Спочатку автор цієї автобіографічної кіноповісті визнає, що в його повсякденне життя дедалі частіше почали вторгатися спогади. Мабуть, вони пов’язані з довгими роками розлуки з землею батьків. А може, у кожної людини настає такий час, коли вона повинна «усвідомити свою природу на ранній досвітній зорі коло самих її первісних джерел».
Пригадується Довженкові, який гарний та веселий був у них город. Усе цвіте, буяє. Мати, бувало, говорила: «Нічого в світі так я не люблю, як саджати що—небудь у землю, щоб проізростало. Коли вилізає з землі всяка рос-линочка, ото мені радість». Влітку город так переповнювався рослинами, що вони не вміщалися в ньому, лізли одна на одну, перепліталися, дерлися на хлів, стріху, повзли на тин, а гарбузи звисали з огорожі прямо на вулицю. Далі, за повіткою, росли великі кущі смородини. Там ховалися кури і туди діти боялися ходити, остерігаючись гадюк, хоч ніколи в житті їх не бачили.
На погребні любив спати дід, який малому Сашкові нагадував Бога або святого Миколая. Звали його Семеном. Він був високий і худий, з білою бородою. Пахнув теплою землею і трохи млином, знав письмо і в неділю любив урочисто читати Псалтир. Ні дід, ні слухачі не розуміли прочитаного, і це завжди хвилювало їх, як дивна таємниця. Мати ненавиділа діда, вважала чорнокнижником, хоч Псалтир всередині був не чорний, а білий, і крадькома—таки спалила книжку. «Любив дід гарну бесіду й добре слово».
Він був добрим духом лугу і риби. Гриби і ягоди збирав у лісі краще за всіх, «розмовляв з кіньми, з телятами, з травами, з старою грушею і дубом — з усім живим, що росло і рухалось навколо». Коли діти приносили рибу, дід казав, що, мовляв, це не риба. От раніше була риба! І починав так розповідати про старовину, що діти слухали, забувши про все, поки й «не засинали в запашному сіні під дубами над зачарованою річкою Десною». Більш за все дід Семен любив сонце, прожив близько ста літ, не ховаючись у затінок ніколи. Так під сонцем і помер, коли прийшов його час.
- Зачарована Десна (повний текст) ▲ читається майже за 2 години
- Зачарована Десна (стисло) ▲ читається за 5 хвилин
- Зачарована Десна (дуже стисло) ▲ читається за одну хвилину
- Зачарована Десна (стислий переказ) ▲ читається за 6 хвилин
- Ще 1 твір скорочено →
- «Зачарована Десна» (шкільні твори)
- Як досягається сповідально-поетична стильова тональність кіноповісті О. Довженка «Зачарована Десна»?
- Біографія Олександра Довженка
Одного разу Сашко поліз у тютюн, що якраз цвів, потім до огірків. Став дражнити бджіл, але жодна так його і не вкусила. Бджолине жало хоч і болить, але коли почне плакати малий, дід чи мати дають зразу мідну копійку, яку треба прикласти до болючого місця. Біль швидко проходить, а за копійку можна купити в крамниці аж чотири цукерки і смакувати ними до вечора. Погулявши біля бджіл та наївшись огіркових пуп’янків, хлопець натрапив на моркву, яку чомусь любив найбільше. Оглянувся, чи не дивиться хто, і став висмикувати морквини. Але вони були ще малі. Так Сашко повисмикував увесь рядок, але не знайшов жодної великої та солодкої. Потім посадив усю моркву знову в землю — хай доростає — і пішов шукати далі смачного. Довго хлопчина ходив по городу, пробуючи усе на смак — і мед з квітів, і калачики, і зелені яблука. Раптом побачив, що біля моркви снує баба, дідова мати. Вона побачила шкоду і почала лаятися та проклинати.
