добрих і талановитих людей праці, які несуть у собі риси прекрасного. Серед них рідні малого Сашка – дід Семен, лагідний і мудрий, схожий на Бога чи на святого Миколая на іконах; батько з гарним обличчям, з внутрішньою високою культурою думок і почуттів. «З нього,- говорить автор, – можна було писати лицарів, Богів, апостолів, великих учених чи сіячів, – він годився на все». Вродливою була також мати, невсипуща трудівниця, що любила саджати різну городину в землю, «щоб проізростало»; їй всяка рослиночка приносила велику радість. Удача і вчинки Сашкових батьків були благородними, привабливими – такими робили їх любов до праці, чесне трудове життя.

Яскраве естетичне освітлення мають і інші персонажі – богатирська постать сільського коваля і рибалки діда Захарка; не менш велична і сильна постать – дядька Самійла, талановитого косаря, який орудував косою легко і вправно, «як добрий маляр пензлем».
Автор-оповідач дивиться на своїх героїв і на самого Сашка з почуттям замилування і здивування, з теплим усміхом, помічаючи не тільки все гарне, а й їх вади. Тому з таким сердечним гумором письменник згадує про те, як Сашко смакував всякими ласощами на городі, повиривав зовсім молоду, дрібненьку морквицю…

Цікавими й радісними видавалися Сашкові всілякі події родинного життя – і народження в матері маленької дитини, і клепання коси та виїзд на сінокіс. А які чудові й дивовижні сни народжувалися у Сашковій душі і вдома, й на сіножаті, які образи витворювала його багатюща уява!

Звичайно, діалектична закономірність життя така, що поряд з гарним, прекрасним і величним існують і огидні явища, різні за своєю суттю життєві події і людські характери неминуче стикаються між собою, вступають у конфлікти. Тому і в своїй сім’ї Сашко бачив не тільки красивих, добрих душею діда, батька, матір, а й лиху, сварливу прабабу Марусинку, яка не могла жити без сварки, яка кляла і ненавиділа все живе.

Багатим естетичним змістом сповнені картини природи. Автор захоплено пише: «Благословенна будь, моя незаймана Дівице Десно, що згадуючи тебе вже много літ, я завжди добрішав, почував себе невичерпно багатим і щедрим…»

Ідеал Довженка яскраво виражено у типових образах трудівників українського села – хліборобів, косарів, ковалів, рибалок – мудрих, працьовитих людей, що жили у повній гармонії з навколишньою природою.

источник

Мої роздуми над прочитаним твором Зачарована Десна Олександра Довженка — Творча робота з української літератури

Бентежить тебе краса рідного неба — отже, красива і душа твоя. Відчуваєш тепло сонця — значить, живеш. І сам здатен дарувати тепло.

Справжній митець починається із закоханості.

Олександр Довженко починався із закоханості в життя. Він любив людей, які його оточували, любив землю, на якій зростав. І любов ця звучить чарівною музикою у повісті „Зачарована Десна”. Перечитуючи сторінки твору, пливу берегами далекого часу, який був таким близьким письменникові. Зріднилася з ним і я.

Ця повість глибоко лірична, задушевна, ніби сповідь душі самого автора. І той маленький Сашко, закоханий у річку свого дитинства, вчить нас відчувати красу, неповторність життя. Адже дається воно тільки раз і є найвищою святістю. Красу хлопчик бачить у всьому: і в зачарованій Десні, і в мудрості діда Семена, і навіть у прокльонах прабаби Марусини, яка вражає багатством мови. І слова, що ллються з її вуст, не мають темної сили. То струмує джерело народної творчості. Те солоне й гірке слово — багатющий скарб палкої душі, скарб невмирущий, вічний.

„Добрий дух лугу і риби” дід Семен першим повів Сашка у казкові нетрі старовини. Від нього хлопчик навчався розмовляти з травами й тваринами, навчався бачити в природі живу душу, величну красу. Дід найбільше любив сонце. І воно дало йому силу й довгий вік.

З великою любов’ю змальовує автор свою матір, що „народжена для пісень, проплакала все життя”, її душа відчувала красу у праці, її радість квітла у кожному паростку, що пробивався із землі, у дітях, в яких зростали її надії. Мати вірила, що сам святий Юрій заповів їй дарувати людям добро. І віри цієї не втратила, хоча довелося важко трудитися, тримати у своїх жіночих руках всю родину, оплакувати померлих дітей.

Вражає могутністю і красою образ батька, людини з океанською душею: „Скільки він землі виорав, скільки хліба накосив!”. Не раз у розпачі кляв самого Бога, боліла його неписьменність, на схилі віку старцем стояв на майдані, але все одно залишався прекрасним. Безбарвним, убогим був його одяг, але багатою була душа.

