Невтомною трудівницею на землі була мати письменника, яка найбільше любила «саджати що-небудь у землю, щоб проізростало». Від того город настіль-ки переповнювався різними рослинами, що «десь серед літа вони вже не вміща-лися в ньому. Вони лізли одна на одну, переплітались, душились, дерлися на хлів, на стріху, повзли на тин, а гарбузи звисали з тину прямо на вулицю». Опис багатого городу, на якому росло все, — то праця рук матері. Цілими днями Одарка Єрмолаївна клопоталася по господарству, на городі. У любові до праці вихову-вала своїх дітей. Вона добре знала також дію зілля, вміла за народними звичаями лікувати. Була богомільною, люблячою й поступливою. Та нелегка доля судилася їй, мусила пережити смерть своїх дітей, що й підкошувало сили, забира-ло красу. Власне образ матері майже не виходить на перший план твору. Вона завжди у праці, у метушні, у клопотах. Про неї автор більше розказує, ніж показує у дії.
Микола Баглай «Собор»
Тут йдеться про Миколу-студента, який глибоко переконаний, що на Зачіплянні живуть праведні, правильні люди. Він закоханий у своє заводське селище, у його працьовитих жителів, але собор — його найсвітліша, найпевніша любов. Микола відчуває її наявність, як одну з нерозгаданих таємниць світу, для нього краса Землі, краса людських рук сприймається як єдине ціле. Поетичний світ Миколи-студента охоплює і красу собору, і чарівну довколишню природу, і могутні металургійні заводи, які викликають у нього подив, захоплення. Щоправда, Багла ніяк не може заспокоїтися, що в заводах нема очищувальної системи, і він поставив собі за мету сконструювати її — повітря має бути чистим. Це його захоплення конструкторське — така своєрідна поезія, — краса його помислів та інтелектуальних зусиль.
Микола Баглай постає перед читачем як «чистий думками і непорочними діями юнак». Він захоплюється всім прекрасним, що існує довкола, — в природних, в людських мріях, радощах і печалях, в розлуках і скорботах. Він зачарований мистецькою довершеністю собору, гармонійною злагодженістю Скарбного.
Баглай не поступається своїми поглядами байдужому, скептично настроєному технократу Геннадієві — студентові факультету холодної обробки металів Микола не хоче вірити його словам про те, що «святості зникають із життя і їх місце все більше вдирається цинізм», хоч достеменно знає, як убога антихудожність шалено виступає проти всього людяного, прекрасного в житті, проти всього українського. Ось чому невгамовний студент уперто шукає спадщину віків, щоб пізнати корені невмирущої сили рідного народу. Баглай — лютий ворог диких і цинічних споживачів життя типу Таратут, Обручів та Ер. Це вони влаштували в соборі п’яну оргію. І зупинив її своїм блискавичним втручанням Микола, мало не поплатившись за це своїм життям.
Образ Марусі Чурай
Образ Марусі Чурай — це образ з легенди, ми не знаємо достеменно, чи жила вона насправді. Найімовірніше Маруся Чурай справді жила на Полтавщині у XVII ст., складаючи пісні, яких співала вся країна, а деякі з них співають і досі.
Якою видається читачеві Маруся? Це дівчина, яка мала дар від Бога: не тільки дар співати й складати пісні, але дар кохати, бути щирою та чистою:
Красива я була, правда? Схожа на свою матір.
Смілива я була, правда? Схожа на свого батька.
Співуча я була, правда? Схожа на свій народ.
Напевне, ці рядки чи не найкраще розповідають нам про Марусю Чурай. І саме через ті рядки виникає думка про те, що образ Марусі Чурай є символічним: вона й є в певному сенсі образом народу, з його співучою нескореною й нескоримою душею, з душевною чистотою й несправедливо сповненим страждань життям.
Марусю називають у романі голосом, піснею й душею народу. Вона, напевне, такою і є. На долю дівчини припадає багато випробувань, життя зрештою надламує її душу, вона ніби втрачає свій голос, втрачає здатність жити легко й радіти життю, але душевна чистота, прагнення кращого якщо не для себе, то для свого народу залишається з Марусею до останніх її днів.
Образ Марусі Чурай — образ митця свого часу, який органічно зливається з образом України. Постать реальної дівчини з народу, обдарованої чарівним голосом і поетичним світосприйняттям, виростає до символу, ніби вбираючи в себе духовний потенціал Вітчизни. За словами Івана, Маруся — це голос України, душа її. «Звитяги наші, муки і руїни безсмертні будуть у її словах»,— каже про поетесу Іван Іскра. Таку ж характеристику дає дівчині и гетьман Богдан Хмельницький, який говорить, що «п пісні — як перло многоцвітне, як дивен скарб серед земних марнот».
Справжній митець, Маруся, наділена даром глибше й гостріше за інших відчувати світ, близько перейматися людськими радощами й стражданнями. У свідомості читача образ Марусі Чурай зливається з образом України не лише тому, що її підносять до символу інші герої роману, а передусім через те, що в ній уособлені кращі моральні риси українського народу, його найвищі духовні злети, кращі моральні переконання і судження митця своєї доби, оскільки тема митця і мистецтва проходить через історичний роман у віршах «Маруся Чурай» наскрізно.
Для Ліни Костенко Маруся Чурай — не просто вродлива дівчина з її природним бажанням кохати й бути коханою, щасливою в сімейному житті. Вона — натура творча, а тому особлива. Радощі й жалі простих людей дівчина чутливо вбирає в себе як свої: «Ця дівчина не просто так, Маруся. Це — голос наш. Це — пісня. Це — душа». Так говорить про героїню Іван Іскра, який розуміє чарівність її вроди, високість душі й талант художника. Йому якраз імпонує саме здатність тонко відчувати, шляхетно поводитися навіть у побуті.
У зображенні головної героїні Ліна Костенко майстерно переплітає особисте і загальнонародне. Усе в романі не просто відбувається на тлі історичних подій: кожен вчинок, кожен характер історично обумовлений. Так, історія сім’ї Марусі, загибелі мужнього батька пояснює багато що у її характері, ставленні до людей і світу. Починається роман сценою суду, в якій виявляється ставлення різних людей до дівчини.
Для одних вона — гордість, душа народу, для інших — убивця. Сама ж Маруся, болісно переживаючи особисту драму, мовчить, не говорить про те, що зілля Гриць випив сам, що те зілля призначалося їй.
Донька Гордія та Горпини Чураїв увібрала в себе все краще, чим наділені були її батьки, увібрала в душу свою, у свій талант усе краще й від рідного народу. Ще змалечку дівчина була наділена, крім надзвичайної вроди, ще й величезним поетичним даром, бо могла, не стараючись і не напружуючись нітрохи, говорити віршами про звичайні, повсякденні, побутові речі. Вірші, за спогадами сучасників і очевидців, так і сипали з неї, рими добиралися легко й природно, маючи під собою багатюще народне джерело. Смерть батька стала очевидно, для дівчини тим поворотним моментом, коли дитячі словесні забавки вилилися в глибинну пісенність душі, у непереборну потребу творити, таку не сильну, як потреба живого дихати, чути, бачити мислити. А доля геніїв нашого народу, як правило, нелегка. Не раз людська підлота, заздрість, підступність, користолюбство трощили, нищили людські долі, топтали ніжний цвіт почуття. І через це пройшла Маруся: безвольний коханий Григорій Бобренко, що під впливом хижої й владолюбної матері залишає дівчину, у яку був закоханий іще з дитинства и з якою разом виріс, і бере собі за дружину Ганну (Галю) Вишняк, племінницю Полтавського полковника Мартина Пушкаря, доньку осавула Федора Вишняка.
