| Файл | Розмір файла: | Завантажень |
|---|---|---|
| Oleksandr_dovjenko_zacharovana_desna.docx | 76 Кб | 5644 |
| Oleksandr_dovjenko_zacharovana_desna.fb2 | 171 Кб | 5019 |
Олександр Довженко
ЗАЧАРОВАНА ДЕСНА
В сьому короткому нарисі автобіографічного кінооповідання автор поспішає зробити відразу деякі визнання: в його реальний повсякденний світ що не день, то частіше починають вторгатися спогади.
Що викликає їх? Довгі роки розлуки з землею батьків, чи то вже так положено людині, що приходить час, коли вивчені в давно минулому дитинстві байки й молитви виринають у пам’яті і заповняють всю її оселю, де б не стояла вона.
А може, те й друге разом і в такій же мірі, як і непереможне бажання, перебираючи дорогоцінні дитячі іграшки, що завжди десь проглядають в наших ділах, усвідомити свою природу на ранній досвітній зорі коло самих її первісних джерел. І перші радощі, і вболівання, і чари перших захоплень дитячих…
До чого ж гарно і весело було в нашому горóді! Ото як вийти з сіней та подивись навколо — геть-чисто все зелене та буйне. А сад було як зацвіте весною! А що робилось на початку літа — огірки цвітуть, гарбузи цвітуть, картопля цвіте. Цвіте малина, смородина, тютюн, квасоля. А соняшника, а маку, буряків, лободи, укропу, моркви! Чого тільки не насадить наша невгамовна мати.
— Нічого в світі так я не люблю, як саджати що-небудь у землю, щоб проізростало. Коли вилізає з землі всяка рослиночка, ото мені радість,— любила проказувати вона.
Город до того переповнявсь рослинами, що десь серед літа вони вже не вміщалися в ньому. Вони лізли одна на одну, переплітались, душились, дерлися на хлів, на стріху, повзли на тин, а гарбузи звисали з тину прямо на вулицю.
А малини — красної, білої! А вишень, а груш солодких, було. як наїсися,— цілий день живіт як бубон.
І росло ще, пригадую, багато тютюну, в якому ми, маленькі, ходили, мов у лісі, в якому пізнали перші мозолі на дитячих руках.
А вздовж тину, за старою повіткою, росли великі кущі смородини, бузини і ще якихось невідомих рослин. Там неслися кури нишком од матері і різне дрібне птаство. Туди ми рідко лазили. Там було темно навіть удень, і ми боялись гадюки. Хто з нас у дитинстві не боявся гадюки, так за все життя й не побачивши її ніде?
Коло хати, що стояла в саду, цвіли квіти, а за хатою, проти сінешніх дверей, коло вишень,— поросла полином стара погребня з одкритою лядою, звідки завжди пахло цвіллю. Там, у льоху, в присмерку плигали жаби. Напевно, там водилися й гадюки.
На погребні любив спати дід.
У нас був дід дуже схожий на бога. Коли я молився богу, я завжди бачив на покуті портрет діда в старих срібнофольгових шатах, а сам дід лежав на печі і тихо кашляв, слухаючи своїх молитов.
У неділю перед богами горіла маленька синенька лампадка, в яку завжди набиралось повно мух. Образ святого Миколая також був схожий на діда, особливо коли дід часом підстригав собі бороду і випивав перед обідом чарку горілки з перцем, і мати не лаялась. Святий Федосій більш скидався на батька. Федосію я не молився, в нього була ще темна борода, а в руці гирлига, одягнена чомусь у білу хустку. А от бог, схожий на діда, той тримав в одній руці круглу сільничку, а трьома пýчками другої неначе збирався взяти зубок часнику
Звали нашого діда, як я вже потім довідавсь, Семеном. Він був високий і худий, і чоло в нього високе, хвилясте довге волосся сиве, а борода біла. І була в нього велика грижа ще з молодих чумацьких літ. Пахнув дід теплою землею і трохи млином. Він був письменний по-церковному і в неділю любив урочисто читати псалтир. Ні дід, ні ми не розуміли прочитаного, і це завжди хвилювало нас, як дивна таємниця, що надавала прочитаному особливого, небуденного смислу.
Мати ненавиділа діда і вважала його за чорнокнижника. Ми не вірили матері і захищали діда од її нападів, бо псалтир всередині був не чорний, а білий, а товста шкіряна палітурка — коричнева, як гречаний мед чи стара халява. Зрештою, мати крадькома таки знищила псалтир. Вона спалила його в печі по одному листочку, боячись палити зразу весь, щоб він часом не вибухнув і не розніс печі.
Любив дід гарну бесіду й добре слово. Часом по дорозі на луг, коли хто питав у нього дорогу на Борзну чи на Батурин, він довго стояв посеред шляху і, махаючи пужалном, гукав услід подорожньому:
— Прямо, та й прямо, та й прямо, та й нікуди ж не звертайте. Добра людина поїхала, дай їй бог здоров’я,— зітхав він лагідно, коли подорожній нарешті зникав у кущах.
— А хто вона, діду, людина ота? Звідки вона?
— А бог її знає, хіба я знаю. Ну, чого стоїш як укопаний? — звертався дід до коня, сідаючи на воза.— Но, трогай-бо, ну.
Він був наш добрий дух лугу і риби. Гриби й ягоди збирав він у лісі краще за нас усіх і розмовляв з кіньми, з телятами, з травами, з старою грушею і дубом — з усім живим, що росло і рухалось навколо.