„Зачарована Десна” змальовує тривожну правду життя хліборобів, їх високу місію — ростити хліб, народжувати дітей, продовжувати рід людський. Найбільше випало цим людям важкої роботи. Народжені для любові, вони не раз губили свої надії в горілці й чварах. Але Довженко підкреслює, що всі в його родині любили слово. Безперечно, звідси бере початок його могутній талант. Талант життєлюба і сонцепоклонника, який виріс з малого Сашка.

Читайте также:  Ноют десны чем унять

З дитячої наївності й довіри, з чутливості до краси й любові до природи починається справжня людина. Довженко бачить красу і у вбогому хліборобові, і в мозолястих натруджених руках. Картина бою за сіно як танець шаленого гніву, чарівний ритуал, що завершувався завжди щасливо. Письменник говорить про неперервність життя: коли помирає прабаба, народжується дитина. На дереві життя відмирає всохлий листочок, а народжується нова брунька. Сплітаються журба і радість. Таким є життя. У цьому — його неповторність, його краса.

У повній гармонії з природою автор бачить своє щастя: „Гадаю, що під розквітлою яблунею не можна навіть лаятися”. Довженко натякає на загрозу духовного зубожіння, екологічного лиха. Щоб цього не сталося, треба вміти бачити зорі у калюжах буденності. Все минуло, розтануло в мареві часу. Але живе нетлінно в уяві Десна, свята і чиста ріка дитинства, заворожена чарами дідової казки, музикою коси, рибальською розмовою. На берегах ріки сонце щедрує на добру долю, теплим промінням гріє душі.

Свята краса землі. Благословенна краса життя. Вічна краса любові.

источник

Мій улюблений твір української літератури

Мені дуже сподобався твір Олександра Петровича Довженка «Зачарована Десна». Це чудовий твір про українців і Україну, про природу рідного краю.
«Зачарована Десна» — твір автобіографічний. В ньому письменник пригадує веселі і сумні, сонячні й похмурі, приємні й неприємні сторінки свого далекого дитинства.
Саме спогади, в яких «перші радощі і вболівання, і чари перших захоплень дитячих», визначають тональність цієї повісті. Ця тональність лірично-сповідальна. І саме це дуже

Моральна краса і духовна велич людини
На схилі літ кожна людина замислюється над своїм прожитим, над швидкоплинністю часу, згадуючи своє безтурботне дитинство. І саме ці спогади бентежать душу, ранять серце, не даючи змоги заснути довгими зимовими ночами. Спогади про дитинство Сашка Довженко, про чарівних у своїй простоті людей праці, про мальовничу українську природу потривожили і Олександра Довженка, корифея українського національного кіномистецтва.
Через призму світосприйняття малого Сашка автор простежив і передає красу ріки Десни, яка колихала його на своїх легких хвилях, уславивши велич людського розуму, праці на рідній землі. Хвилювала незвичайна вразливість дитячої душі.
Спогади про Сашків світ — це зустріч з поетичною душею дитини, що у мріях усе в житті здатна перетворити на казку. Все незвичайне у цьому сні: «човен наче захитався піді мною і поплив з клуні в сад. Дід чомусь став маленький, менший від мене…»
В образі Сашка є щось від маленького Данилка з роману Ю. Яновського «Вершники», який хотів смерті для своєї маленької сестри Усті, щоб тоді наїстися досхочу. Так, в епізоді своєї уявної смерті малий Сашко мріє про те, якби він раптом ожив, а прабаба, що так тяжко проклинала все, десь від страху зникла.
Роздуми Сашка про власне вдосконалення сповнені наївної безпосередніх, дитячої доброти. А скільки розумної спостережливості виявляє митець! Хлопчина з малих літ міг помічати щось цікаве. Справді, в житті чимало неприємного і приємного, якщо вмієш так бачити, відчувати, чути, любити… І над усе – любов до музики клепання коси — музики праці, натхненної, талановитої — це була найчарівніша музика.
З дитинства виніс Довженко велику повагу до людської праці. «Цить, Сашко, не плач, приказував мені прадід Тарас, ,коли я починав чогось там ревти, — не плач, дурачок. Приклепаємо косу, та їдемо на сінокіс на Десну, та накосимо сіна, та наловимо риби, та наваримо каші».
І Семен залишився в пам’яті Сашка як людина доброзичлива, працьовита, у злагоді з усім живим. «Любив дід гарну бесіду й добре слово», був людяним і працьовитим, мав хист до слова. «Дід заводив нас у такі казкові нетрі старовини, що ми переставали дихати». Любив дід сонце, і сам випромінював сонячне тепло серця до всіх, кого знав, навіть прокльони матері не виводили його з стану душевної рівноваги.
Зовсім інший характер у столітньої прабаби Мару-сини — маленької, прудкої, всевидющої. Творчістю її «палкої, темної душі були прокльони. Судилося їй життя, що спонукало до прокльонів. Вони лились з її вуст невпинним потоком, як вірші з натхненного поета з найменшого приводу».
Образ батька О. Довженко малює з особливою виразністю. Це людина, з якої «можна було б писати лицарів, богів». У автора «Зачарованої Десни» особливе відношення до батька, то й шанує свій рід, а відповідно і шанує людей. З великою любов’ю автор описує свого батька в роботі — який з нього хлібороб, а який корсар! Він натхненний, красивий і невтомний у праці.
Такою ж зовнішньою і внутрішньою красою відзначається і мати. Невсипуща трудівниця Одарка Єрмолаївона любила «саджати що-небудь у землю, щоб проізростало».
Отже, у кожного з односельців Довженко знаходив «свій талант», індивідуальність, неповторність. Але ніхто з героїв не мав щастя.
Не заростала в пам’яті автора стежинка до зачарованої ріки його дитинства, бо, крім болючого і лихого, бачив він у тому дитинстві лицарів духу, справжніх господарів землі, що були творцями кращих національних традицій народу. І пам’ять про них на все життя зосталася у поета, яка пов’язувала його з рідним народом.