Маруся, що чекала Гриця з походу, зберігаючи йому кришталеву вірність, у розпачі звертається у своїх піснях то до Бога, то до людей, то до зрадливця — коханого, але долі повернути не може.
У творі Ліни Костенко отруєння Гриця — трагічна помилка, непорозуміння: героїня підготувала зілля для себе, а хлопець (там він не одружений, а тільки наречении) випадково випив. Пісні ж самої Чураївни, що крок за кроком розгортають перед нами трагедію покинутої, зрадженої, знеславленої дівчини, доводять інше. Сама пісня «Ой не ходи, Грицю та й на вечорниці. » є і розпачливим зойком зболілої, вистражданої душі, и обвинува- чувальним актом призначення вбивці. Якщо пісні «Ішов милий горонькою», «Болить моя головонька від самого чола», «Засвіт стали козаченьки», «Ой Боже ж мій, Боже, милий покидає», «Чи ти, милий, пилом припав», «Шумить-гуде дібровонька» крок за кроком розгортають сторінки трагедії душі дівочої і ницості й зради душі юначої, то пісня «Ой не ходи, Грицю. » є логічним завершенням, крапкою в розвитку їх стосунків.
Доведена до відчаю, Маруся спробувала накласти на себе руки (кинулася із греблі у Ворсклу), але була врятована Іваном Іскрою, хлопцем, що безнадійно, без відповіді був закоханий у неї. А Гриць, не зважаючи на одруження, далі продовжував до неї ходити, люблячи, але знаючи, що за дружину не візьме, бо не дозволить мати. І потім, уже будучи одруженим (у романі цього немає), не полишає нещасну дівчину, ще більше вводячи її в неславу. І неможливість розплутати цей божевільний клубок людських стосунків і почуттів змушує Марусю до останнього, відчайдушного кроку — одним вчинком знищити причину своїх і його страждань. Що і було виконано.
В історичному романі у віршах «Маруся Чурай» дівчину-отруйницю присуджено скарати «на горло» через повішання. Насправді факти свідчать, що була присуджена кара через «усікновення голови» (страшніше й жорстокіше!). І в останній момент, уже біля плахи, вірний козак Іван Іскра привозить від самого гетьмана Богдана Хмельницького наказ про скасування кари і заборону надалі без гетьманової згоди карати будь-кого «на горло».
Чураївна залишається живою, але вона вже мертва, душа її вмерла разом із коханим і похована разом із ним, а тлінна оболонка довго на сім світі не затримається, бо тіло без душі — ніщо.
І ота пісня стала її останньою піснею, бо мертва душа шедеврів уже не створить. Історія зазначає, що після Грицевої смерті та суду, що засудив дівчину до смертної кари влітку 1652 р. Маруся Чурай прожила ще рік і померла від сухот 1653 р. Так людська підступність і злоба погубила чарівний цвіт української піснетворчості, українську Сафо, як називали її літературознавці, що прожила на світі неповних 28 років.
Та вічно молодими, нев’янучими, свіжими залишаються її пісні, як і трагедія любові, вилити в них. Це саме та мить геніального осягнення, коли суто особисте, інтимне стає всезагаль- ним, вселюдським, а краса душі і почуття сприймається на висотах національної культури. Одна із багатьох, і, в той же час, одинока Маруся Чурай. Дівчина з легенди.
Образ Володьки Лободи (за романом Олеся Гончара «Собор»)
Той будує, той руйнує.
Т. Г. Шевченко «Сон»
«Чи світ іде до того. що на арену виступають тільки двоє: Руйнач і Будівник. » — говорить професор Яворницький у романі О. Гончара «Собор».
Будівники зводять величні споруди, вирощують сади і хліб, творять красу, захищають добро, бережуть собори людських душ. Руйначі нищать природу, паплюжать красу, прагнуть перетворити людські душі на купу цегли, або зовсім її знищити. Будівельників значно більше, тому світ живе і розквітає. А «зайнятий руйнуванням неминуче деградує».
Яскравим представником Руйначів виступає в романі О. Гончара «Собор» «висуванець», «батькопродавець» і духовний пігмей Володька Лобода.
Володимир — син старого сталевара, чесної і мудрої людини. Але він потрапляє в абсолютну залежність від «наркотику владолюбства, героїну кар’єризму», стає своєрідним Геростратом нашого часу.
Кажуть, що все ліпше пізнається у порівнянні. Роман «Собор» «населений» прекрасними людьми, і саме в порівнянні з ними ми так виразно бачимо жалюгідність цього зачіплянського «генія», який чого тільки не вигадував (і «кімнати щастя», і вікторини, і карнавали, і навіть кольоретки для цукрових коробок) аби висунутися, догодити начальству! Ця людина, не маючи власного світогляду, постійно прагне вловити настрій вищих інстанцій: «. кортіло «генієві» наперед вгадати, як той поведеться в питанні про собор, щоб і собі відповідно відкорегувати паруси».
Контраст між Будівниками і Руйначем Володькою Лободою відчувається в усьому.
Для перших кохання — основа життя, продовження роду людського. Для Володьки його ніби не існує — у дівчині він бачить красиву річ, яку ще треба «шліфувати» під свій смак.
Будівники близькі до природи, Лобода-старший закликає кожного посадити дерево, у той час як Лобода-молодший збирається чи то затопити, чи то висушити плавні, байдуже, що саме, аби привернути до себе увагу начальства.
Будівники не втрачають історичної пам’яті, вони знають своїх предків і шанують їх. Яворницький ризикував життям, щоб врятувати козацький музей, уся Зачіплянка обурювалася через зникнення таблички -«паспорта» з історичної пам’ятки — собору. А Володька лобода? У нього руки сверблять перетворити цю прекрасну споруду на купу цегли, бо на його думку собор — «мотлох віків». Існування ж собору ніби підкреслює ницість і дріб’язковість його власної душі.
Важливу роль відіграє в житті людини прекрасне. а хіба це здатен зрозуміти такий-от «висуванець»?
Світ творять трударі. Старі сталевари в будинку інвалідів не можуть сидіти склавши руки, і працюють у своєму підсобному господарстві. Як до творчості ставиться до власної ливарської праці Іван Баглай. Микола Баглай та Олекса-механік прагнуть створити димоуловлювачі, щоб люди дихали чистим повітрям. Єлька пестить колоски, вирощені її подругами.
А що робить Володька? Лише метушиться, сьорбає юшку з браконьєрами та робить капості порядним людям.
То який же ж слід залишиться після нього на землі? Хіба що з тих, що їх хочеться витерти з чистої підлоги брудною ганчіркою.
Людину людиною роблять доброта і чуйність. Старий Лобода відчуває тяжкий настрій незнайомої дівчини і прагне їй допомогти, у той час, як його горе-син брутально ображає старого вчителя. Ставлення Володьки до рідного батька теж яскраво характеризує його як Руйнача. Спочатку він бере старого Лободу до себе, але — чому? «Біля мене будете, тату, а то скажуть, наче у вас і сина нема! А ви ж заслужений металург, з вашою славою і мені легше. » — пояснює він. Та навіть така «добра справа» виявилась для нього надто складною — невдовзі з вражаючою легкістю Володька відправляє батька до будинку ветеранів і навіть майже не навідується до нього.