А коли ми ото часом наловимо волоком чи топчійкою риби і принесемо до куреня, він, усміхаючись, докірливо хитав головою і промовляв з почуттям тонкого жалю і примиренності з бігом часу:
— А-а, хіба це риба! Казна-що, не риба. От колись була риба, щоб ви знали. Ото з покійним Назаром, хай царствує, як підемо було.
Тут дід заводив нас у такі казкові нетрі старовини, що ми переставали дихати і бити комарів на жижках і на шиї, і тоді вже комарі нас поїдом їли, пили нашу кров, насолоджуючись, і вже давно вечір надходив, і великі соми вже скидались у Десні між зірками, а ми все слухали, розкривши широко очі, поки не повергались в сон у запашному сіні під дубами над зачарованою річкою Десною.
Найкращою рибою дід вважав линину. Він не ловив линів у озерах ні волоком, ні топчійкою, а якось неначе брав їх з води прямо руками, як китайський фокусник. Вони ніби самі пливли до його рук. Казали, він знав таке слово.
Влітку дід частенько лежав на погребні ближче до сонця, особливо в полудень, коли сонце припікало так, що всі ми, й наш кіт, і собака, і кури ховалися під любисток, порічки чи в тютюн. Тоді йому була найбільша втіха.
Більш за все на світі любив дід сонце. Він прожив під сонцем коло ста літ, ніколи не ховаючись у холодок. Так під сонцем на погребні, коло яблуні, він і помер, коли прийшов його час.
Дід любив кашляти. Кашляв він часом так довго й гучно, що скільки ми не старалися, ніхто не міг його як слід передражнити. Його кашель чув увесь куток. Старі люди по дідовому кашлю вгадували навіть погоду.
Часом, коли сонце добре припече, він аж синів увесь від кашлю і ревів, як вовк чи лев, хапаючись обома руками за штани, де була та грижа, і закарлючуючи догори ноги, зовсім як маленький.
Тоді Пірат, що спав біля діда на траві, схоплювався спросоння, тікав у любисток і з переляку гавкав уже звідти на діда.
— Та не гавкай хоч ти мені. Чого б ото я гавкав,— жалівся дід.
— Та щоб бодай тобі кістка в горло! Кахи-ках.
Тисячі тонесеньких дудочок раптом загравали у діда всередині.
Кашель клекотів у нього в грудях, як лава у вулкані, довго і грізно, і дуже нескоро після найвищих нот; коли дід був уже весь синій, як квітка крученого панича, вулкан починав діяти, і тоді ми тікали хто куди, а вслід нам довго ще неслися дідові громи і блаженне кректіння.
Тікаючи од дідового реву, одного разу стрибнув я з-під порічок прямо в тютюн. Тютюн був високий і густий-прегустий. Він саме цвів великими золотими гронами, як у попа на ризах, а над ризами носилися бджоли — видимо-невидимо. Велике тютюнове листя зразу обплутало мене. Я упав в зелену гущавину й поліз попід листям просто до огірків.
В огірках теж були бджоли. Вони порались коло цвіту і так прудко літали до соняшника, до маку — й додому, і так їм було ніколи, що, скільки я не намагавсь, як не дражнив їх, так ні одна чомусь мене й не вкусила. А бджоляче жало хоч і болить, зате вже коли почнеш плакати, дід уже чи мати дають зразу мідну копійку, яку треба прикладати до болючого місця. Тоді біль швидко проходив, а за копійку можна було купити у Масія аж чотири цукерки і вже смакувати до самого вечора.
Погулявши коло бджіл і наївшись огіркових пуп’янків, натрапив я на моркву. Більш за все чомусь любив я моркву. Вона росла в нас рівними кучерявими рядочками скрізь поміж огірків. Я оглянувся, чи не дивиться хто. Ніхто не дививсь. Навколо тільки дрімучий тютюн, мак та кукурудзяні тополі й соняшники. Чисте полуденне небо, і тихо-тихо, немовби все заснуло. Одні тільки бджоли гудуть та десь з-за тютюну, від погребні, доносивсь дідів рик. Тут ми з Піратом і кинулись до моркви. Вириваю одну — мала. Гичка велика, а сама морквина дрібненька, біла і зовсім не солодка. Я за другу — ще тонша. Третю — тонка. А моркви захотілось, аж тремчу весь! Перебрав я цілий ряд, та так і не знайшов ні одної. Оглянувсь — що робить? Тоді я посадив усю моркву назад: хай, думаю, доростає,—а сам подався далі шукати смачного.
Довго щось ходив я по городу. Після моркви висмоктував мед з тютюнових квітів і з квітів гарбузових, що росли попід тином, пробував зелені калачики і білий, ще в молоці, мак, покуштував вишневого клею з вишень, понадкушував на яблуні з десяток зелених кислих яблук і хотів уже йти до хати. Коли ж дивлюсь: баба снує коло моркви, дідова мати. Я — бігом. А вона — зирк та за мною. А я тоді — куди його тікать? — повалив соняшника одного, другого:
— Куди ти, бодай тобі ноги повсихали!
Я в тютюн. «Побіжу,— думаю,— в малину, та рачки попід тютюном». Пірат за мною.
— Куди ти тютюн ламаєш, бодай тобі руки і ноги поламало! А бодай би ти не виліз з того тютюну до хторого пришествія! Щоб ти зів’яв був, невігласе, як ота морковочка зів’яла від твоїх каторжних рук!
