Зачарована десна за жанром

Проблематика, автобіографічність твору

У 1957 р. з’явилася друком збірка повістей Олександра Довженка „Зачарована Десна”, від якої фактично почався „відлік” письменницької слави.

Вражаючим документом доби є „Щоденник” О. Довженка, а шедевром його творчості — „Зачарована Десна”. У преамбулі до кіноповісті письменник пояснив причину її написання „довгою розлукою з землею батьків” і бажанням „усвідомити свою природу на ранній досвітній зорі коло самих її первісних джерел”.

Задум написати твір виник у Довженка ще в роки Другої світової війни. Про це він говорить у листах до рідних, у „Щоденнику”, маючи намір видати таку книжку, яка б „принесла людям утіху, відпочинок, добру пораду і розуміння життя”. Про свій намір письменник уже чітко заявляє 30 березня 1948 р. Проте „Зачарована Десна” з’явилася лише в 1955 р., за рік до його смерті.

Кіноповість „Зачарована Десна” — твір новаторський за художньою формою та за постановкою і розв’язанням проблем. Автор намагається дослідити, які основні фактори формування людської особистості, у чому духовне джерело справжнього таланту, яка роль праці в житті людини. Новаторським цей твір можна назвати ще й тому, що Довженко висвітлює глибокі філософські категорії, серед яких: шляхи народу й людини до щастя, прекрасне й потворне в житті, покликання, сутність людини, її можливості, добро і зло, життя і смерть.

„Зачарована Десна” — автобіографічний твір, спогади письменника про дитинство, перші кроки пізнання життя, про „перші радощі, і вболівання, і чари перших захоплень дитячих. ”, про діда і прадіда Тараса, прабабу, матір і батька, коваля діда Захарка, дядька Самійла — неперевершеного косаря.

Спогади ці час од часу переростають в авторські роздуми — про „тяжкі кайдани неписьменності і несвободи” , інші лиха й страждання трудових людей України і разом з тим — багатство їхніх душ, внутрішню культуру думок і почуттів, їхній смак, їхню вроджену готовність до „найвищого і тонкого”.

Автор переконливо довів, що дитинство — найщасливіший і водночас найвирішальніший час в житті кожного. Те, якою зросте людина, залежить від багатьох факторів, які впливають на неї в перші роки життя, коли формуються її смаки, принципи та переконання. Отже, із „Зачарованої Десни” ми можемо дізнатися не лише про дитячі роки Довженка, а й про дитинство тисяч селянських дітей, що зростали в радості навпіл із горем та печаллю.

Оповідач у творі — сам письменник, який виступає у двох образах: як автор і як герой кіноповісті — маленький Сашко. Відповідно й розповідь має двоплановий характер. Перший план — це своєрідне поетичне відтворення світу в дитячій свідомості (письменник зосереджується на внутрішньому світові хлопчика), другий — філософські роздуми зрілої людини-митця про сенс людського буття, роль дитинства у формуванні особистості. Саме в роздумах найбільше розкривається літературна особистість автора. Письменник прагне показати межу між добром і злом, красивим і потворним, велич духовних можливостей простої людини і тягар трагічних випробувань, що випадає на її долю.

Письменник прекрасно знав народний побут, звичаї, духовний світ селянина, його психологію. Можна сказати, що „Зачарована Десна” —своєрідна енциклопедія сільського життя України кінця XIX — початку XX століть.

Темою кіноповісті „Зачарована Десна” є спогади письменника про своє дитинство, про кровний зв’язок з народом і рідною землею.

Митець закликає любити життя, цінувати й берегти все те прекрасне, що дав тобі твій народ, що робить людину духовно багатою та щасливою, не забувати про свої корені, бути гідним сином своїх батьків, свого народу — така ідея кіноповісті.

У публіцистичному відступі звучить гнівний осуд фашизму, війни.

Якщо брати в широкому плані, то прочитується й ідея вічності життя, вічності людського роду й народу, який пройшов через страхітливі випробування далекого й не дуже далекого минулого.