источник

У преамбулі до кіноповісті О. Довженко причину її написання пояснює спогадами, викликаними «довгою розлукою із землею батьків» і бажанням «усвідомити свою природу на ранній досвітній зорі коло самих її первісних джерел».

В українській літературі можна знайти, чимало подібних оповідань, повістей про «босоноге дитинство». А от «Зачарована Десна» й нині залишається єдиним унікальним тво­ром у цьому жанрі.

Творче життя О. Довженка було надзвичайно складним і трагічним. Він перебував під постійним ідеологічним тиском. Хоча й розумів своє підне­вільне становище, але не в силі був протистояти злу, брехні, вирватися зі своєї позолоченої клітки (квартира в Москві, дача в Передєлкіно, державні премії) і ста­ти вільним Художником. Від цього багато страждав. Він неминуче мав прийти до своєї «Зачарованої Десни», яка в його творчій біографії означала щось значно більше, ніж автобіографічна повість про дитинство.

Працював над твором упродовж 14 років, щоразу вертаючись до нього з підсвідомого бажання напитися цілющої води. Так і тримався на світі з 1940 по 1956 рік. У березні 1956 р. журнал «Дніпро» видрукував повість, а наступного року, вже по смерті автора, вона з’явилась окремою книжкою.

«Зачарована Десна» була як сповідь змуче­ного митця, як надійна моральна опора для власного духу і свого народу, який гине в по­лум’ї Великої Вітчизняної війни, і як виправ­дання перед ним, Україною, людьми і самим собою.

Безперечно, це автобіографічний твір, над­звичайно ліричний, суб’єктивний. Письмен­ник вільно полинув за спогадами про свос раннє дитинство. Однак при тому не був об­межений цензурою, ідеологічними догмами, бо писав не для постановки фільму, писав для себе.

Дав волю і теперішнім своїм роздумам, почуттям, стаючи хоча б на короткий час чистим дитям природи, дитям світу, хай більше уявного, аніж реального. Внутрішнє авторське «Я» знайшло тут найповніше виявлення, а романтичне світовідчування отримало найоптимальніше втілення. За всіма жанровими ознаками твір правильніше було б назвати ліричною повістю.

Маємо двох ліричних героїв, два обличчя авторського «Я»: малий Сашко як головна ділова особа спогадів і зрілий майстер, який ті спогади перепускає через свій гіркий життєвий досвід, свої страждання, узагальнюючи, збираючи їх у ху­дожні образи.

Малий Сашко сам по собі уособлює душу митця. Автор цим образом підсві­домо мовби говорить: подивіться, люди, ось моя душа перед вами чиста, безгрішна.
Сашко вперше нагрішив: у городі вирвав рядок моркви, бо так хотілося їсти. Прабаба помітила і посилає, за звичкою, на нього прокльони, а тим часом «в малині лежав повержений з небес маленький ангел і плакав без сліз. З безхмарного блакитного неба якось несподівано упав він на землю І поламав свої тоненькі крила коло моркви. Це був я». Всі грішні, у кожного своя провина. До цього часу «фактично святим був на всю хату один я. І от скінчилась моя святість. Не треба було тро-гати моркви. Хай би собі росла. А тепер я грішний. Що ж ме­ні буде?». Йому жаль себе. Багато разів доводилося вже в зрі­лому віці переживати подібні ситуації, почуття «поверженого з небес маленького ангела», каятися невідомо в чому, неві­домо перед ким…

Сашко залазить у старий човен і мучиться запитанням, що б таке зробити «для поновлення святості». Чи не підсвідомо автор пропускає в текст ось цей висновок, який надалі цензори викреслюватимуть з усіх видань «Зачарованої Десни»: «Ні, один, мо, нещасливий комуніст, вигнаний з партії, не думав так про своє поновлення, як думав колись я, маленький, у човні лежачи. Що ж його діяти? Як жити у світі?»