«Не вдаючись глибоко в історичний аналіз деяких культурних пережитків, слід сказати, шоу нас на Вкраїні прості люди в бога недуже вірили. Персонально вірили більш у матір божу і святих — Миколая—угодника, Петра, Іллю, Пантелеймона. Вірили також в нечисту силу. Самого ж бога не те щоб не визнавали, а просто з делікатності не наважувались утруждати безпосередньо. Повсякденні свої інтереси прості люди хорошого виховання, до яких належала і наша сім’я, вважали по скромності недостойними божественного втручання.
Тому з молитвами зверталися до дрібніших інстанцій, до того ж Миколая, Петра та інших. У жінок була своя стежка: вони довіряли свої скарги матері божій, а та вже передавала сину чи святому духу — голубу».
Прабаба Марусина була маленька та прудка, очі мала такі видющі та гострі, що од них ніщо не могло сховатися. їй можна було по три дні не давати їсти, але без прокльонів вона не могла прожити й дня. «Вони були її духовною їжею. Вони лились з її вуст потоком, як вірші з натхненного поета, з найменшого приводу. У неї тоді блищали очі й червоніли щоки. Це була творчість її палкої, темної, престарілої душі». Прабаба проклинала онука за висмикану моркву, а в малині лежав «повержений з небес маленький ангел» Сашко і боявся поворухнутися, щоб Божа Мати, бува, не побачила його з неба і не виконала бабині побажання.
Дід Семен обізвався до своєї матері, попросивши її принести узвару. Вона переключилася на нього з такими прокльонами, що хлопець з переляку поповз у малину далі, думаючи, як би всі за ним жаліли, плакали, коли б він умер. Потім почав мріяти, що добре було б біля ями ожити, а баба щоб з переляку втекла, тоді можна було б побігти до хати і їсти коливо. Коливо готували, коли помирали п’ять його братиків і дві сестрички.
Сашкові захотілося в лату. Хата була схожа на стареньку білу печерицю, вікна повростали в землю і не було замків. Мати жалілася на тісноту, а малим «простору й краси вистачало». На білій стіні під іконами висіло багато гарних картин із зображенням монастирів. Але найбільш вражаючою була картина страшного божого суду. На неї боявся дивитися навіть собака Пірат. Хлопець спочатку жахався картини, а потім звик, «як солдат звикає до грому гармат». І думав: «В нашій сім’ї майже всі були грішні: достатки невеликі, серця гарячі, роботи і всякого неустройства тьма—тьмуща, а тут ще фамільна приверженість до гострого слова, тому хоч і думали інколи про рай, все—таки більше сподівалися пекла внизу картини. Тут уже всі мали свої місця.
Батькові чорти наливали в рот гарячу смолу, щоб не пив горілки і не бив матері. Баба лизала гарячу сковороду за довгий язик і за те, що була велика чаклунка. Діда. тримав у руках сам диявол за те, що він чорнокнижник.
. Старший мій брат Оврам був давно вже проклятий бабою, і його гола душа давно летіла стрімголов з лівого верхнього кутка картини прямо в пекло за те, що драла голубів на горищі і крала у піст з комори сало».
Мати вважала, що буде в раю між святими «як боляща великомучениця» і так часто показувала те місце на картині, де знаходитиметься її душа, що там зробилася пляма.
«Фактично найсвятішим у цій родині був один я. І от скінчилася моя святість. Не треба було чіпати моркви. Хай би собі росла. А тепер я грішний. Що ж мені буде?» — подумав малий Сашко і став гірко плакати. Баба почула його плач і стала знову проклинати, аж приспівуючи, наче колядку.