Не вдаючись глибоко в історичний аналіз деяких культурних пережитків, слід сказати, що у нас на Вкраїні прості люди в бога не дуже вірили. Персонально вірили більш у матір божу і святих — Миколая-угодника, Петра, Іллю, Пантелеймона. Вірили також в нечисту силу. Самого ж бога не те щоб не визнавали, а просто з делікатності не наважувались утруждати безпосередньо. Прості люди хорошого виховання, до яких належала і наша сім’я, повсякденні свої інтереси вважали по скромності не достойними божественного втручання.
Тому з молитвами звертались до дрібніших інстанцій, до того ж Миколая, Петра та інших. У жінок була своя стежка: вони довіряли свої скарги матері божій, а та вже передавала сину чи святому духу — голубу.
Вірили в свята. Пригадую, баба часто казала мені: «А щоб тебе побило святе різдво»,—або: «Побий його свята паска».
Отже, кинувшись через тютюн у сад, прабаба бухнулась з розгону на коліна. Отак, як дід любив сонце, так його мати, що її, як я теж аж потім довідався, звали Марусиною, любила прокльони. Вона проклинала все, що попадалось їй на очі,— свиней, курей, поросят, щоб не скугикали, Пірата, щоб не гавкав і не гидив, дітей, сусідів. Кота вона проклинала щодня по два-три рази так, що він трохи згодом був якось захворів і здох дес у тютюні.
Вона була малесенька й така прудка, і очі мала такі видющі й гострі, що сховатись од неї не могло ніщо світі. Їй можна було по три дні не давати їсти. Але без прокльонів вона не могла прожити й дня. Вони були її духовною їжею. Вони лились з її вуст невпинним потоком, як вірші з натхненного поета, з найменшого приводу. У неї тоді блищали очі й червоніли щоки. Це була творчість її палкої, темної, престарілої душі.
— Мати божа, царице небесна,— гукала баба в саме небо,— голубонько моя, святая великомученице, побий його, невігласа, святим твоїм омофором! Як повисмикував він з сирої землі оту морковочку, повисмикуй йому, царице милосердна, і повикручуй йому ручечки й ніжечки, поламай йому, свята владичице, пальчики й суставчики. Царице небесна, заступнице моя милостива, заступись за мене, за мої молитви, щоб ріс він не вгору, а вниз, і щоб не почув він ні зозулі святої, ні божого грому. Миколаю-угоднику, скорий помочнику, святий Юрію, святий Григорію на білому коні, на білому сідлі, покарайте його своєю десницею, щоб не їв він тієї морковочки, та бодай його пранці та болячки з’їли, та бодай його шашіль поточила.
Баба хрестилася в небо з такою пристрастю, аж торохтіла вся од хрестів.
А в малині лежав повержений з небес маленький ангел і плакав без сліз. З безхмарного блакитного неба якось несподівано упав він на землю і поламав свої тоненькі крила коло моркви. Це був я. Причаївшись у малині за смородиною, я слухав бабиних молитов, як заворожений. Я боявсь поворухнути пальцем, щоб часом мати божа не побачила з неба, що я тут у малині. Навіть Пірат і той дивився з-під смородини на бабу з переляком.
Не знаю, чим би закінчились бабині молитви. Може, мені тут би й повикручувало руки й ноги, коли б раптом не почувсь з погребні лагідний голос діда, що прокинувся од бабиних молитов.
— Мамо, а чи не принесли б ви мені мисочку узвару? — звернувся він до своєї матері.— Так чогось у животі пече!
— Га? Це ти тут лежиш, бодай ти не встав!
І понеслася бабина гроза на погребню.
— Зараз принесу, бодай тебе пранці з’їли, щоб ти їв і не наїдався, щоб тебе розірвало, щоб ти луснув був маленьким.
Баба пішла до хати, а бог дивився їй услід з погребні і тихо посміхався.
Про що говорили дід і баба за узваром, я не чув. Не до узвару вже мені було і не до розмов. Я тихо поповз у малинову гущавину, майже аж до гадюк, не знаючи, куди подітися і що робить.
источник
Олександр Довженко “Зачарована Десна”: аналіз твору, цитатна характеристика персонажів, виклад змісту за мікротемами
Anna Ogoiko | Березень, 7, 2019 | Літературне
До вашої уваги черговий твір з програми ЗНО з української літератури – “Зачарована Десна” Олександра Довженка. У нашій статті є все, що потрібно знати про кіноповість: аналіз твору, характеристика персонажів, короткий виклад змісту (за мікротемами).
Матеріал проілюстровано фотокадрами з однойменного фільму (“Зачарована Десна”, 1964 р., режисер Юлія Солнцева – дружина Олександра Довженка).
Автор тексту далі Дмитро Заєць
кіноповість (за словами самого Довженка, «автобіографічне кінооповідання»).
Це автобіографічний твір – спогади Олександра Довженка про його дитинство в рідному селі Сосниця на Чернігівщині.
Зауважте! В українській літературі саме Довженко, видатний кінорежисер і водночас письменник, започаткував новий жанр — кіноповість, тобто повість, написану з урахуванням специфіки кіно. Саме до цього жанру належить і «Зачарована Десна». Митець писав свої твори, щоразу думаючи про те, як вони виглядали би на екрані. Тож засоби кіномистецтва, його прийоми (як-от детальна розробка діалогів, увага до кольорів, побудова оповіді у вигляді монтажу окремих епізодів чи картин, часом не пов’язаних між собою, переміщення часових і просторових площин) були складовою його індивідуального стилю.
Перші записи в «Щоденнику» митця, що стосуються планів написання «Зачарованої Десни», датуються ще 1942 роком. Зокрема, Довженко пише:
«А вчора, пишучи спогади про дитинство, про хату, про діда, про сінокіс, один собі у маленькій кімнатоньці сміявся і плакав. Боже мій, скільки ж прекрасного і доброго було в моєму житті, що ніколи-ніколи вже не повернеться! Скільки краси на Десні, на сінокосі і скрізь — усюди, куди тільки не гляне моє душевно око…».