«Казали колись, . що в людини на плечі, і на лівім, і на правім, сидить невидимий. товариш Дух, так його назвемо. Один підказує: роби добро, а другий у друге вухо нашіптує, підбиває на зло. » — говорить у романі Гончара старий Нечуйвітер. Питання в тому — кого саме слухатиметься людина.
Добро і зло споконвіку в двобої. Від самого створення світу виникли протилежності: Бог і диявол, Авель і Каїн, любов і ненависть, воля і рабство, добробут і злидні, творчість і руйнування. Але ми бачимо в романі, що Будівників усе ж таки більше.
Тож давайте прислухатись саме до доброго «товариша Духа». Не варто наслідувати прикладу Володьки-«висуванця». Тоді нам вдасться зберегти найпотрібніше — собори нашої душі.
Образ Мини Мазайла
Мина Мазайло – українець за походженням, міщанин, харківський службовець. Він вирішує змінити своє українське «плебейське» прізвище на щось більш милозвучне, російське. Він вважає, що саме прізвище стає на заваді його щастю, не дає отримати підвищення на службі, що через прізвище оточуючі ставляться до нього без належної поваги тощо. Для Мини українське прізвище – показник низького походження, ніби натяк на «другосортність» людини. Він легко забув свій славний козацький рід, бо в його міщанському оточенні та соціальній ситуації того часу (а це вже радянські часи, які пропаганду вали зовсім інші цінності) це було неактуально.
При цьому Мина як особистість не являє собою нічого видатного. Він далеко не розумний, ми нічого не знаємо про його здібності чи таланти. Ми бачимо його лише одержимим глупою ідеєю, без почуття гідності, чванливим та сварливим. Він смішний у своєму прагненні змінити життя на краще лише змінивши прізвище та глухий до аргументів проти його ідеї.
Українізацію він сприймає як спробу зробити його «провінціалом, другосортним службовцем і не давати мені ходи на вищі посади». Він, його дружина та дочка смішні, бо відхрещуючись від усього українського, виставляючи себе «руськими», вони разом з тим навіть не вміють правильно розмовляти російською мовою.
Наприкінці п’єси з ним трапляється зовсім парадоксальний курйоз – його звільняють з посади «за регулярний опір українізації».
источник
Олександр Довженко — людина, щедро обдарована багатогранними здiбностями й талантом. Сьогоднi ми навiть вагаємося, кому надати перевагу — Довженковi як творцевi прекрасних кiноповiстей чи авторовi захоплюючих фiлософських щоденникiв, у яких вiн замислюється над красою i щастям людини на оновленiй землi. Довженко писав також оповiдання та публiцистичнi статтi. У всiх жанрах, в яких вiн виступав, був однаково глибоким i нiжним, мудрим i смiливим, художником i громадянином. У його творах ми бачимо всю велич i красу народної душi. “Я покликаний возвеличувати свiй народ”. Цiми словами з автобiографiї вiн оспiвує свою рiдну Україну. Змалював її пастельними, м’якими фарбами в “Зачарованiй Деснi”, грiзними блискавками накреслив у “Українi в огнi”.
Кожний рядок “Зачарованої Десни” пронизаний глибокою любов’ю до України. Що це за кiноповiсть? Картини дитинства, свiт очима малої людини, яка ще навiть не встигла ознайомитися з цим свiтом, для якої навiть смерть — це радiсть. “Яка то радiсть, коли помирає прабаба!” Маленька людина та свiт дитинства — великий, таємничий, зелений, буйний.
Допитливий малий Сашко, мрiйливий, з неабиякою уявою пiзнаючи цей свiт, поринав у нього з головою. I ми розумiємо, що цей бiлоголовий хлопчик — сам Довженко.
З поетичною силою i пафосом оспiвує письменник людей працi — величних i прекрасних у своєму трудовому талантi, у своїй моральнiй чистотi. Це “малесенька i прудка” прабаба Марусина, в устах якої прокльони перетворювалися на чарiвнi пiснi, мати, яка любила “саджати що-небудь у землю, щоб проiзростало”. Адже найсильнiше i найкраще народне поняття про естетичнiсть втiлилося в образi батька — людини надзвичайної талановитостi. Вiн змальований з епiчним розмахом, як зображують народних героїв, i з лiричним щемом синiвської любовi. Батько для Довженка iдеал трудiвника землi: “Багато бачив я гарних людей, але такого, як батько, не бачив. Голова в нього була темноволоса, велика i великi розумнi сiрi очi, тiльки в очах чомусь завжди було повно смутку. Тяжкi кайдани неписьменностi i несвободи. Скiльки вiн землi виорав, скiльки хлiба накосив! Як вправно робив, який був дужий i чистий”. Образ батька Довженко пiдносить до вселюдського iдеалу, хоч його життя було нелюдське, злиденне: “Одне в батька було некрасиве — одяг”.Ще один образ людини працi вимальовано в “Зачарованiй Деснi” — це дядько Самiйло, “великий косар”. “Орудував вiн косою, як добрий маляр пензлем, — легко i вправно. Коли б його пустити з косою просто, вiн обкосив би всю земну кулю, аби тiльки була добра трава та хлiб i каша”.Як уособлення народної мудростi виступає у повiстi дiд Семен — лагiдний, працьовитий, залюблений у вiчне слово, такий собi народний фiлософ, що “прожив пiд сонцем коло 100 лiт… нiколи не ховаючись в холодок”.Усi цi образи трудiвникiв i фiлософiв несуть у собi думку про невичерпнiсть i життєдайнiсть народного джерела, про безсмертя народу.Важливу роль у повiстi вiдiграє природа, нерозривно пов’язана з життям людей. Картини сiножатi, нiчного зоряного неба сповненi веселощiв, пройнятi трепетною закоханiстю у рiдний край, у його красу.Своєрiдним символом — рiкою життя проходить через повiсть образ зачарованої Десни. Не можна без хвилювання читати Довженкiв образ рiдної рiчки: “Благословенна будь, моя незаймана дiвице Десно, що, згадуючи тебе вже много лiт, я завжди добрiшав, почував себе невичерпно багатим i щедрим. Так багато дала ти менi подарункiв на все життя”.Мовчазна бесiда коней пiдслухана малим хлопцем, це вмiння вiн перейняв у дiда, образнi прикмети народних вiрувань, звичаїв, забобонiв, що надають повiстi нацiональної своєрiдностi й колориту, казковий образ яблунатого коня, про якого наспiвали малому хлопцевi колядники — все це чарiвний свiт фантастики, що своїм корiнням сягає у глибину народної уяви.Iсторiя лiтератури знає чимало творiв про дитинство, про вихован ня почуттiв. Олександр Довженко зробив у цю скарбницю свiй внесок, i його повiсть про народження великого митця перетворилася на гiмн рiдному народовi, його працелюбству, мудростi, силi, невичерпнiй життєвiй енергiї.О. Довженко великий не тiльки як режисер, а й як публiцист i письменник, автор багатьох чудових творiв, як-от: “Повiсть полум’яних лiт”, “Україна у вогнi”, “Поема про море” та iншi. Серед творiв, що виникли пiсля Великої Вiтчизняної вiйни, одне з найпочеснiших мiсць посiдає його повiсть “Зачарована Десна”.