Заліз хлопчик у старий човен і став думати, як йому поновити свою святість. Вирішив «творити добрі діла» — не їсти скоромного цілий тиждень, носити дідові воду, ходити до церкви або рятувати ластів’ят, як вони повипадають із гнізда. Але пташенята не падали, і Сашко надумав піти на вулицю шанувати великих людей. Казали, що за це прощається багато всіляких гріхів на тім світі. Він знайшов стару шапку в човні (у ній уже й кішка кошенят виводила), щоб було що знімати для пошани, коли вітатиметься. Хлопець вийшов за ворота, надівши шапку до самого рота. Але вулиця була порожня, всі дорослі люди працювали в полі. Тільки сидів крамар Масій, та перед ним шапки скидати не хотілося, бо він обдурював покупців. Сашко вирішив піти до діда Захарка, коваля, який курив такий лютий тютюн, що його обходили люди і навіть тварини, облітали птахи. Малий зняв шапку і привітався до діда, але той його не помітив. Тоді він пройшов ще
раз і привітався уже голосніше, але дід Захарко знову не відповів. На вулиці більше нікого не було, у Сашка аж душа зайшлася від нудьги. Він вирішив ще раз спробувати привітатися з дідом, але той так вилаяв його цим разом, що про спасіння душі годі було й думати. Хлопець дременув додому, знову заліз у човен і вирішив заснути, адже уві сні ростуть. Лежить Сашко і думає, що він такий маленький, але знає вже так багато неприємних і прикрих речей. «Як неприємно, коли баба кляне або коли довго йде дощ і не вщухає. Неприємно, коли п’явка впивається в жижку, чи коли гавкають на тебе чужі пси, або гуска сичить коло ніг і червоним дзьобом скубе за штани. А як неприємно в одній руці нести велике відро води чи полоть і пасинкувать тютюн. Неприємно, як батько приходить додому п’яний і б’ється з дідом, з матір’ю або б’є посуд. Неприємно ходити босому по стерні або сміятися у церкві, коли зробиться смішно. І їхати на возі з сіном неприємно, коли віз ось—ось перекинеться в річку. Неприємно дивитись на великий вогонь, а от на малий — приємно. І приємно обнімати лоша. Або прокинутись удосвіта і побачити в хаті теля, що найшлося вночі. Приємно бродити по теплих калюжах після грому й дощу, чи ловити щучок руками, скаламутивши воду, або дивитись, як тягнуть волока. Приємно знайти в траві пташине кубло. Приємно їсти паску і крашанки. Приємно спати в човні, в житі, в просі, в ячмені, у всякому насінні на печі. І запах всякого насіння приємний. Приємно, коли яблуко, про яке думали, що кисле, виявляється солодким. І ще приємно, і дуже любив я, коли дід розмовляв з конем і лошам, як з чоловіками. Любив скрип коліс під важкими возами в жнива. Любив пташиний щебету саду і в полі. Ластівок любив у клуні, деркачів — у лузі. Любив співи дівочі, колядки, щедрівки, веснянки, обжинки. Але більш за все в світі любив я музику. Коли б спитав мене хто—небудь, яку я музику любив у ранньому дитинстві, який інструмент, яких музик, я б сказав, що більш за все я любив слухати клепання коси».
Коли малий Сашко чогось плакав, його втішав прадід Тарас, розповідаючи про Десну, про трави, про таємничі озера. «А голос у нього був такий добрий, і погляд очей, і величезні, мов коріння, волохаті руки були такі ніжні, що, напевно, нікому й ніколи не заподіяли зла на землі, не вкрали, не вбили, не одняли, не пролили крові. Знали труд і мир, щедроти й добро». Скрізь, куди б не глянули хлопцеві очі, бачили вони рух, неспокій, боротьбу. Все викликало якісь порівняння, нагадувало давно десь бачене, уявлене й пережите.
Доглядали змалечку Сашка аж чотири няньки — його брати Лаврін, Сергій, Василько й Іван. Прожили вони недовго, бо, як казали, рано почали співати. Посідають на тин і співають, як соловейки. Ніхто їх і не вчив цьому. Діти померли від невідомої хвороби в один день. Люди говорили, що Бог забрав їх до ангельського хору.