Багаторічна туга за рідною землею в повоєнні роки дуже позначилась на моральному стані Довженка (згадаймо, що вже на початку «Зачарованої Десни» митець пише про тугу через «довгі роки розлуки з землею батьків»).
Він рвався до України, але марно, адже туди за жорстоким рішенням радянської влади, невдоволеною сміливістю Довженка у відстоюванні власних поглядів, він мав право їздити лише у відрядження, а жити мав у Москві.
У 1948 р. письменник уже чітко заявляє про свій намір написати докладно, з великими екскурсами у власну біографію, у дитинство, у родину, у природу, пригадати всі чинники, які створювали й визначали його ставлення до життя, тонкість сприйняття світу та людей.
Довженко працював над «Зачарованою Десною» упродовж 14 років, з 1942 по 1956 рік, щоразу вертаючись до неї. Тільки в березні 1956 року журнал «Дніпро» видрукував повість (проте сценарію для фільму з неї Довженко не створив), а наступного року, вже по смерті автора, твір вийшов окремим виданням.
спогади письменника про своє дитинство, про рідну землю як джерело його духовності та таланту, а якщо ширше, розповідь про долю українського народу, його культуру, вірування, сімейні традиції.
оспівування краю дитинства, його людей-трудівників, краси його природи. Ідейним лейтмотивом кіноповісті також можна вважати пристрасне бажання митця бути максимально корисним своєму народові, його роздуми про своє народне коріння.
Твір не має як такого чіткого сюжету з послідовним розвитком подій.
«Зачарована Десна» складається зі схожих на новели окремих спогадів про життя селянської родини, про красу хліборобської праці, про народну мораль і мудрість тощо.
Розповідь має два плани. Перший — це новели про дитинство Сашка (його враження від природи, захоплення довкіллям; перші враження від тогочасної соціальної дійсності, злиденного життя хліборобів).
Другий план — це ліричні відступи Олександра Довженка вже як зрілого майстра (філософське осмислення краси природи та людської праці, роздуми про роль дитинства у формуванні особистості, про тяжку долю українського народу тощо).
У творі можна умовно виділити окремі новели чи епізоди (їх можна назвати, наприклад, «Город», «Смерть братів», «Смерть прабаби», «Повінь», «Сінокіс» тощо), які перериваються ліричними й публіцистичними відступами-роздумами.
Головні герої: два ліричні герої — малий Сашко (у новелах) і Олександр Довженко (в авторських відступах); Петро Семенович (батько), Одарка Єрмолаївна (мати); прабабуся Марусина, дід Семен, прадід Тарас, дядько Самійло.
Другорядні персонажі: брати Сашка: Лаврін, Сергій, Василько й Іван; дід Захарко, учитель Леонтій Опанасенко тощо.
Основні риси малого Сашка — безпосередність, довірливість, допитливість, спостережливість.
Він жадібно вбирає перші життєві враження — украй суперечливі: по-дитячому наївне розуміння картини Божого суду, думки про «перший гріх» через вирвану моркву тощо. Сашко живе в чарівному світі, сповненому несподіванок (як-от історія з левом) та манливих таємниць.
Він дуже тонко відчуває красу природи: у городі, наповненому всякою живністю, у саду із яблуками, грушами, сливами, на лузі над Десною в пору косовиці, у човні під час повені, на копиці пахучого сіна, на воді під самими зорями.
Петро Семенович — батько Сашка. Письменник захоплюється його красою, принциповістю, благородством, безкорисливістю, готовністю прийти на допомогу слабшому, працьовитістю.
Про зовнішність та характер батька:
«Багато бачив я гарних людей, але такого, як батько, не бачив. Голова в нього була темноволоса, велика і великі розумні сірі очі, тільки в очах чомусь завжди було повно смутку: тяжкі кайдани неписьменності і несвободи. Весь в полоні у сумного і весь в той же час з якоюсь внутрішньою високою культурою думок і почуттів. Скільки він землі виорав, скільки хліба накосив! Як вправно робив, який був дужий і чистий. Тіло біле, без єдиної точечки, волосся блискуче, хвилясте, руки широкі, щедрі… Жарт любив, точене, влучне слово. Такт розумів і шанобливість. Зневажав начальство і царя»
«З нього можна було писати лицарів, богів, апостолів, великих учених чи сіятелів, — він годивсь на все. Багато наробив він хліба, багатьох нагодував, урятував од води, багато землі переорав, поки не звільнився від свого смутку»
«Одне, що в батька було некрасиве,- одяг. Ну такий носив одяг негарний, такий безбарвний, убогий! Неначе нелюди зухвалі, аби зневажити образ людини, античну статую укрили брудом і лахміттям»
Цей образ втілює думку про трудовий народ як невичерпне багатюще джерело талантів, проте митець не ідеалізує свого батька: він показує його й у хвилини розпачу або гніву, згадує його вибуховий характер («Неприємно, як батько приходить додому п’яний і б’ється з дідом, з матір’ю або б’є посуд»).
Одарка Єрмолаївна — матір Сашка. Була невтомною трудівницею, найбільше в житті любила «саджати що-небудь у землю, щоб проізростало».
Багатий город, на якому росло все, — то праця її рук. Цілими днями жінка клопоталася по господарству, у любові до праці виховувала своїх дітей. Її життя було тяжке: у родині часто спалахували сварки, нерідко доходило й до бійок; Одарка мусила пережити смерть своїх дітей, що й підкошувало сили, забирало красу.