Вихований у любовi до працi, письменник усе життя звеличував її, бачив щастя людей i їхню красу саме в трудi.У своїй кiноповiстi письменник змальовує наддеснянських селян, якi становлять узагальнений образ дореволюцiйного українського селянства з його високими повсякденними буднями. Дорогi Довженку земляки — працьовитi, сильнi фiзично, мудрi життєлюби, хоча й жили у великих злиднях. Нелегка доля випала Сашковому батьку, який багато “землi виорав” i “хлiба накосив”, але так i не мiг у дореволюцiйнi часи вирватися з кайданiв бiдностi. Через це i Бога прокляв, i попа вигнав з двору, i “зневажав начальство i царя”.З любов’ю говорить Довженко про свою матiр, яка любила “саджати що-небудь у землю, щоб проiзростало”. Образ матерi постає перед нами як взiрець працьовитостi i доброти.У нелегкiй працi пройшло життя дiда Семена, “схожого на Бога”… Вiн “прожив пiд сонцем коло ста лiт, нiколи не ховаючись у холодок”, пахнув “теплою землею i трохи млином”.Захоплено пише автор про чудесний талант косаря дядька Самiйла. Сусiди забули його прiзвище i звали просто косар. Вiн так вправно володiв косою, що мiг би за добрий харч обкосити всю “земну кулю”. Тут у художнiй формi звеличено руки селянина, якi символiзують працьовитiсть усiх хлiборобiв. А коротконогий мисливець Тихон Бобир, що, йдучи на полювання, забув дома курок вiд рушницi уособлює добродушнiсть i лагiднiсть селянської натуриЖивучи в нестатках, б’ючись за копицю сiна, як бувало у родинi малого Сашка, хлiбороби, проте, високо цiнували людську гiднiсть, чеснiсть, роботящi руки, поетизували працю, яка виступала головним критерiєм моралi селянина.Винятково важливу роль у повiстi вiдiграє природа, нерозривно пов’язана з життям людей. “Жили ми в певнiй гармонiї з силами природи. Зимою мерзли, лiтом смажились на сонцi, восени мiсили грязь, а весною нас заливало водою. I хто цього не знає, не знає тiєї радостi i повноти життя”.Отже, кiноповiсть “Зачарована Десна” — це гiмн людинi працi, яка своїми руками вирощує хлiб i створює всi земнi блага. Заклик любити життя, цiнувати й берегти все те прекрасне, що робить людину духовно багатою й щасливою, не забувати, якого ти кореня i що дав тобi твiй народ та батьки, щоб ти став гiдним сином їх, — така iдея кiноповiстi “Зачарована Десна”.
источник
Образ людини-трудівника в повісті «Зачарована Десна» Олександра Довженка.
Кіноповість «Зачарована Десна» — це гімн землі й людям праці, що разом зростили і виховали самого письменника. Твір є автобіографічним. Він побудо-ваний на спогадах (окремі можна вважати новелами) про веселі та сумні, приємні та неприємні сторінки дитинства. Усі вони осяяні світлом домашнього вогнища, враженнями від спілкування з природою та односельцями — чесними трудівни-ками землі. Розкішна природа над красунею Десною, яку сприймав О. Довженко «зачарованими» дитячими очима, творила його як митця, а батько-мати, хлібо-роби-односельці своїм прикладом виховували справжнього сина України.
Невтомною трудівницею на землі була мати письменника, яка найбільше любила «саджати що-небудь у землю, щоб проізростало». Від того город настіль-ки переповнювався різними рослинами, що «десь серед літа вони вже не вміща-лися в ньому. Вони лізли одна на одну, переплітались, душились, дерлися на хлів, на стріху, повзли на тин, а гарбузи звисали з тину прямо на вулицю». Опис багатого городу, на якому росло все, — то праця рук матері. Цілими днями Одарка Єрмолаївна клопоталася по господарству, на городі. У любові до праці вихову-вала своїх дітей. Вона добре знала також дію зілля, вміла за народними звичаями лікувати. Була богомільною, люблячою й поступливою. Та нелегка доля судилася їй, мусила пережити смерть своїх дітей, що й підкошувало сили, забира-ло красу. Власне образ матері майже не виходить на перший план твору. Вона завжди у праці, у метушні, у клопотах. Про неї автор більше розказує, ніж показує у дії.
Батько письменника — яскраво виписаний образ трудівника богатирської сили і краси. Письменник з гордістю і любов’ю згадував: «Скільки він землі виорав, скільки хліба накосив! Як вправно робив, який був дужий і чистий, руки широкі, щедрі. Як гарно ложку ніс до рота, підтримуючи знизу скоринкою хліба, щоб не покрапать рядно над Десною на траві. Жарт мовив, точене, влучне слово. Такт розумів і шанобливість».
Внутрішній красі батька письменника відповідає зовнішність: «Багато бачив я гарних людей, але такого, як батько, не бачив. Голова в нього була темноволоса, велика і великі розумні сірі очі, тільки в очах чомусь завжди було повно смутку і тяжкі наслідки неписьменності і несвободи». У праці батько — талановита людина. Він й інших оцінює мірками працьовитості та чесності.
Петро Довженко — високоморальна людина, що самовіддано допомагає селянам Загребелля під час повені. Невтомно рятував він людей і їхнє майно на Пасху. У цьому випробуванні батько уявляється письменникові справжнім героєм праці, відважною людиною: «Батько сидів з веслом на кормі — веселий ідужий. Він почував себе спаситслсм потопаючих, героєм мореплавателем. «.
Краса і духовна велич батька розкривається у праці (як він вправно працював, скільки землі виорав, скільки хліба накосив, як рятував потопаючих).Тому батька, неосвіченого темного селянина, автор підносить на п’єдестал героя. Серед людей, що трудилися з ранку до ночі, виростав письменник. Власне вони формували його ставлення до праці. Тому й обурюється О. Довженко тими, хто місцем відпочинку обирає річку чи озеро, на берегах яких кипить робота.
У «Зачарованій Десні» Довженко подав народне розуміння прекрасного. Для його земляків найвищим критерієм краси є чесна праця. Ось чому так лірично, з повагою і любов’ю змальовує О. Довженко образ діда Семена, свого першого вчителя й порадника. Дід «прожив під сонцем коло ста літ, ніколи не ховаючись у холодок», умів розмовляти з кіньми, телятами: з усім живим і «пахнув дід теплою землею і трохи млином», що й виказує його селянське коріння, хліборобську працю. А в молоді роки дід чумакував, він письменний «по-церковному», залюблений у гарне слово і людей. І всі люди для діда добрі.
Люди праці — величні і прекрасні у своєму трудовому таланті, і навіть колоритна постать Самійла при виконаній улюбленої роботи — косовиці — бачиться письменникові у незвичайному, романтичному ореолі.
Тому найприємнішим, найчарівнішим спогадом дитинства залишилась для посивілого письменника музика клепання коси. Вона означала радість і втіху праці. Для митця вона — символ і джерело натхнення. З цього приводу він писав: «Часом і досі ще здається мені, що й зараз поклепай хто-небудь косу, я зразу помолодшав би, подобрішав і кинувся до роботи».