источник
Українська література | Добірка творів | https://www.youtube.com/playlist?list=PL47_m_Ga4AecMmEq61hRUWoodlZ2KPLLs
До спогадів про дитячі роки Довженко вперше звернувся у 1942 році. Повість зачарована Десна була завершена у 1955 році. Довженко називав її автобіографічним кіно оповіданням. В повісті чітко окреслюються два плани. Перший – реалістично виписані картини дитинства, дитячі враження від навколишнього світу, картини сільського життя, хлопчачі радості і жалі, розповіді про людей, що оточували хлопчика. І другий план – філософське осмислення всього баченого і перейденого людиною, чиє життя вже повечоріло, на чиєму шляху були і радості творення і розпука невдач і яка не продала своєї мрії. Пафос і лірика – ці два крила довженківської творчості – в “Зачарованій Десні” дістали особливо яскраве вираження.
Винятково важливу роль у повісті відіграє природа, нерозривно пов’язана з життям людей “Жили ми в певній гармонії з природой, зимой мерзли, літом смажились на сонці восени місили грязь, а весною нас заливало водою, і хто цього не знає, не знає тієї радості і повноти життя”.
Картини повені, сіножаті, нічного зоряного неба сповнені смутку і веселощів, пройняті трепетною закоханостю в свій край, в його красу. Своєрідним символом, рікою життя проходить через повість образ зачарованної Десни.
Кіноповість “Зачарована Десна” була екранізована в 1964 році Ю.Солнцевою
Видео Олександр Довженко. Зачарована Десна (Аудіокнига) канала Аудіокнига.UA
источник
Спочатку автор цієї автобіографічної кіноповісті визнає, що в його повсякденне життя дедалі частіше почали вторгатися спогади. Мабуть, вони пов’язані з довгими роками розлуки з землею батьків. А може, у кожної людини настає такий час, коли вона повинна «усвідомити свою природу на ранній досвітній зорі коло самих її первісних джерел».
Пригадується Довженкові, який гарний та веселий був у них город. Усе цвіте, буяє. Мати, бувало, говорила: «Нічого в світі так я не люблю, як саджати що—небудь у землю, щоб проізростало. Коли вилізає з землі всяка рос-линочка, ото мені радість». Влітку город так переповнювався рослинами, що вони не вміщалися в ньому, лізли одна на одну, перепліталися, дерлися на хлів, стріху, повзли на тин, а гарбузи звисали з огорожі прямо на вулицю. Далі, за повіткою, росли великі кущі смородини. Там ховалися кури і туди діти боялися ходити, остерігаючись гадюк, хоч ніколи в житті їх не бачили.
На погребні любив спати дід, який малому Сашкові нагадував Бога або святого Миколая. Звали його Семеном. Він був високий і худий, з білою бородою. Пахнув теплою землею і трохи млином, знав письмо і в неділю любив урочисто читати Псалтир. Ні дід, ні слухачі не розуміли прочитаного, і це завжди хвилювало їх, як дивна таємниця. Мати ненавиділа діда, вважала чорнокнижником, хоч Псалтир всередині був не чорний, а білий, і крадькома—таки спалила книжку. «Любив дід гарну бесіду й добре слово».
Він був добрим духом лугу і риби. Гриби і ягоди збирав у лісі краще за всіх, «розмовляв з кіньми, з телятами, з травами, з старою грушею і дубом — з усім живим, що росло і рухалось навколо». Коли діти приносили рибу, дід казав, що, мовляв, це не риба. От раніше була риба! І починав так розповідати про старовину, що діти слухали, забувши про все, поки й «не засинали в запашному сіні під дубами над зачарованою річкою Десною». Більш за все дід Семен любив сонце, прожив близько ста літ, не ховаючись у затінок ніколи. Так під сонцем і помер, коли прийшов його час.
- Зачарована Десна (повний текст) ▲ читається майже за 2 години
- Зачарована Десна (стисло) ▲ читається за 5 хвилин
- Зачарована Десна (переказ) ▲ читається за 13 хвилин
- Зачарована Десна (стислий переказ) ▲ читається за 6 хвилин
- Ще 1 твір скорочено →
- «Зачарована Десна» (шкільні твори)
- Як досягається сповідально-поетична стильова тональність кіноповісті О. Довженка «Зачарована Десна»?