Це запитання постійно мучило Довженка-митця, воно спів­звучне тим давнім терзанням маленького дитячого серця. Як жити у світі (де так ато несправедливості, зла)? Відповідь він шукав усе життя.

А душа була відкрита навстіж великому гармонійному світові, який теж шу­кав усе життя. Дійсність брутальна й жорстока, він так хотів її змінити. Свою мрію Довженко-митець прагне знайти в далекій реальності свого дитинства.

Малий живе в чарівному, поки що гармонійно прекрасному, сповненому несподіванок (як історія з левом) і манливих таємниць світі. Він для нього – докола хати, у городі, де безліч усякої живності, у саду з яблуками, грушами, сливами, на лузі над Десною в пору косовиці, на печі з усяким насінням, у якому так затишно спати, у човні під час повені, на копиці пахучого сіна на возі під самими зорями. Ще чарівніше продовження того світу — солодкий сон у човні в клуні. Той сон поніс Сашка далеко-далеко.

Читайте также:  Врожденная киста на десне у ребенка

Душа письменника вміла отак полинути в полоні нездійснених мрій, далеко від земних прикрощів і нещасть. Це був її порятунок.

«Світло і чисто у мене на душі, люди», — голосом малого свого двійника промовляє дорослий Довженко. Звернімо увагу, як почувається Сашко, коли потерпає в клуні за свій перший гріх. Він затуляє очі, але йому не стає темно. Навпаки, відкривається небачене видиво — чи сон, чи фантазія. Однак у цьому плетиві Сашкових видінь «проскакує» одна авторська фраза, фраза виправдання: «Заплюїцуючи очі, й по сей день я ще не маю темряви в душі». Ці слова тут, здава­лось би, необов’язкові, вони — хіба що для нездогадливого читача. Адже самі по собі міркування Сашка про темряву і світло всередині себе «говорять» про ті глибинні переживання автора, про його постійне підсвідоме бажання довести людям чистоту і святість своєї душі. Для Довженка це, зрештою, закономірно: він страждав і внутрішньо каявся в тому, у чому був невинний, але був често­любним, переживав часом безпідставно…

У «Зачарованій Десні» створено цілий мікрокосмос людського буття, як ду­ховного, так і матеріального. Той клаптик землі біля Десни — своєрідний земний рай, який Довженко не бачив більше ніде й ніколи у своєму дорослому житті. Цей рай наповнено живими, природними реаліями. Згадаймо, як пахнуть там огірки, що їх беруть із собою на косовицю! І яка музика бринить там, коли клепа­ють косу… Перегорніть ті сторінки, де Сашко перераховує, що він любить, а що ні — наче багато-багато картин проходить перед очима. І все то часточки великого світу «зачарованої Десни», часточки того земного раю. Зі спогадів викликав їх до себе в гості втомлений, розчарований митець.

Сашкові, який наслухався розмов дорослих за кашею, так «робилося тоскно, так жалько, що світ споганіє», поки він виросте, «не буде вже сінокосу тоді, ні риби» — митець не хоче бачити цей прекрасний світ споганеним і обікра-деним. Недосконалість світу страшенно мучила Довженка. До цього додавалося бажання розбудити в українців національну свідомість і гідність,

«А ми хто? Ми хіба не руські?» — запитує Сашко в батька. «А хто там нас знає, – якось журливо проказує мені батько, — прості ми люди, синку… Хахли, ті, що хліб обробляють. Сказать би, мужики ми… Да… Ой-ой-ой.. мужики, й квит. Колись козаки, кажуть, були, а зараз тільки званіє зосталось».

Однак Довженко-романтик щиро вірив, що прийде весняна повінь і знесе весь бруд і намул з українського народу. Такий символічний зміст передає карти­на весняної повені в повісті.