Була богомільною й дуже забобонною. Цю її рису письменник змальовує з гумором:
«Сама мати божилася, що буде в раю між святими, як боляща великомучениця, що годує ворогів своїх — діда й бабу — та догоджає їм. Мати молилася святому Юрію Побідоносцеві, що топтав змія лошаком, і отак благала потопити її ворогів — батька, діда й бабу, що занапастили їй життя».
Вона вірила в різні народні прикмети, чари. Клялася, що ще в дівочі роки їй уві сні явився святий Юрій та сказав, що його іменем вона буде робити людям добро: «З того часу, щось років через десять чи двадцять, мати об’явила себе ворожкою і почала лікувати людей від зубів, пристріту й переляку, хоч і сама хворіла».
Дід Семен — один із центральних образів твору. Саме його можна вважати уособленням духовної краси українців, чемності, чистоти та людяності.
«У нас був дід дуже схожий на бога. Він був високий і худий, і чоло в нього високе, хвилясте довге волосся сиве, а борода біла. І була в нього велика грижа ще з молодих чумацьких літ. Пахнув дід теплою землею і трохи млином».
Про любов діда до природи та дивовижну єдність із нею:
«Він був наш добрий дух лугу і риби. Гриби й ягоди збирав він у лісі краще за нас усіх і розмовляв з кіньми, з телятами, з травами, з старою грушею і дубом — з усім живим, що росло і рухалось навколо».
Про любов до кожної людини: «Любив дід гарну бесіду й добре слово». Дід Семен кожного зустрічного незнайомця називав «доброю людиною» та бажав йому здоров’я.
Про звички й уподобання діда Семена: «Влітку дід частенько лежав на погребні ближче до сонця, особливо в полудень, коли сонце припікало так, що всі ми, й наш кіт, і собака, і кури ховалися під любисток, порічки чи в тютюн. Тоді йому була найбільша втіха…
Більш за все на світі любив дід сонце. Він прожив під сонцем коло ста літ, ніколи не ховаючись у холодок. Так під сонцем на погребні, коло яблуні, він і помер, коли прийшов його час.
Дід любив кашляти. Кашляв він часом так довго й гучно, що скільки ми не старалися, ніхто не міг його як слід передражнити. Його кашель чув увесь куток. Старі люди по дідовому кашлю вгадували навіть погоду».
Прабаба Марусина мала складний характер. Можливо, через тяжке життя вона накопичила багато злості на людей. Своєрідною творчістю її душі були прокльони: «Отак, як дід любив сонце, так його мати, що її … звали Марусиною, любила прокльони.
Вона проклинала все, що попадалось їй на очі, — свиней, курей, поросят, щоб не скугикали, Пірата, щоб не гавкав і не гидив, дітей, сусідів. Кота вона проклинала щодня по два-три рази так, що він трохи згодом був якось захворів і здох десь у тютюні. Вона була малесенька й така прудка, і очі мала такі видющі й гострі, що сховатись од неї не могло ніщо світі. Їй можна було по три дні не давати їсти. Але без прокльонів вона не могла прожити й дня.
Вони були її духовною їжею. Вони лились з її вуст невпинним потоком, як вірші з натхненного поета, з найменшого приводу. У неї тоді блищали очі й червоніли щоки. Це була творчість її палкої, темної, престарілої душі».
Його так само, як і діда Семена, можна назвати уособленням народної мудрості й душевної щедрості. Він першим почав розкривати перед допитливим хлопчиком дивовижні таємниці природи, її неповторну красу:
«Голос у нього був такий добрий, і погляд очей, і величезні, мов коріння, волохаті руки були такі ніжні, що, напевно, нікому й ніколи не заподіяли зла на землі, не вкрали, не вбили, не одняли, не пролили крові. Знали труд і мир, щедроти й добро».
Про дядька Самійла сказано, що він майже в усьому був пересічною людиною:
«Дядько Самійло не був ні професором, ні лікарем, ні інженером. Не був він, як уже можна догадатись по одному його імені і по тому, що тут писалось, ні суддею, ні справником, ні попом. Він нездатний був на високі посади. Він навіть не був добрим хліборобом. Він вважавсь поганим хліборобом. Його розумових здібностей не вистачало на сю складну і мудру професію».
Проте й він мав свій талант, був дуже працьовитою людиною:
«Але, як і кожна майже людина, він мав свій талант і знайшов себе в ньому. Він був косар. Він був такий великий косар, що сусіди забули навіть його прізвище і звали його Самійло-косар, а то й просто Косар. Орудував він косою, як добрий маляр пензлем, — легко і вправно. Коли б його пустили з косою просто, він обкосив би всю земну кулю, аби тільки була добра трава та хліб і каша. Поза своїм талантом, як се водиться часто серед вузьких фахівців, він був людиною немудрою і навіть немічною».
Спочатку автор у «короткому нарисі автобіографічного кінооповідання» визнає, що в його повсякденне життя дедалі частіше почали вторгатися спогади. Мабуть, вони пов’язані з довгими роками розлуки з землею батьків. А може, у кожної людини настає такий час, коли вона повинна «усвідомити свою природу на ранній досвітній зорі коло самих її первісних джерел».