- Біографія Олександра Довженка
Одного разу Сашко поліз у тютюн, що якраз цвів, потім до огірків. Став дражнити бджіл, але жодна так його і не вкусила. Бджолине жало хоч і болить, але коли почне плакати малий, дід чи мати дають зразу мідну копійку, яку треба прикласти до болючого місця. Біль швидко проходить, а за копійку можна купити в крамниці аж чотири цукерки і смакувати ними до вечора. Погулявши біля бджіл та наївшись огіркових пуп’янків, хлопець натрапив на моркву, яку чомусь любив найбільше. Оглянувся, чи не дивиться хто, і став висмикувати морквини. Але вони були ще малі. Так Сашко повисмикував увесь рядок, але не знайшов жодної великої та солодкої. Потім посадив усю моркву знову в землю — хай доростає — і пішов шукати далі смачного. Довго хлопчина ходив по городу, пробуючи усе на смак — і мед з квітів, і калачики, і зелені яблука. Раптом побачив, що біля моркви снує баба, дідова мати. Вона побачила шкоду і почала лаятися та проклинати.
«Не вдаючись глибоко в історичний аналіз деяких культурних пережитків, слід сказати, шоу нас на Вкраїні прості люди в бога недуже вірили. Персонально вірили більш у матір божу і святих — Миколая—угодника, Петра, Іллю, Пантелеймона. Вірили також в нечисту силу. Самого ж бога не те щоб не визнавали, а просто з делікатності не наважувались утруждати безпосередньо. Повсякденні свої інтереси прості люди хорошого виховання, до яких належала і наша сім’я, вважали по скромності недостойними божественного втручання.
Тому з молитвами зверталися до дрібніших інстанцій, до того ж Миколая, Петра та інших. У жінок була своя стежка: вони довіряли свої скарги матері божій, а та вже передавала сину чи святому духу — голубу».
Прабаба Марусина була маленька та прудка, очі мала такі видющі та гострі, що од них ніщо не могло сховатися. їй можна було по три дні не давати їсти, але без прокльонів вона не могла прожити й дня. «Вони були її духовною їжею. Вони лились з її вуст потоком, як вірші з натхненного поета, з найменшого приводу. У неї тоді блищали очі й червоніли щоки. Це була творчість її палкої, темної, престарілої душі». Прабаба проклинала онука за висмикану моркву, а в малині лежав «повержений з небес маленький ангел» Сашко і боявся поворухнутися, щоб Божа Мати, бува, не побачила його з неба і не виконала бабині побажання.
Дід Семен обізвався до своєї матері, попросивши її принести узвару. Вона переключилася на нього з такими прокльонами, що хлопець з переляку поповз у малину далі, думаючи, як би всі за ним жаліли, плакали, коли б він умер. Потім почав мріяти, що добре було б біля ями ожити, а баба щоб з переляку втекла, тоді можна було б побігти до хати і їсти коливо. Коливо готували, коли помирали п’ять його братиків і дві сестрички.
Сашкові захотілося в лату. Хата була схожа на стареньку білу печерицю, вікна повростали в землю і не було замків. Мати жалілася на тісноту, а малим «простору й краси вистачало». На білій стіні під іконами висіло багато гарних картин із зображенням монастирів. Але найбільш вражаючою була картина страшного божого суду. На неї боявся дивитися навіть собака Пірат. Хлопець спочатку жахався картини, а потім звик, «як солдат звикає до грому гармат». І думав: «В нашій сім’ї майже всі були грішні: достатки невеликі, серця гарячі, роботи і всякого неустройства тьма—тьмуща, а тут ще фамільна приверженість до гострого слова, тому хоч і думали інколи про рай, все—таки більше сподівалися пекла внизу картини. Тут уже всі мали свої місця.