Особливістю кіноповісті „Зачарована Десна” можна вважати відсутність чіткого сюжету, однак це не перешкоджає читати твір з неослабною увагою.

Для втілення художнього задуму автор звертався до випробуваних часом джерел — фольклору і класичної літератури. Письменник запозичує з фольклору принцип „нанизування мотивів, використання ліричних і публіцистичних відступів, традиційних зачинів і закінчень, обрамлення, поетичної антитези і зіставлення, ретардацій” (ретардація — штучне уповільнення дії з метою звернути увагу читача на дану подію, епізод, думку).

Композиція кіноповісті „Зачарована Десна” являє собою органічне поєднання ліричних і філософських роздумів літнього Довженка з романтичним, чистим поглядом малого Сашка.

У творі можна виділити окремі новели („Город”, „Хата”, „Смерть братів”, „Смерть баби”, „Повінь”, „Сінокіс”, „Коні”, „До школи”), ліричній публіцистичні відступи. Але твір є цілісним: це суцільний потік думок, спогадів, що напливають одні на одні, та зображення умов, в яких формувався світогляд майбутнього митця (побут, оточення).

Особливості композиції „Зачарованої Десни” зумовлені ще й жанром твору — кіноповість. Звідси й фрагментарність, швидка зміна „кадрів”, планів, яка не впливає на цілісне сприйняття ліричної, сповненої тонкого гумору авторської сповіді. Сам О. Довженко як кіносценарист вважав, що сценарій (а кіноповість „Зачарована Десна” є одночасно сценарієм до однойменного фільму) треба писати двома руками: в одній тримати маленький тонкий пензлик для виписування дрібних деталей, а в другій — великий пензель створення описів стокілометрових обширів, пристрастей, масових сцен.

Образи кіноповісті „Зачарована Десна”

На все життя О. Довженко зберіг у своєму серці образ ріки, на якій пройшло його дитинство, яку він називає зачарованою: „А на Десні краса! Лози, висип, кручі, ліс — все блищить і сяє на сонці. Стрибаю я з кручі в пісок до Десни, миюся, п’ю воду. Вода ласкава, солодка. П’ю ще раз, убрівши по коліна і витягнувши шию, як лошак, потім стрибаю на кручу і гайда до сінокосу. І вже я не ходжу, а тільки літаю, ледве торкаючись лугу. Вбігаю в ліс — гриби. У лози — ожина. В кущі — горіхи. В озері воду скаламучу — риба”.

Така поліфонічна картина незайманих багатств природи дивує і чарує читача, особливо сучасного. Письменник утверджує взаємозв’язок людини і природи як необхідну умову духовності, показує благотворний вплив природи на людські розум і почуття, особливо дитячі.

Образ природи розкривається читачеві через образ малого Сашка. Спостережливий, наділений почуттям прекрасного, хлопчик щоліта бачив, якими барвами вигравав город. Дитяча пам’ять вбирала ті кольори й запахи у свою чутливу душу: „. огірки цвітуть, гарбузи цвітуть, картопля цвіте. Цвіте малина, смородина, тютюн, квасоля. А соняшника, а маку, буряків, лободи, укропу, моркви!” Знав, яка рослина як пахне і який смак має квітка. Хлопчик любив усе в природі: „. пташиний щебет у саду і в полі. Ластівок любив у клуні, деркачів — у лузі. Любив плескіт води весняної. І жаб’яче ніжно-журливе кумкання в болоті, як спадала вода весняна”.

Картинами неповторної природи наповнена вся кіноповість „Зачарована Десна”. Це й описи повені, сіножаті з „фамільною вороною”, і змалювання свійських тварин, і полювання дядька Тихона, і ще безліч перлинок — міні-пейзажів на зразок: „Дивлюся у воду — місяць у воді сміється”, „чумацький віз тихо рипить піді мною, а в синім небі Чумацький Шлях показує дорогу” чи „хмари по небу пливуть вибагливо й вільно і, пливучи в просторах голубих, вчиняють битви і змагання. ”

Оповідач у кіноповісті — то малий Сашко, то літній митець Довженко. І їхні розповіді органічно переплітаються навіть у характеристиках героїв.