Щороку Десна затоплює береги, сади і хати, а Сашко разом із батьком ряту­ють на великому човні людей. Якраз на Великдень — світлий час Воскресіння Господнього (прикметна довженківська деталь): «Сходило сонце. Картина була незвичайна, неначе сон чи казка. Осяяний сонцем, перед нами розкрився зовсім новий світ. Нічого не можна було впізнати. Все було інше, все краще, могутніше, веселіше. Вода, хмари, плав — усе пливло, усе безупинно неслося вперед, шуміло, блищало на сонці». Це символічна картина. Образ води – один із прадавніх образів-символів очищення, оновлення. Як зрадів би митець очищенню й оновленню своєї України! То і в цьому його вина?

Світ «Зачарованої Десни» глибокий, невичерпний, він також безмежний, як і людське пізнання. Скільки заховано в ньому думок, почуттів, переживань великого художника. У ньому — духовна опора кожного українця.

источник

«Зачарована Десна» аналіз твору — тема, ідея, жанр, сюжет, композиція, герої, проблематика та інші питання розкриті в цій статті.

Рід літератури «Зачарована Десна»: епос.

Жанр «Зачарована Десна»: кіноповість («автобіографічне кінооповідання»),

Тема «Зачарована Десна» : спогади письменника про своє дитинство, про кровний зв’язок з народом і рідною землею.

Ідея «Зачарована Десна» : з’ясування основних факторів формування людської особистості, духовного джерела справжнього таланту, ролі праці в житті людини, оспівування краси природи, рідного краю, людей праці.

Герої «Зачарована Десна» : малий Сашко (у новелах) і Олександр Довженко (в авторських відступах); мати Одарка Єрмолаївна, батько Петро Семенович, дід Семен, прабаба Марусина. особливість повісті в тому, що в ній оповідачем є сам автор, який виступає у двох іпостасях: як автор — зрілий митець Олександр Довженко — і як герой твору — маленький Сашко. Сюжету як такого немає. Натомість є певна дво- плановість: основна сюжетна лінія — це новели про дитинство Сашка (його враження, захоплення довкіллям); другий план — ліричні відступи зрілого майстра (філософське осмислення художньої творчості, краси людської праці, природи, людини). Отож розповідь має двоплановий характер: перший план— це своєрідне поетичне відтворення світу у свідомості дитини; дру­гий — філософські роздуми зрілої людини-митця про сенс людського буття, роль дитинства у формуванні особистості.

Композиційно-стильові особливості «Зачарована Десна»: Особливістю кіноповісті «Зачарована Десна» можна вважати відсутність чіт­кого сюжету, однак це не перешкоджає читати твір з неослабною увагою. Для втілення художнього задуму автор звертався до випробуваних часом дже­рел — фольклору і класичної літератури. Письменник запозичує з фольклору принцип «нанизування мотивів, використання ліричних і публіцистичних відступів, традиційних зачинів і закінчень, обрамлення, поетичної антитези і зіставлення, ретардацій» (ретардація — штучне уповільнення дії з метою звернути увагу читача на дану подію, епізод, думку).

Композиція кіноповісті «Зачарована Десна» являє собою органічне поєднання ліричних і філософських роздумів літнього Довженка з романтичним, чистим поглядом малого Сашка.

У творі можна виділити окремі новели («Город», «Хата», «Смерть братів», «Смерть баби», «Повінь», «Сінокіс», «Коні», «До школи»), ліричні й публіци­стичні відступи. Але твір є цілісним: це суцільний потік думок, спогадів, що напливають одні на одні, та зображення умов, у яких формувався світогляд майбутнього митця (побут, оточення).

Особливості композиції «Зачарованої Десни» зумовлені ще й жанром тво­ру—- кіноповість. Звідси й фрагментарність, швидка зміна «кадрів», планів, яка не впливає на цілісне сприйняття ліричної, сповненої тонкого гумору ав­торської сповіді. Сам О. Довженко як кіносценарист уважав, що сценарій (а кіноповість «Зачарована Десна» є одночасно сценарієм до однойменного фільму) треба писати двома руками: в одній тримати маленький тонкий пенз­лик для виписування дрібних деталей, а в другій — великий пензель створен­ня описів стокілометрових обширів, пристрастей, масових сцен.

Для стилю «Зачарованої Десни», на думку багатьох критиків, характерне по­єднання лірико-романтичного оповідального тону, публіцистичного пафосу, побутово-ліричної оповіді, іронічно-сатиричних моментів.

Проблематика «Зачарована Десна»:

  • сенсу людського буття;
  • гармонії людини і природи;
  • формування особистості;
  • освіти;
  • любові до рідної землі;
  • поваги до батьків;
  • любові до людей.