Пригадується Довженкові, який гарний та веселий був у них город. Усе цвіте, буяє. Влітку город так переповнювався рослинами, що вони не вміщалися в ньому, лізли одна на одну, перепліталися, дерлися на хлів, стріху, повзли на тин, а гарбузи звисали з огорожі прямо на вулицю. Далі, за повіткою, росли великі кущі смородини. Там ховалися кури і туди діти боялися ходити, остерігаючись гадюк, хоч ніколи в житті їх не бачили…
На погребні любив спати дід, який малому Сашкові нагадував Бога або святого Миколая. Звали його Семеном.
Він був високий і худий, з білою бородою. Пахнув теплою землею і трохи млином, знав письмо і в неділю любив урочисто читати Псалтир. Ні дід, ні слухачі не розуміли прочитаного, і це завжди хвилювало їх, як дивна таємниця.
Мати ненавиділа діда, вважала чорнокнижником, хоч Псалтир всередині був не чорний, а білий, і крадькома таки спалила книжку. Любив дід гарну бесіду й добре слово.
Він був добрим духом лугу і риби. Гриби і ягоди збирав у лісі краще за всіх, «розмовляв з кіньми, з телятами, з травами, з старою грушею і дубом — з усім живим, що росло і рухалось навколо». Коли діти приносили рибу, дід казав, що, мовляв, це не риба. От раніше була риба! І починав так розповідати про старовину, що діти слухали, забувши про все, поки не засинали.
Більш за все дід Семен любив сонце, прожив близько ста літ, не ховаючись у затінок ніколи. Так під сонцем і помер, коли прийшов його час…
Одного разу маленький Сашко поліз у тютюн, що якраз цвів, а потім до огірків. Наївшись огіркових пуп’янків, хлопець натрапив на моркву, яку чомусь любив найбільше. Оглянувся, чи не дивиться хто, і став висмикувати морквини. Але вони були ще малі. Так Сашко повисмикував увесь рядок, але не знайшов жодної великої та солодкої. Потім посадив усю моркву знову в землю — хай доростає — і пішов шукати далі смачного.
Довго хлопчина ходив по городу, пробуючи усе на смак: і мед з квітів, і калачики, і зелені яблука. Раптом побачив, що біля моркви снує прабаба Марусина, мати діда Семена. Вона побачила шкоду й почала лаятися та проклинати хлопчика.
Прабаба Марусина була маленька та прудка, очі мала такі видющі та гострі, що від них ніщо не могло сховатися. Їй можна було по три дні не давати їсти, але без прокльонів вона не могла прожити й дня…
Прабаба проклинала онука за висмикану моркву, а Сашко лежав у малині і боявся поворухнутися, щоб Божа Мати, бува, не побачила його з неба і не виконала бабині побажання…
Сашкові захотілося до хати. Вона була схожа на стареньку білу печерицю, вікна повростали в землю і не було замків. Мати жалілася на тісноту, а малим «простору й краси вистачало». На білій стіні під іконами висіло багато гарних картин із зображенням монастирів, проте найбільше враження справляла картина Страшного суду.
Хлопець спочатку жахався цієї картини, а потім звик. Він думав: «В нашій сім’ї майже всі були грішні: достатки невеликі, серця гарячі, роботи і всякого неустройства тьма-тьмуща, а тут ще фамільна приверженість до гострого слова, тому хоч і думали інколи про рай, все-таки більше сподівалися пекла внизу картини. Тут уже всі мали свої місця.
Батькові чорти наливали в рот гарячу смолу, щоб не пив горілки і не бив матері. Баба лизала гарячу сковороду за довгий язик і за те, що була велика чаклунка. Діда… тримав у руках сам диявол за те, що він чорнокнижник…
…Старший мій брат Оврам був давно вже проклятий бабою, і його гола душа давно летіла стрімголов з лівого верхнього кутка картини прямо в пекло за те, що драла голубів на горищі і крала у піст з комори сало».
Мати вважала, що буде в раю між святими «як боляща великомучениця» і так часто показувала те місце на картині, де знаходитиметься її душа, що там зробилася пляма.
«Фактично найсвятішим у цій родині був один я. І от скінчилася моя святість. Не треба було чіпати моркви. Хай би собі росла. А тепер я грішний. Що ж мені буде?» — подумав малий Сашко і став гірко плакати. Баба почула його плач і стала знову проклинати, аж приспівуючи, наче колядку.
Заліз хлопчик у старий човен і став думати, як йому поновити свою святість. Вирішив «творити добрі діла» — не їсти скоромного цілий тиждень, носити дідові воду, ходити до церкви або рятувати ластів’ят, як вони повипадають із гнізда.
Але пташенята не падали, і Сашко надумав піти на вулицю шанувати великих людей (казали, що за це прощається багато гріхів на тім світі). Він знайшов стару шапку в човні, щоб було що знімати для пошани, коли вітатиметься. Хлопець вийшов за ворота, надівши шапку до самого рота. Але вулиця була порожня, всі дорослі люди працювали в полі. Тільки сидів крамар Масій, та перед ним шапки скидати не хотілося, бо він обдурював покупців.
Тоді Сашко вирішив піти до діда Захарка — коваля, який курив такий лютий тютюн, що його обходили люди і навіть тварини, облітали птахи. Малий зняв шапку і привітався до діда, але той його не помітив. Тоді він пройшов ще раз і привітався уже голосніше, але дід Захарко знову не відповів. На вулиці більше нікого не було, у Сашка аж душа зайшлася від нудьги. Він вирішив ще раз спробувати привітатися з дідом, але той так вилаяв його цим разом, що про спасіння душі годі було й думати.