источник
Олександр Довженко “Зачарована Десна”: аналіз твору, цитатна характеристика персонажів, виклад змісту за мікротемами
Anna Ogoiko | Березень, 7, 2019 | Літературне
До вашої уваги черговий твір з програми ЗНО з української літератури – “Зачарована Десна” Олександра Довженка. У нашій статті є все, що потрібно знати про кіноповість: аналіз твору, характеристика персонажів, короткий виклад змісту (за мікротемами).
Матеріал проілюстровано фотокадрами з однойменного фільму (“Зачарована Десна”, 1964 р., режисер Юлія Солнцева – дружина Олександра Довженка).
Автор тексту далі Дмитро Заєць
кіноповість (за словами самого Довженка, «автобіографічне кінооповідання»).
Це автобіографічний твір – спогади Олександра Довженка про його дитинство в рідному селі Сосниця на Чернігівщині.
Зауважте! В українській літературі саме Довженко, видатний кінорежисер і водночас письменник, започаткував новий жанр — кіноповість, тобто повість, написану з урахуванням специфіки кіно. Саме до цього жанру належить і «Зачарована Десна». Митець писав свої твори, щоразу думаючи про те, як вони виглядали би на екрані. Тож засоби кіномистецтва, його прийоми (як-от детальна розробка діалогів, увага до кольорів, побудова оповіді у вигляді монтажу окремих епізодів чи картин, часом не пов’язаних між собою, переміщення часових і просторових площин) були складовою його індивідуального стилю.
Перші записи в «Щоденнику» митця, що стосуються планів написання «Зачарованої Десни», датуються ще 1942 роком. Зокрема, Довженко пише:
«А вчора, пишучи спогади про дитинство, про хату, про діда, про сінокіс, один собі у маленькій кімнатоньці сміявся і плакав. Боже мій, скільки ж прекрасного і доброго було в моєму житті, що ніколи-ніколи вже не повернеться! Скільки краси на Десні, на сінокосі і скрізь — усюди, куди тільки не гляне моє душевно око…».
Багаторічна туга за рідною землею в повоєнні роки дуже позначилась на моральному стані Довженка (згадаймо, що вже на початку «Зачарованої Десни» митець пише про тугу через «довгі роки розлуки з землею батьків»).
Він рвався до України, але марно, адже туди за жорстоким рішенням радянської влади, невдоволеною сміливістю Довженка у відстоюванні власних поглядів, він мав право їздити лише у відрядження, а жити мав у Москві.
У 1948 р. письменник уже чітко заявляє про свій намір написати докладно, з великими екскурсами у власну біографію, у дитинство, у родину, у природу, пригадати всі чинники, які створювали й визначали його ставлення до життя, тонкість сприйняття світу та людей.
Довженко працював над «Зачарованою Десною» упродовж 14 років, з 1942 по 1956 рік, щоразу вертаючись до неї. Тільки в березні 1956 року журнал «Дніпро» видрукував повість (проте сценарію для фільму з неї Довженко не створив), а наступного року, вже по смерті автора, твір вийшов окремим виданням.
спогади письменника про своє дитинство, про рідну землю як джерело його духовності та таланту, а якщо ширше, розповідь про долю українського народу, його культуру, вірування, сімейні традиції.
оспівування краю дитинства, його людей-трудівників, краси його природи. Ідейним лейтмотивом кіноповісті також можна вважати пристрасне бажання митця бути максимально корисним своєму народові, його роздуми про своє народне коріння.
Твір не має як такого чіткого сюжету з послідовним розвитком подій.
«Зачарована Десна» складається зі схожих на новели окремих спогадів про життя селянської родини, про красу хліборобської праці, про народну мораль і мудрість тощо.
Розповідь має два плани. Перший — це новели про дитинство Сашка (його враження від природи, захоплення довкіллям; перші враження від тогочасної соціальної дійсності, злиденного життя хліборобів).
Другий план — це ліричні відступи Олександра Довженка вже як зрілого майстра (філософське осмислення краси природи та людської праці, роздуми про роль дитинства у формуванні особистості, про тяжку долю українського народу тощо).
У творі можна умовно виділити окремі новели чи епізоди (їх можна назвати, наприклад, «Город», «Смерть братів», «Смерть прабаби», «Повінь», «Сінокіс» тощо), які перериваються ліричними й публіцистичними відступами-роздумами.
Головні герої: два ліричні герої — малий Сашко (у новелах) і Олександр Довженко (в авторських відступах); Петро Семенович (батько), Одарка Єрмолаївна (мати); прабабуся Марусина, дід Семен, прадід Тарас, дядько Самійло.
Другорядні персонажі: брати Сашка: Лаврін, Сергій, Василько й Іван; дід Захарко, учитель Леонтій Опанасенко тощо.
Основні риси малого Сашка — безпосередність, довірливість, допитливість, спостережливість.
Він жадібно вбирає перші життєві враження — украй суперечливі: по-дитячому наївне розуміння картини Божого суду, думки про «перший гріх» через вирвану моркву тощо. Сашко живе в чарівному світі, сповненому несподіванок (як-от історія з левом) та манливих таємниць.
Він дуже тонко відчуває красу природи: у городі, наповненому всякою живністю, у саду із яблуками, грушами, сливами, на лузі над Десною в пору косовиці, у човні під час повені, на копиці пахучого сіна, на воді під самими зорями.
Петро Семенович — батько Сашка. Письменник захоплюється його красою, принциповістю, благородством, безкорисливістю, готовністю прийти на допомогу слабшому, працьовитістю.
Про зовнішність та характер батька:
«Багато бачив я гарних людей, але такого, як батько, не бачив. Голова в нього була темноволоса, велика і великі розумні сірі очі, тільки в очах чомусь завжди було повно смутку: тяжкі кайдани неписьменності і несвободи. Весь в полоні у сумного і весь в той же час з якоюсь внутрішньою високою культурою думок і почуттів. Скільки він землі виорав, скільки хліба накосив! Як вправно робив, який був дужий і чистий. Тіло біле, без єдиної точечки, волосся блискуче, хвилясте, руки широкі, щедрі… Жарт любив, точене, влучне слово. Такт розумів і шанобливість. Зневажав начальство і царя»
«З нього можна було писати лицарів, богів, апостолів, великих учених чи сіятелів, — він годивсь на все. Багато наробив він хліба, багатьох нагодував, урятував од води, багато землі переорав, поки не звільнився від свого смутку»
«Одне, що в батька було некрасиве,- одяг. Ну такий носив одяг негарний, такий безбарвний, убогий! Неначе нелюди зухвалі, аби зневажити образ людини, античну статую укрили брудом і лахміттям»
Цей образ втілює думку про трудовий народ як невичерпне багатюще джерело талантів, проте митець не ідеалізує свого батька: він показує його й у хвилини розпачу або гніву, згадує його вибуховий характер («Неприємно, як батько приходить додому п’яний і б’ється з дідом, з матір’ю або б’є посуд»).
Одарка Єрмолаївна — матір Сашка. Була невтомною трудівницею, найбільше в житті любила «саджати що-небудь у землю, щоб проізростало».
Багатий город, на якому росло все, — то праця її рук. Цілими днями жінка клопоталася по господарству, у любові до праці виховувала своїх дітей. Її життя було тяжке: у родині часто спалахували сварки, нерідко доходило й до бійок; Одарка мусила пережити смерть своїх дітей, що й підкошувало сили, забирало красу.