Батькові чорти наливали в рот гарячу смолу, щоб не пив горілки і не бив матері. Баба лизала гарячу сковороду за довгий язик і за те, що була велика чаклунка. Діда. тримав у руках сам диявол за те, що він чорнокнижник.
. Старший мій брат Оврам був давно вже проклятий бабою, і його гола душа давно летіла стрімголов з лівого верхнього кутка картини прямо в пекло за те, що драла голубів на горищі і крала у піст з комори сало».
Мати вважала, що буде в раю між святими «як боляща великомучениця» і так часто показувала те місце на картині, де знаходитиметься її душа, що там зробилася пляма.
«Фактично найсвятішим у цій родині був один я. І от скінчилася моя святість. Не треба було чіпати моркви. Хай би собі росла. А тепер я грішний. Що ж мені буде?» — подумав малий Сашко і став гірко плакати. Баба почула його плач і стала знову проклинати, аж приспівуючи, наче колядку.
Заліз хлопчик у старий човен і став думати, як йому поновити свою святість. Вирішив «творити добрі діла» — не їсти скоромного цілий тиждень, носити дідові воду, ходити до церкви або рятувати ластів’ят, як вони повипадають із гнізда. Але пташенята не падали, і Сашко надумав піти на вулицю шанувати великих людей. Казали, що за це прощається багато всіляких гріхів на тім світі. Він знайшов стару шапку в човні (у ній уже й кішка кошенят виводила), щоб було що знімати для пошани, коли вітатиметься. Хлопець вийшов за ворота, надівши шапку до самого рота. Але вулиця була порожня, всі дорослі люди працювали в полі. Тільки сидів крамар Масій, та перед ним шапки скидати не хотілося, бо він обдурював покупців. Сашко вирішив піти до діда Захарка, коваля, який курив такий лютий тютюн, що його обходили люди і навіть тварини, облітали птахи. Малий зняв шапку і привітався до діда, але той його не помітив. Тоді він пройшов ще
раз і привітався уже голосніше, але дід Захарко знову не відповів. На вулиці більше нікого не було, у Сашка аж душа зайшлася від нудьги. Він вирішив ще раз спробувати привітатися з дідом, але той так вилаяв його цим разом, що про спасіння душі годі було й думати. Хлопець дременув додому, знову заліз у човен і вирішив заснути, адже уві сні ростуть. Лежить Сашко і думає, що він такий маленький, але знає вже так багато неприємних і прикрих речей. «Як неприємно, коли баба кляне або коли довго йде дощ і не вщухає. Неприємно, коли п’явка впивається в жижку, чи коли гавкають на тебе чужі пси, або гуска сичить коло ніг і червоним дзьобом скубе за штани. А як неприємно в одній руці нести велике відро води чи полоть і пасинкувать тютюн. Неприємно, як батько приходить додому п’яний і б’ється з дідом, з матір’ю або б’є посуд. Неприємно ходити босому по стерні або сміятися у церкві, коли зробиться смішно. І їхати на возі з сіном неприємно, коли віз ось—ось перекинеться в річку. Неприємно дивитись на великий вогонь, а от на малий — приємно. І приємно обнімати лоша. Або прокинутись удосвіта і побачити в хаті теля, що найшлося вночі. Приємно бродити по теплих калюжах після грому й дощу, чи ловити щучок руками, скаламутивши воду, або дивитись, як тягнуть волока. Приємно знайти в траві пташине кубло. Приємно їсти паску і крашанки. Приємно спати в човні, в житі, в просі, в ячмені, у всякому насінні на печі. І запах всякого насіння приємний. Приємно, коли яблуко, про яке думали, що кисле, виявляється солодким. І ще приємно, і дуже любив я, коли дід розмовляв з конем і лошам, як з чоловіками. Любив скрип коліс під важкими возами в жнива. Любив пташиний щебету саду і в полі. Ластівок любив у клуні, деркачів — у лузі. Любив співи дівочі, колядки, щедрівки, веснянки, обжинки. Але більш за все в світі любив я музику. Коли б спитав мене хто—небудь, яку я музику любив у ранньому дитинстві, який інструмент, яких музик, я б сказав, що більш за все я любив слухати клепання коси».