Переляканий та розгублений, хлопець дременув додому, проскочив у клуню, ліг на дідове хутро й вирішив заснути, адже уві сні ростуть. Лежить Сашко і думає, що він такий маленький, але знає вже так багато неприємних і прикрих речей…
Коли малий Сашко чогось плакав, його втішав прадід Тарас, розповідаючи про Десну, про трави, про таємничі озера: «А голос у нього був такий добрий, і погляд очей, і величезні, мов коріння, волохаті руки були такі ніжні, що, напевно, нікому й ніколи не заподіяли зла на землі, не вкрали, не вбили, не одняли, не пролили крові. Знали труд і мир, щедроти й добро»…
Доглядали змалечку Сашка аж чотири няньки — його брати Лаврін, Сергій, Василько й Іван. Прожили вони недовго, бо, як казали, рано почали співати. Посідають на тин і співають, як соловейки. Ніхто їх і не вчив цьому. Діти померли від невідомої хвороби в один день. Люди говорили, що Бог забрав їх до ангельського хору. Батько (Петро Семенович) дізнався про це жахливе нещастя на ярмарку, гнав коней тридцять верст. «З чим порівняти глибину батькового горя? Хіба з темною ніччю. У великім розпачі прокляв він ім’я боже, і бог мусив мовчати…»
Далі автор з любов’ю та болем згадує, яким був його батько: «Багато бачив я гарних людей, ну такого, як батько, не бачив. Голова в нього була темноволоса, велика і великі розумні сірі очі, тільки в очах чомусь завжди було повно смутку: тяжкі кайдани неписьменності і несвободи. Весь в полоні у сумного, і весь в той же час з якоюсь внутрішньою високою культурою думок і почуттів…
З нього можна було писати лицарів, богів, апостолів, великих учених чи сіячів — він годився на все. Багато наробив він хліба, багатьох нагодував, урятував од води, багато землі переорав, поки не звільнився від свого смутку».
Одного разу в них у хаті сталося вночі дві події. Коли Сашко прокинувся вранці на печі в ячмені, то відразу відчув, що трапилося щось незвичайне. Пахло якось дивно, ніби в церкві. Мати підійшла до сина й сказала, що вона йому ляльку привела. І показала дитину в ночвах. Хлопчикові ця лялька зовсім не сподобалась — з маленьким сизим поморщеним личком. А мати милувалася нею й говорила, що яка ж вона гарненька. Потім заплакала й повідомила, що померла баба Марусина. Сашко аж зрадів, що ніхто тепер не буде нікого проклинати…
Часом вода навесні розливалась так пишно, що в ній потопали не тільки ліси й сінокоси. Цілі села тоді потопали, гукаючи собі порятунку. Так, одного разу трапилася надзвичайно сильна повінь. У батька був один човен на всю округу, тому до нього прийшов поліцейський Макар і велів їхати рятувати людей на Загребеллі. Це було якраз перед Великоднем, тому батько відмовлявся, бо, мовляв, не може вранці не пошанувати святу паску. Поліцай пригрозив йому в’язницею, і батько погодився, велів матері дати йому паску, хоч і не свячену.
Вдосвіта вони з Сашком підпливли до затопленого села. Батько сидів із веслом на кормі — веселий і дужий. Він відчував себе героєм—мореплавцем, рятівником. А вода все прибувала. Село опинилося на острові. Потім стихія ввірвалася в хати, хліви. Люди рятувались на стріхах. Худоба потопилася. Скоро з-за хати виплив невеличкий човник, а в човнику — отець Кирило, дяк Яким і кормчий за веслом — паламар Лука. Духовні особи плавали поміж хатами та святили паски.
Батько підсміювався над отцем Кирилом і його помічниками. Батюшка не любив Сашкового батька за красу і непокірність, а тепер розсердився за його жарти, а ще більше, коли батько сказав, що не може хвалити Бога за таку повінь. Отець Кирило так гнівно закричав, що човен похитнувся, і священнослужитель, зателіпавши руками, полетів сторч у воду. За ним попадали і дяк з паламарем, проте батько Сашка, зачепивши отця Кирила за золотий ланцюг ручкою весла, втяг його «у свій ковчег», а потім стали витягати й дяка, проте, витягаючи, так сміялися, що забули про паламаря Луку, якого, може, з’їли вже раки. Отака була вода…
Загинуло й щезло геть з лиця землі рідне село не від води, а від вогню — теж весною, через півстоліття. Його спалили німці за допомогу партизанам. Згоріла церква, переповнена людьми. Карателі ганялися за жінками, однімали дітей і кидали їх у вогонь, а матері, щоб не терпіти таких лютих мук, самі кидалися за дітьми у вогонь. Повішені моторошно гойдалися на шибеницях. Не стало прекрасного села…
Весняні води стояли довго, тому й косовиця в те літо розпочалася пізно. Збиралися на косовицю довго, мати не пускала малого Сашка, боячись, що його і комарі з’їдять, і втопитися може, і впасти з кручі, і косою обріжеться. Але батько на те не зважав, узяв-таки…
Сашко лежав на возі. Він їхав «у царство трав, річок і таємничих озер». Дорога до Десни була складна і довга — з калюжами, болотами, горбами, кручами та бродами. Хлопець дивився на зоряне небо, Чумацький Шлях і непомітно заснув, а прокинувся вже на березі Десни.
Сінокіс був гуртовий. При розподілі копиць майже завжди була бійка, бо то батькові, то дядькові здавалося, що його обділили, обдуривши на одну копицю. Ті бійки здавалися Сашкові надзвичайно запеклими. З тонким гумором автор описує одну з таких бійок: «Кров лилася з них казанами. Вони відрубували один одному голови, руки, врубалися в розпалені груди, і кров, кажу ж бо, лилася з них відрами, казанами…»
Особливо войовничим був дід. Запеклі непорозуміння тривали аж до вечора, але до згоди приходили завжди. Дід охолоджував свій запал глеком води, а потім філософствував під дубами, що все тепер не таке, як раніше, усе гіршає, дрібнішає, і Сашко дуже жалкував, що коли він виросте, то «світ споганіє», і «не буде вже сінокосу тоді, ні риби».