Була богомільною й дуже забобонною. Цю її рису письменник змальовує з гумором:
«Сама мати божилася, що буде в раю між святими, як боляща великомучениця, що годує ворогів своїх — діда й бабу — та догоджає їм. Мати молилася святому Юрію Побідоносцеві, що топтав змія лошаком, і отак благала потопити її ворогів — батька, діда й бабу, що занапастили їй життя».
Вона вірила в різні народні прикмети, чари. Клялася, що ще в дівочі роки їй уві сні явився святий Юрій та сказав, що його іменем вона буде робити людям добро: «З того часу, щось років через десять чи двадцять, мати об’явила себе ворожкою і почала лікувати людей від зубів, пристріту й переляку, хоч і сама хворіла».
Дід Семен — один із центральних образів твору. Саме його можна вважати уособленням духовної краси українців, чемності, чистоти та людяності.
«У нас був дід дуже схожий на бога. Він був високий і худий, і чоло в нього високе, хвилясте довге волосся сиве, а борода біла. І була в нього велика грижа ще з молодих чумацьких літ. Пахнув дід теплою землею і трохи млином».
Про любов діда до природи та дивовижну єдність із нею:
«Він був наш добрий дух лугу і риби. Гриби й ягоди збирав він у лісі краще за нас усіх і розмовляв з кіньми, з телятами, з травами, з старою грушею і дубом — з усім живим, що росло і рухалось навколо».
Про любов до кожної людини: «Любив дід гарну бесіду й добре слово». Дід Семен кожного зустрічного незнайомця називав «доброю людиною» та бажав йому здоров’я.
Про звички й уподобання діда Семена: «Влітку дід частенько лежав на погребні ближче до сонця, особливо в полудень, коли сонце припікало так, що всі ми, й наш кіт, і собака, і кури ховалися під любисток, порічки чи в тютюн. Тоді йому була найбільша втіха…
Більш за все на світі любив дід сонце. Він прожив під сонцем коло ста літ, ніколи не ховаючись у холодок. Так під сонцем на погребні, коло яблуні, він і помер, коли прийшов його час.
Дід любив кашляти. Кашляв він часом так довго й гучно, що скільки ми не старалися, ніхто не міг його як слід передражнити. Його кашель чув увесь куток. Старі люди по дідовому кашлю вгадували навіть погоду».
Прабаба Марусина мала складний характер. Можливо, через тяжке життя вона накопичила багато злості на людей. Своєрідною творчістю її душі були прокльони: «Отак, як дід любив сонце, так його мати, що її … звали Марусиною, любила прокльони.
Вона проклинала все, що попадалось їй на очі, — свиней, курей, поросят, щоб не скугикали, Пірата, щоб не гавкав і не гидив, дітей, сусідів. Кота вона проклинала щодня по два-три рази так, що він трохи згодом був якось захворів і здох десь у тютюні. Вона була малесенька й така прудка, і очі мала такі видющі й гострі, що сховатись од неї не могло ніщо світі. Їй можна було по три дні не давати їсти. Але без прокльонів вона не могла прожити й дня.
Вони були її духовною їжею. Вони лились з її вуст невпинним потоком, як вірші з натхненного поета, з найменшого приводу. У неї тоді блищали очі й червоніли щоки. Це була творчість її палкої, темної, престарілої душі».
Його так само, як і діда Семена, можна назвати уособленням народної мудрості й душевної щедрості. Він першим почав розкривати перед допитливим хлопчиком дивовижні таємниці природи, її неповторну красу:
«Голос у нього був такий добрий, і погляд очей, і величезні, мов коріння, волохаті руки були такі ніжні, що, напевно, нікому й ніколи не заподіяли зла на землі, не вкрали, не вбили, не одняли, не пролили крові. Знали труд і мир, щедроти й добро».
Про дядька Самійла сказано, що він майже в усьому був пересічною людиною:
«Дядько Самійло не був ні професором, ні лікарем, ні інженером. Не був він, як уже можна догадатись по одному його імені і по тому, що тут писалось, ні суддею, ні справником, ні попом. Він нездатний був на високі посади. Він навіть не був добрим хліборобом. Він вважавсь поганим хліборобом. Його розумових здібностей не вистачало на сю складну і мудру професію».
Проте й він мав свій талант, був дуже працьовитою людиною:
«Але, як і кожна майже людина, він мав свій талант і знайшов себе в ньому. Він був косар. Він був такий великий косар, що сусіди забули навіть його прізвище і звали його Самійло-косар, а то й просто Косар. Орудував він косою, як добрий маляр пензлем, — легко і вправно. Коли б його пустили з косою просто, він обкосив би всю земну кулю, аби тільки була добра трава та хліб і каша. Поза своїм талантом, як се водиться часто серед вузьких фахівців, він був людиною немудрою і навіть немічною».
Спочатку автор у «короткому нарисі автобіографічного кінооповідання» визнає, що в його повсякденне життя дедалі частіше почали вторгатися спогади. Мабуть, вони пов’язані з довгими роками розлуки з землею батьків. А може, у кожної людини настає такий час, коли вона повинна «усвідомити свою природу на ранній досвітній зорі коло самих її первісних джерел».
Пригадується Довженкові, який гарний та веселий був у них город. Усе цвіте, буяє. Влітку город так переповнювався рослинами, що вони не вміщалися в ньому, лізли одна на одну, перепліталися, дерлися на хлів, стріху, повзли на тин, а гарбузи звисали з огорожі прямо на вулицю. Далі, за повіткою, росли великі кущі смородини. Там ховалися кури і туди діти боялися ходити, остерігаючись гадюк, хоч ніколи в житті їх не бачили…
На погребні любив спати дід, який малому Сашкові нагадував Бога або святого Миколая. Звали його Семеном.
Він був високий і худий, з білою бородою. Пахнув теплою землею і трохи млином, знав письмо і в неділю любив урочисто читати Псалтир. Ні дід, ні слухачі не розуміли прочитаного, і це завжди хвилювало їх, як дивна таємниця.
Мати ненавиділа діда, вважала чорнокнижником, хоч Псалтир всередині був не чорний, а білий, і крадькома таки спалила книжку. Любив дід гарну бесіду й добре слово.
Він був добрим духом лугу і риби. Гриби і ягоди збирав у лісі краще за всіх, «розмовляв з кіньми, з телятами, з травами, з старою грушею і дубом — з усім живим, що росло і рухалось навколо». Коли діти приносили рибу, дід казав, що, мовляв, це не риба. От раніше була риба! І починав так розповідати про старовину, що діти слухали, забувши про все, поки не засинали.
Більш за все дід Семен любив сонце, прожив близько ста літ, не ховаючись у затінок ніколи. Так під сонцем і помер, коли прийшов його час…
Одного разу маленький Сашко поліз у тютюн, що якраз цвів, а потім до огірків. Наївшись огіркових пуп’янків, хлопець натрапив на моркву, яку чомусь любив найбільше. Оглянувся, чи не дивиться хто, і став висмикувати морквини. Але вони були ще малі. Так Сашко повисмикував увесь рядок, але не знайшов жодної великої та солодкої. Потім посадив усю моркву знову в землю — хай доростає — і пішов шукати далі смачного.