Примітки: «Зачарована Десна» — автобіографічний твір, спогади письменника про ди­тинство, перші кроки пізнання життя, про «перші радощі, і вболівання, і чари перших захоплень дитячих. », про діда Семена і прадіда Тараса, прабабу, ма­тір і батька, коваля діда Захарка, дядька Самійла — неперевершеного косаря. Спогади ці час од часу переростають в авторські роздуми —- про «тяжкі кай­дани неписьменності й несвободи», інші лиха та страждання людей праці й разом з тим — багатство їхніх душ, внутрішню культуру думок і почуттів, їхній смак, їхню вроджену готовність до «найвищого і тонкого».

У кіноповісті О. Довженко поетично формулює творче кредо митця: «Митці покликані народом для того, щоб показувати світові насамперед, що життя прекрасне. Бачити зорі навіть у буденних калюжах на життєвих шляхах». «Зачарована Десна» є лебединою піснею автора.

источник

Серед ланів, серед широкого українського степу в’ється гадюкою заринута у вічність стежка, невідомо, звідки вона бере початок, де її кінець. Нещадно ллє дощ, краплини якого падають на обличчя двох людей, що прямують кудись. В одного дощ викликає неабияке задоволення: він радіє, наче дитина, підставляє долоні назустріч заливному дощеві, який змиє усякий бруд з душі та тіла. Інший щось бурмотить під ніс, незграбно хлюпаючи по острівцях води.

Так і більшість людей не бачить прекрасного ні в чому на життєвих перехрестях. А ось О.

Взагалі «Зачарована Десна» – мій улюблений твір. Це сповідь автора, хвилююча розповідь про власне дитинство і водночас

Звичайно, це – батьки, а також люди, які спроможні, як писав Довженко, бачити прекрасне навіть «у буденних калюжах на життєвих шляхах». Моральна краса і духовна велич людини в кіноповісті О. Довженка «Зачарована Десна» Чим вимірюється життя художника, творця? Пам’яттю, яку він лишив по собі, тим, що зробив для людей. Олександр Довженко залишив по собі велику пам’ять. Вже на схилі життя про річку дитинства красуню Десну, про казкову сіножать, царство трав і таємничих озер, про чари перших дитячих захоплень, про благородство і красу своїх рідних та їхніх односельчан напише він хвилюючу кіноповість «Зачарована Десна». Ця повість – філософське осмислення моральної краси і духовної величі людини.

Мені здається, що щастя людей і їхня краса саме в труді. У «Зачарованій Десні» шанобливо говориться про людей праці, про ставлення до неї як до творчості. Згадуючи своїх рідних і сусідів-односельців, автор насамперед говорить про їхнє ставлення до праці. «Скільки він землі виорав, скільки хліба викосив! Як вправно робив, який був дужий і чистий» – читаємо в кіноповісті про батька. Його портрет подано в стилі народного світосприймання – у гармонійному поєднанні працьовитості й фізичної досконалості: голова «темноволоса, велика і великі розумні сірі очі», «тіло біле, без єдиної точечки, волосся блискуче, хвилясте, руки широкі, щедрі». Мені здається, що саме нелегка чесна праця, готовність прийти на допомогу підносили його, давали право письменникові бачити батька гідним поваги: «З нього можна було писати лицарів, богів, апостолів, великих учених чи сіятелів, він годився на все. Багато народив він хліба, багатьох нагодував, урятував од води, багато землі переорав…» У праці, у діянні розкривається його духовний світ, гуманність. З захопленням і гордістю говориться в кіноповісті і про матір, яка любила повторювати: «Нічого в світі так я не люблю, як саджати що-небудь у землю, щоб проізростало. Коли вилізає саме з землі всяка рослиночка, то-то мені радість».

Читайте также:  Трещина зуба возле десны

А ось читаємо про прадіда Тараса, про його «величезні, мов коріння» руки, що ніколи не заподіяли зла на землі, знали труд і мир, щедроти і добро. Коли говорити про діда Семена, то вражає глибока єдність а природою, властивість олюднювати її. Він був «добрий дух лугу і риби, гриби й ягоди збирав у лісі краще від інших». Усе життя діда пройшло в праці. Дід-трудівник чесно прожив життя під сонцем, під сонцем на погребні, весь білий, мовби осяяний сонцем, і помер. Про дядька Самійла згадується як про найтаналовитішого в селі косаря: «Він був таки косар, що сусіди забули навіть його прізвище і звали його Самійло Косар, а то й просто Косар. Орудував він косою, як добрий маляр пензлем, – легко і вправно». На мій погляд, батько, мати, дід, дядько Самійло постають не просто як рідні, дорогі й близькі письменникові люди. Вони уособлюють талановитий і працелюбний український народ, його високу мораль, волелюбність, чистоту і красиву душу. їм притаманна була постійна готовність творити добро і красу.