Коли малий Сашко чогось плакав, його втішав прадід Тарас, розповідаючи про Десну, про трави, про таємничі озера. «А голос у нього був такий добрий, і погляд очей, і величезні, мов коріння, волохаті руки були такі ніжні, що, напевно, нікому й ніколи не заподіяли зла на землі, не вкрали, не вбили, не одняли, не пролили крові. Знали труд і мир, щедроти й добро». Скрізь, куди б не глянули хлопцеві очі, бачили вони рух, неспокій, боротьбу. Все викликало якісь порівняння, нагадувало давно десь бачене, уявлене й пережите.
Доглядали змалечку Сашка аж чотири няньки — його брати Лаврін, Сергій, Василько й Іван. Прожили вони недовго, бо, як казали, рано почали співати. Посідають на тин і співають, як соловейки. Ніхто їх і не вчив цьому. Діти померли від невідомої хвороби в один день. Люди говорили, що Бог забрав їх до ангельського хору.
источник
Кіноповість «Зачарована Десна» не має чіткого сюжету. Вона складається з окремих спогадів, що нагадують новели, які розповідають про буденне життя людей-хліборобів, про їхню важку і важливу працю. На початку твору автор зазначає, що до роботи над «Зачарованою Десною» його змусила взятися туга за рідною землею (про яку він не раз писав у своєму щоденнику).
Одне за одним виринають із його спогадів мати, що вміла виростити кожну рослину з любов’ю, схожий на Бога дід Семен, який читав церковні книги, прабаба Марусина, що понад усе любила проклинати всіх і вся.
Дитиною Сашко любив фантазувати. Він яскраво уявляє все, про що тільки почує від інших людей чи пізнається з книжок.
Ще один спогад — смерть в один день одразу чотирьох братів. Горе батька, який втратив синів. Батько був людиною красивою і працелюбною, вмів пожартувати, влучно сказати слово, нікого не боявся. У часи фашистської неволі, коли схожий був на старця, все одно залишався чистим і красивим душею.
Наступний епізод — народження маленької сестрички і смерть прабаби. Рання весна коло Десни, краса природи. На Десні повінь, і батько з Сашком саме на Великдень човнами рятують людей.
Згадка про те, що рідне село було спалене німцями, наповнена гірким почуттям втрати свого наївного дитячого світу.
Яскравими барвами зображено косовицю, на яку Сашко їде разом з дорослими. Селяни починають битися під час розподілу копиць. Дід показує завзятий войовничий норов.
Наступна картина — колядування перед Новим роком. Весь світ здається незвичайною казкою.
- Зачарована Десна (повний текст) ▲ читається майже за 2 години
- Зачарована Десна (стисло) ▲ читається за 5 хвилин
- Зачарована Десна (переказ) ▲ читається за 13 хвилин
- Зачарована Десна (стислий переказ) ▲ читається за 6 хвилин
- Ще 1 твір скорочено →
- «Зачарована Десна» (шкільні твори)
- Як досягається сповідально-поетична стильова тональність кіноповісті О. Довженка «Зачарована Десна»?
- Біографія Олександра Довженка
Далі О. Довженко згадує, як його виряджали до школи, як він соромився учителя і той назвав його «неразвитым».
«Було в минулому житті моїх батьків багато неустройства, плачу, темряви й жалю. Неясні надії й марні сподівання знаходили собі могилу в горілці і сварах. А найбільш, чого їм відпустила доля, — роботи, тяжкої праці. Всі прожили свій вік нещасливо, кожен по-своєму — і прадід, і дід, і батько з матір’ю. Так, ніби всі були народжені для любові і мали талант до неї, таж, певно, не знайшли одне одного і не доглянули, і гнів і ненависть, що були огидні їм ціле життя, підкинула їм ворожка-чарівниця. «
источник