Довго хлопчина ходив по городу, пробуючи усе на смак: і мед з квітів, і калачики, і зелені яблука. Раптом побачив, що біля моркви снує прабаба Марусина, мати діда Семена. Вона побачила шкоду й почала лаятися та проклинати хлопчика.
Прабаба Марусина була маленька та прудка, очі мала такі видющі та гострі, що від них ніщо не могло сховатися. Їй можна було по три дні не давати їсти, але без прокльонів вона не могла прожити й дня…
Прабаба проклинала онука за висмикану моркву, а Сашко лежав у малині і боявся поворухнутися, щоб Божа Мати, бува, не побачила його з неба і не виконала бабині побажання…
Сашкові захотілося до хати. Вона була схожа на стареньку білу печерицю, вікна повростали в землю і не було замків. Мати жалілася на тісноту, а малим «простору й краси вистачало». На білій стіні під іконами висіло багато гарних картин із зображенням монастирів, проте найбільше враження справляла картина Страшного суду.
Хлопець спочатку жахався цієї картини, а потім звик. Він думав: «В нашій сім’ї майже всі були грішні: достатки невеликі, серця гарячі, роботи і всякого неустройства тьма-тьмуща, а тут ще фамільна приверженість до гострого слова, тому хоч і думали інколи про рай, все-таки більше сподівалися пекла внизу картини. Тут уже всі мали свої місця.
Батькові чорти наливали в рот гарячу смолу, щоб не пив горілки і не бив матері. Баба лизала гарячу сковороду за довгий язик і за те, що була велика чаклунка. Діда… тримав у руках сам диявол за те, що він чорнокнижник…
…Старший мій брат Оврам був давно вже проклятий бабою, і його гола душа давно летіла стрімголов з лівого верхнього кутка картини прямо в пекло за те, що драла голубів на горищі і крала у піст з комори сало».
Мати вважала, що буде в раю між святими «як боляща великомучениця» і так часто показувала те місце на картині, де знаходитиметься її душа, що там зробилася пляма.
«Фактично найсвятішим у цій родині був один я. І от скінчилася моя святість. Не треба було чіпати моркви. Хай би собі росла. А тепер я грішний. Що ж мені буде?» — подумав малий Сашко і став гірко плакати. Баба почула його плач і стала знову проклинати, аж приспівуючи, наче колядку.
Заліз хлопчик у старий човен і став думати, як йому поновити свою святість. Вирішив «творити добрі діла» — не їсти скоромного цілий тиждень, носити дідові воду, ходити до церкви або рятувати ластів’ят, як вони повипадають із гнізда.
Але пташенята не падали, і Сашко надумав піти на вулицю шанувати великих людей (казали, що за це прощається багато гріхів на тім світі). Він знайшов стару шапку в човні, щоб було що знімати для пошани, коли вітатиметься. Хлопець вийшов за ворота, надівши шапку до самого рота. Але вулиця була порожня, всі дорослі люди працювали в полі. Тільки сидів крамар Масій, та перед ним шапки скидати не хотілося, бо він обдурював покупців.
Тоді Сашко вирішив піти до діда Захарка — коваля, який курив такий лютий тютюн, що його обходили люди і навіть тварини, облітали птахи. Малий зняв шапку і привітався до діда, але той його не помітив. Тоді він пройшов ще раз і привітався уже голосніше, але дід Захарко знову не відповів. На вулиці більше нікого не було, у Сашка аж душа зайшлася від нудьги. Він вирішив ще раз спробувати привітатися з дідом, але той так вилаяв його цим разом, що про спасіння душі годі було й думати.
Переляканий та розгублений, хлопець дременув додому, проскочив у клуню, ліг на дідове хутро й вирішив заснути, адже уві сні ростуть. Лежить Сашко і думає, що він такий маленький, але знає вже так багато неприємних і прикрих речей…
Коли малий Сашко чогось плакав, його втішав прадід Тарас, розповідаючи про Десну, про трави, про таємничі озера: «А голос у нього був такий добрий, і погляд очей, і величезні, мов коріння, волохаті руки були такі ніжні, що, напевно, нікому й ніколи не заподіяли зла на землі, не вкрали, не вбили, не одняли, не пролили крові. Знали труд і мир, щедроти й добро»…
Доглядали змалечку Сашка аж чотири няньки — його брати Лаврін, Сергій, Василько й Іван. Прожили вони недовго, бо, як казали, рано почали співати. Посідають на тин і співають, як соловейки. Ніхто їх і не вчив цьому. Діти померли від невідомої хвороби в один день. Люди говорили, що Бог забрав їх до ангельського хору. Батько (Петро Семенович) дізнався про це жахливе нещастя на ярмарку, гнав коней тридцять верст. «З чим порівняти глибину батькового горя? Хіба з темною ніччю. У великім розпачі прокляв він ім’я боже, і бог мусив мовчати…»
Далі автор з любов’ю та болем згадує, яким був його батько: «Багато бачив я гарних людей, ну такого, як батько, не бачив. Голова в нього була темноволоса, велика і великі розумні сірі очі, тільки в очах чомусь завжди було повно смутку: тяжкі кайдани неписьменності і несвободи. Весь в полоні у сумного, і весь в той же час з якоюсь внутрішньою високою культурою думок і почуттів…
З нього можна було писати лицарів, богів, апостолів, великих учених чи сіячів — він годився на все. Багато наробив він хліба, багатьох нагодував, урятував од води, багато землі переорав, поки не звільнився від свого смутку».
Одного разу в них у хаті сталося вночі дві події. Коли Сашко прокинувся вранці на печі в ячмені, то відразу відчув, що трапилося щось незвичайне. Пахло якось дивно, ніби в церкві. Мати підійшла до сина й сказала, що вона йому ляльку привела. І показала дитину в ночвах. Хлопчикові ця лялька зовсім не сподобалась — з маленьким сизим поморщеним личком. А мати милувалася нею й говорила, що яка ж вона гарненька. Потім заплакала й повідомила, що померла баба Марусина. Сашко аж зрадів, що ніхто тепер не буде нікого проклинати…
Часом вода навесні розливалась так пишно, що в ній потопали не тільки ліси й сінокоси. Цілі села тоді потопали, гукаючи собі порятунку. Так, одного разу трапилася надзвичайно сильна повінь. У батька був один човен на всю округу, тому до нього прийшов поліцейський Макар і велів їхати рятувати людей на Загребеллі. Це було якраз перед Великоднем, тому батько відмовлявся, бо, мовляв, не може вранці не пошанувати святу паску. Поліцай пригрозив йому в’язницею, і батько погодився, велів матері дати йому паску, хоч і не свячену.
Вдосвіта вони з Сашком підпливли до затопленого села. Батько сидів із веслом на кормі — веселий і дужий. Він відчував себе героєм—мореплавцем, рятівником. А вода все прибувала. Село опинилося на острові. Потім стихія ввірвалася в хати, хліви. Люди рятувались на стріхах. Худоба потопилася. Скоро з-за хати виплив невеличкий човник, а в човнику — отець Кирило, дяк Яким і кормчий за веслом — паламар Лука. Духовні особи плавали поміж хатами та святили паски.