Супутницею людської праці була пісня і взагалі народна музика. В одному місці «Зачарованої Десни» читаємо: «Коли б спитав мене хтось-небудь, яку я музику любив у ранньому дитинстві, який інструмент, яких музик, я б сказав, що більш за все я любив слухати клепання коси». Чи нема в цих словах чогось несподіваного, неправдоподібного? Мені здається, що ні. Адже клепання коси, окрім того, що воно справді звучить як чарівна музика, коли вечірньої пори відлунює в лугах і дібровах, для трудових людей села – хліборобів завжди було символом праці, нагадувало про найвідповідальнішу пору в житті селянина – збір урожаю. Отже, основним моральним і естетичним критерієм для народу є праця. Вона визначає все прекрасне на землі.

Не можна без хвилювання читати рядки кіноповісті, в яких розкривається любов письменника до людей праці, розповідається про палку синівську любов до батьківщини, про людські стосунки. Так, Довженко був справжнім літописцем народного життя, натхненним співцем людської краси. Це наддеснянські хлібороби вчать нас працелюбству, мудрості, силі, невичерпній життєвій енергії.

источник

У преамбулі до кіноповісті О. Довженко причину її написання пояснює спогадами, викликаними «довгою розлукою із землею батьків» і бажанням «усвідомити свою природу на ранній досвітній зорі коло самих її первісних джерел».

В українській літературі можна знайти, чимало подібних оповідань, повістей про «босоноге дитинство». А от «Зачарована Десна» й нині залишається єдиним унікальним тво­ром у цьому жанрі.

Творче життя О. Довженка було надзвичайно складним і трагічним. Він перебував під постійним ідеологічним тиском. Хоча й розумів своє підне­вільне становище, але не в силі був протистояти злу, брехні, вирватися зі своєї позолоченої клітки (квартира в Москві, дача в Передєлкіно, державні премії) і ста­ти вільним Художником. Від цього багато страждав. Він неминуче мав прийти до своєї «Зачарованої Десни», яка в його творчій біографії означала щось значно більше, ніж автобіографічна повість про дитинство.

Працював над твором упродовж 14 років, щоразу вертаючись до нього з підсвідомого бажання напитися цілющої води. Так і тримався на світі з 1940 по 1956 рік. У березні 1956 р. журнал «Дніпро» видрукував повість, а наступного року, вже по смерті автора, вона з’явилась окремою книжкою.

«Зачарована Десна» була як сповідь змуче­ного митця, як надійна моральна опора для власного духу і свого народу, який гине в по­лум’ї Великої Вітчизняної війни, і як виправ­дання перед ним, Україною, людьми і самим собою.

Безперечно, це автобіографічний твір, над­звичайно ліричний, суб’єктивний. Письмен­ник вільно полинув за спогадами про свос раннє дитинство. Однак при тому не був об­межений цензурою, ідеологічними догмами, бо писав не для постановки фільму, писав для себе.

Дав волю і теперішнім своїм роздумам, почуттям, стаючи хоча б на короткий час чистим дитям природи, дитям світу, хай більше уявного, аніж реального. Внутрішнє авторське «Я» знайшло тут найповніше виявлення, а романтичне світовідчування отримало найоптимальніше втілення. За всіма жанровими ознаками твір правильніше було б назвати ліричною повістю.

Маємо двох ліричних героїв, два обличчя авторського «Я»: малий Сашко як головна ділова особа спогадів і зрілий майстер, який ті спогади перепускає через свій гіркий життєвий досвід, свої страждання, узагальнюючи, збираючи їх у ху­дожні образи.

Сашко вперше нагрішив: у городі вирвав рядок моркви, бо так хотілося їсти. Прабаба помітила і посилає, за звичкою, на нього прокльони, а тим часом «в малині лежав повержений з небес маленький ангел і плакав без сліз. З безхмарного блакитного неба якось несподівано упав він на землю І поламав свої тоненькі крила коло моркви. Це був я». Всі грішні, у кожного своя провина. До цього часу «фактично святим був на всю хату один я. І от скінчилась моя святість. Не треба було тро-гати моркви. Хай би собі росла. А тепер я грішний. Що ж ме­ні буде?». Йому жаль себе. Багато разів доводилося вже в зрі­лому віці переживати подібні ситуації, почуття «поверженого з небес маленького ангела», каятися невідомо в чому, неві­домо перед ким…

Сашко залазить у старий човен і мучиться запитанням, що б таке зробити «для поновлення святості». Чи не підсвідомо автор пропускає в текст ось цей висновок, який надалі цензори викреслюватимуть з усіх видань «Зачарованої Десни»: «Ні, один, мо, нещасливий комуніст, вигнаний з партії, не думав так про своє поновлення, як думав колись я, маленький, у човні лежачи. Що ж його діяти? Як жити у світі?»