Погодою на сінокосі, казали, років півтораста завідувала ворона. Це була, так би мовити, «фамільна ворона» Довженків. Вона все бачила і чула, і віщувала дощ. Один дядько Самійло не вірив їй. Він не був освіченою людиною, навіть і хліборобом він був поганим. Але, «як і кожна майже людина, він мав свій талант і знайшов себе в ньому. Він був косар. Він був такий великий косар, що сусіди забули навіть його прізвище і звали його Самійло—косар, а то й просто Косар. Орудував він косою, як добрий маляр пензлем чи ложкою — легко і вправно. Коли б його пустили з косою просто, він обкосив би всю земну кулю…». У всьому ж іншому він був людиною немудрою і слабкою.
Ворона знала кожного й бачила, хто чого хоче. Одного разу батько, розсердившись на пташку за дощ, який вона накрякала, попросив мисливця підстрелити її. Але ворона одразу ж перелетіла на дуб за Десною. Повернулася надвечір і накаркала такого дощу, що він погноїв усе сіно…
Диких звірів довкола села було мало: їжак, заєць, тхір. Вовки перевелися.
А от леви, вважав Сашко, водилися, але дуже рідко. «Один лише раз по висипу Десни пройшов був лев, та й то, кому не розказую, ніхто віри не йме». Проте на другий день виявилося, що лев дійсно був: йому вдалося звільнитися на деякий час з клітки під час аварії на залізниці під Бахмачем. Він був з мандрівного звіринця. Але йому не пощастило погуляти на волі: звіра незабаром оточили і вбили.
А хіба можна не згадати собаку Пірата, великого, немолодого і поважного пса, який довго жив у них. Одного разу Пірат загубився у Борзні на ярмарку, де батько продавав дьоготь. Аж ось в неділю, тижнів через п’ять, коли всі сиділи біля хати, біжить Пірат — зморений, худючий. Метрів за сто впав додолу і поповз до господарів, своїм виглядом і голосом виражаючи усю повноту собачого щастя. Батько, хоч і ненавидів одвертість почуттів, розчулився…
Або ось про коней… Сашкові здавалось, начебто коні й корови щось знають, якусь недобру таємницю, тільки нікому не скажуть. Якось хлопчик навіть підслухав розмову двох коней, що паслися вночі після важкої денної праці. Вони питали один одного, чого це хазяїн такий злий і часто їх б’є. Один кінь відповів другому, що то не їх людина б’є, а свою недолю. З тих пір Сашко ні разу не вдарив коня…
Пройшли косовиця і жнива, поспіли яблука і груші. Хлопцеві пошили нові довгі штани і повели до школи.
Учителем був Леонтій Созонович Опанасенко — старий, нервовий і сердитий. Носив золоті ґудзики і кокарду, був вищим за батька, тож це надавало йому грізної сили. Учитель спитав хлопця, як його звати, але той так злякався, що втратив голос, потім усе-таки ледве вимовив своє ім’я. Далі учитель поставив не зовсім розумне питання: як звати батька. Сашко відповів: «Батько!» Глянули батько з сином один на одного й зрозуміли, що діло їхнє програне. Нудьга вхопила хлопця за серце, і він не зміг нічого більше сказати. Учитель промовив: «Не развитый!» — і відправив геть.
Страждання малого Сашка здавалися безмірними, і світ здавався загубленим. Він не захотів навіть обідати й пішов у сад, став біля вулика. До життя його повернула бджола, яка вкусила й зробила дуже боляче.
Завершується твір ліричним відступом — роздумом автора, де він пояснює, навіщо так детально зупинився на спогадах про дитинство. Він зізнається, що не є прихильником старовини, а сином свого часу, проте, на його думку, безбарвним та порожнім є життя тієї людини, яка, «обертаючись до найдорожчих джерел дитинства та отроцтва, нічого не бачить дорогого, небуденного, ніщо не гріє її… Сучасне завжди на дорозі з минулого в майбутнє. Чому ж я мушу зневажати все минуле? Невже для того, щоб навчити онуків ненавидіти колись дороге й святе моє сучасне…»
Багато в житті Сашкових батьків було горя, темряви і жалю. І топили вони горе у сварках та горілці. Але найбільше, що їм відпустила доля, — це роботи, тяжкої праці. Хоч були народжені для любові, усі родичі прожили свій вік нещасливо. Але все це в далекому минулому. Одна лише Десна залишилася у спогадах незмінною. Твір завершується палким зверненням до рідної Десни: «Благословенна будь, моя незаймана дівице Десно, що, згадуючи тебе вже много літ, я завжди добрішав, почував себе невичерпно багатим і щедрим… Щасливий я, що народився на твоєму березі, що пив у незабутні роки твою м’яку, веселу, сиву воду, ходив босий по твоїх казкових висипах, слухав рибальських розмов на твоїх човнах і казання старих про давнину, що й досі, дивлячись часом униз, не втратив щастя бачити оті зорі навіть у буденних калюжах на життєвих шляхах».
Найзворушливіші і найтепліші спогади родом з дитинства. Дитинство – це те, що ми втрачаємо в часі, але зберігаємо в собі. Пам’ятайте про це
источник