Батько підсміювався над отцем Кирилом і його помічниками. Батюшка не любив Сашкового батька за красу і непокірність, а тепер розсердився за його жарти, а ще більше, коли батько сказав, що не може хвалити Бога за таку повінь. Отець Кирило так гнівно закричав, що човен похитнувся, і священнослужитель, зателіпавши руками, полетів сторч у воду. За ним попадали і дяк з паламарем, проте батько Сашка, зачепивши отця Кирила за золотий ланцюг ручкою весла, втяг його «у свій ковчег», а потім стали витягати й дяка, проте, витягаючи, так сміялися, що забули про паламаря Луку, якого, може, з’їли вже раки. Отака була вода…
Загинуло й щезло геть з лиця землі рідне село не від води, а від вогню — теж весною, через півстоліття. Його спалили німці за допомогу партизанам. Згоріла церква, переповнена людьми. Карателі ганялися за жінками, однімали дітей і кидали їх у вогонь, а матері, щоб не терпіти таких лютих мук, самі кидалися за дітьми у вогонь. Повішені моторошно гойдалися на шибеницях. Не стало прекрасного села…
Весняні води стояли довго, тому й косовиця в те літо розпочалася пізно. Збиралися на косовицю довго, мати не пускала малого Сашка, боячись, що його і комарі з’їдять, і втопитися може, і впасти з кручі, і косою обріжеться. Але батько на те не зважав, узяв-таки…
Сашко лежав на возі. Він їхав «у царство трав, річок і таємничих озер». Дорога до Десни була складна і довга — з калюжами, болотами, горбами, кручами та бродами. Хлопець дивився на зоряне небо, Чумацький Шлях і непомітно заснув, а прокинувся вже на березі Десни.
Сінокіс був гуртовий. При розподілі копиць майже завжди була бійка, бо то батькові, то дядькові здавалося, що його обділили, обдуривши на одну копицю. Ті бійки здавалися Сашкові надзвичайно запеклими. З тонким гумором автор описує одну з таких бійок: «Кров лилася з них казанами. Вони відрубували один одному голови, руки, врубалися в розпалені груди, і кров, кажу ж бо, лилася з них відрами, казанами…»
Особливо войовничим був дід. Запеклі непорозуміння тривали аж до вечора, але до згоди приходили завжди. Дід охолоджував свій запал глеком води, а потім філософствував під дубами, що все тепер не таке, як раніше, усе гіршає, дрібнішає, і Сашко дуже жалкував, що коли він виросте, то «світ споганіє», і «не буде вже сінокосу тоді, ні риби».
Погодою на сінокосі, казали, років півтораста завідувала ворона. Це була, так би мовити, «фамільна ворона» Довженків. Вона все бачила і чула, і віщувала дощ. Один дядько Самійло не вірив їй. Він не був освіченою людиною, навіть і хліборобом він був поганим. Але, «як і кожна майже людина, він мав свій талант і знайшов себе в ньому. Він був косар. Він був такий великий косар, що сусіди забули навіть його прізвище і звали його Самійло—косар, а то й просто Косар. Орудував він косою, як добрий маляр пензлем чи ложкою — легко і вправно. Коли б його пустили з косою просто, він обкосив би всю земну кулю…». У всьому ж іншому він був людиною немудрою і слабкою.
Ворона знала кожного й бачила, хто чого хоче. Одного разу батько, розсердившись на пташку за дощ, який вона накрякала, попросив мисливця підстрелити її. Але ворона одразу ж перелетіла на дуб за Десною. Повернулася надвечір і накаркала такого дощу, що він погноїв усе сіно…
Диких звірів довкола села було мало: їжак, заєць, тхір. Вовки перевелися.
А от леви, вважав Сашко, водилися, але дуже рідко. «Один лише раз по висипу Десни пройшов був лев, та й то, кому не розказую, ніхто віри не йме». Проте на другий день виявилося, що лев дійсно був: йому вдалося звільнитися на деякий час з клітки під час аварії на залізниці під Бахмачем. Він був з мандрівного звіринця. Але йому не пощастило погуляти на волі: звіра незабаром оточили і вбили.
А хіба можна не згадати собаку Пірата, великого, немолодого і поважного пса, який довго жив у них. Одного разу Пірат загубився у Борзні на ярмарку, де батько продавав дьоготь. Аж ось в неділю, тижнів через п’ять, коли всі сиділи біля хати, біжить Пірат — зморений, худючий. Метрів за сто впав додолу і поповз до господарів, своїм виглядом і голосом виражаючи усю повноту собачого щастя. Батько, хоч і ненавидів одвертість почуттів, розчулився…
Або ось про коней… Сашкові здавалось, начебто коні й корови щось знають, якусь недобру таємницю, тільки нікому не скажуть. Якось хлопчик навіть підслухав розмову двох коней, що паслися вночі після важкої денної праці. Вони питали один одного, чого це хазяїн такий злий і часто їх б’є. Один кінь відповів другому, що то не їх людина б’є, а свою недолю. З тих пір Сашко ні разу не вдарив коня…
Пройшли косовиця і жнива, поспіли яблука і груші. Хлопцеві пошили нові довгі штани і повели до школи.
Учителем був Леонтій Созонович Опанасенко — старий, нервовий і сердитий. Носив золоті ґудзики і кокарду, був вищим за батька, тож це надавало йому грізної сили. Учитель спитав хлопця, як його звати, але той так злякався, що втратив голос, потім усе-таки ледве вимовив своє ім’я. Далі учитель поставив не зовсім розумне питання: як звати батька. Сашко відповів: «Батько!» Глянули батько з сином один на одного й зрозуміли, що діло їхнє програне. Нудьга вхопила хлопця за серце, і він не зміг нічого більше сказати. Учитель промовив: «Не развитый!» — і відправив геть.
Страждання малого Сашка здавалися безмірними, і світ здавався загубленим. Він не захотів навіть обідати й пішов у сад, став біля вулика. До життя його повернула бджола, яка вкусила й зробила дуже боляче.
Завершується твір ліричним відступом — роздумом автора, де він пояснює, навіщо так детально зупинився на спогадах про дитинство. Він зізнається, що не є прихильником старовини, а сином свого часу, проте, на його думку, безбарвним та порожнім є життя тієї людини, яка, «обертаючись до найдорожчих джерел дитинства та отроцтва, нічого не бачить дорогого, небуденного, ніщо не гріє її… Сучасне завжди на дорозі з минулого в майбутнє. Чому ж я мушу зневажати все минуле? Невже для того, щоб навчити онуків ненавидіти колись дороге й святе моє сучасне…»
Багато в житті Сашкових батьків було горя, темряви і жалю. І топили вони горе у сварках та горілці. Але найбільше, що їм відпустила доля, — це роботи, тяжкої праці. Хоч були народжені для любові, усі родичі прожили свій вік нещасливо. Але все це в далекому минулому. Одна лише Десна залишилася у спогадах незмінною. Твір завершується палким зверненням до рідної Десни: «Благословенна будь, моя незаймана дівице Десно, що, згадуючи тебе вже много літ, я завжди добрішав, почував себе невичерпно багатим і щедрим… Щасливий я, що народився на твоєму березі, що пив у незабутні роки твою м’яку, веселу, сиву воду, ходив босий по твоїх казкових висипах, слухав рибальських розмов на твоїх човнах і казання старих про давнину, що й досі, дивлячись часом униз, не втратив щастя бачити оті зорі навіть у буденних калюжах на життєвих шляхах».
Найзворушливіші і найтепліші спогади родом з дитинства. Дитинство – це те, що ми втрачаємо в часі, але зберігаємо в собі. Пам’ятайте про це
источник