Це запитання постійно мучило Довженка-митця, воно спів­звучне тим давнім терзанням маленького дитячого серця. Як жити у світі (де так ато несправедливості, зла)? Відповідь він шукав усе життя.

А душа була відкрита навстіж великому гармонійному світові, який теж шу­кав усе життя. Дійсність брутальна й жорстока, він так хотів її змінити. Свою мрію Довженко-митець прагне знайти в далекій реальності свого дитинства.

Малий живе в чарівному, поки що гармонійно прекрасному, сповненому несподіванок (як історія з левом) і манливих таємниць світі. Він для нього – докола хати, у городі, де безліч усякої живності, у саду з яблуками, грушами, сливами, на лузі над Десною в пору косовиці, на печі з усяким насінням, у якому так затишно спати, у човні під час повені, на копиці пахучого сіна на возі під самими зорями. Ще чарівніше продовження того світу — солодкий сон у човні в клуні. Той сон поніс Сашка далеко-далеко.

Душа письменника вміла отак полинути в полоні нездійснених мрій, далеко від земних прикрощів і нещасть. Це був її порятунок.

«Світло і чисто у мене на душі, люди», — голосом малого свого двійника промовляє дорослий Довженко. Звернімо увагу, як почувається Сашко, коли потерпає в клуні за свій перший гріх. Він затуляє очі, але йому не стає темно. Навпаки, відкривається небачене видиво — чи сон, чи фантазія. Однак у цьому плетиві Сашкових видінь «проскакує» одна авторська фраза, фраза виправдання: «Заплюїцуючи очі, й по сей день я ще не маю темряви в душі». Ці слова тут, здава­лось би, необов’язкові, вони — хіба що для нездогадливого читача. Адже самі по собі міркування Сашка про темряву і світло всередині себе «говорять» про ті глибинні переживання автора, про його постійне підсвідоме бажання довести людям чистоту і святість своєї душі. Для Довженка це, зрештою, закономірно: він страждав і внутрішньо каявся в тому, у чому був невинний, але був често­любним, переживав часом безпідставно…

У «Зачарованій Десні» створено цілий мікрокосмос людського буття, як ду­ховного, так і матеріального. Той клаптик землі біля Десни — своєрідний земний рай, який Довженко не бачив більше ніде й ніколи у своєму дорослому житті. Цей рай наповнено живими, природними реаліями. Згадаймо, як пахнуть там огірки, що їх беруть із собою на косовицю! І яка музика бринить там, коли клепа­ють косу… Перегорніть ті сторінки, де Сашко перераховує, що він любить, а що ні — наче багато-багато картин проходить перед очима. І все то часточки великого світу «зачарованої Десни», часточки того земного раю. Зі спогадів викликав їх до себе в гості втомлений, розчарований митець.

Сашкові, який наслухався розмов дорослих за кашею, так «робилося тоскно, так жалько, що світ споганіє», поки він виросте, «не буде вже сінокосу тоді, ні риби» — митець не хоче бачити цей прекрасний світ споганеним і обікра-деним. Недосконалість світу страшенно мучила Довженка. До цього додавалося бажання розбудити в українців національну свідомість і гідність,

«А ми хто? Ми хіба не руські?» — запитує Сашко в батька. «А хто там нас знає, – якось журливо проказує мені батько, — прості ми люди, синку… Хахли, ті, що хліб обробляють. Сказать би, мужики ми… Да… Ой-ой-ой.. мужики, й квит. Колись козаки, кажуть, були, а зараз тільки званіє зосталось».

Однак Довженко-романтик щиро вірив, що прийде весняна повінь і знесе весь бруд і намул з українського народу. Такий символічний зміст передає карти­на весняної повені в повісті.

Щороку Десна затоплює береги, сади і хати, а Сашко разом із батьком ряту­ють на великому човні людей. Якраз на Великдень — світлий час Воскресіння Господнього (прикметна довженківська деталь): «Сходило сонце. Картина була незвичайна, неначе сон чи казка. Осяяний сонцем, перед нами розкрився зовсім новий світ. Нічого не можна було впізнати. Все було інше, все краще, могутніше, веселіше. Вода, хмари, плав — усе пливло, усе безупинно неслося вперед, шуміло, блищало на сонці». Це символічна картина. Образ води – один із прадавніх образів-символів очищення, оновлення. Як зрадів би митець очищенню й оновленню своєї України! То і в цьому його вина?

Світ «Зачарованої Десни» глибокий, невичерпний, він також безмежний, як і людське пізнання. Скільки заховано в ньому думок, почуттів, переживань великого художника. У ньому — духовна опора кожного українця.

источник