Так, хлопчик любить батька за працьовитість і красу, а зрілий письменник шанує волелюбні батькові риси: зневажав батько начальство і царя, любив гостре, влучне слово, розумів такт і шанобливість. На образі Сашка простежуються шляхи формування особистості і її таланту. Одне з таких духовних джерел, яке надихає митця на творчість, — це, безумовно, краса природи. Але найсильніший фактор — краса людської праці.

З дитинства хлопчик був оточений людьми, що не мислили свого життя без праці. Його рідні й односельці — хлібороби та косарі багато справ переробили за своє життя. І робота для них була не тільки необхідністю, а й духовною потребою. Хлопчик спостерігав також, як трудяться бджоли, співчував коням, яким доводилося тяжко працювати, трудився й сам. Перші мозолі з’явилися на дитячих руках ще тоді, коли малий ходив у тютюні, мов у лісі. А взірцем працьовитості завжди були найближчі люди. Батько Сашка „скільки. землі виорав, скільки хліба накосив! Як вправно робив, який був дужий і чистий!”

Невтомною трудівницею була й мати, яка любила „саджати що-небудь у землю, щоб проізростало”. Дід Семен „пахнув. теплою землею і трохи млином”, мав сухі натруджені руки, якими вмів довити линів без всяких рибальських приладь. Особливо захоплювався Сашко роботою дядька Самійла — косаря. Він „орудував косою, як добрий маляр пензлем, — легко і вправно. Коли б його пустили з косою просто, він обкосив би всю земну кулю. ” То ж недаремно в ранньому дитинстві для Олександра Петровича Довженка найкращою музикою була музика праці: „Коли тихого вечора, десь перед Петром і Павлом, починав наш батько клепати косу під хатою в саду, ото й була для мене найчарівніша музика”.

На все життя зберігає письменник трепетні почуття до людей праці: „. мені й досі так соромно відпочивати там, де працюють люди”.

Маленький Сашко дитячим чутливим серцем розумів, що батькам жилося нелегко, та не міг пояснити причин. А ставши дорослим, із сумом згадував: „Було в минулому житті моїх батьків занадто багато неладу, плачу, темряви й жалю. Всі прожили свій вік нещасливо, кожен по-своєму — і прадід, і дід, і батько з матір’ю”. Хлопчик не раз помічав, що в очах у батька повно смутку через „тяжкі кайдани неписьменності і несвободи”. Та не дивлячись ні на що, уроки людяності й доброти хлопчик одержував саме від своїх рідних.

Від батьків хлопчик перейняв рису, закладену ментальністю нашого народу, — шанобливість до старших, працьовитих і чесних людей.

У кіноповісті „Зачарована Десна” зображено народні, виразно національні характери, про які потім говорили не інакше, як про „довженківські”. Твір пройнятий народним гумором, глибоким ліризмом, письменник по-філософськи осмислює духовні джерела свого народу.

Через призму спогадів маленького Сашка постають і спогади про повінь, коли батько Сашка безкорисливо рятував людей від повені, і його син допомагав гребти так, що було „жарко од труда і весело”.

Ніжності маленький Сашко вчився у матері. Проводжаючи його з батьком та дідом на косовицю, вона зозулею „ кувала розлуку ”.

Здавалось, що вся народна мудрість і доброта була зібрана в дідові Семенові. Хлопчикові подобалося, як, показавши дорогу незнайомому подорожньому, дід хвилинку мовчав, а потім зітхав і казав: „Добра людина поїхала, дай їй бог здоров’я”.

Дід був прекрасним оповідачем: заворожував онуків своїми казками. Напевно, талант майстерно розповідати у О. Довженка спадковий. У прадіда Тараса „голос. був такий добрий, і погляд очей, і величезні, мов коріння, волохаті руки були такі ніжні, що, напевно, нікому й ніколи не заподіяли зла на землі, не вкрали, не вбили, не одняли, не пролили крові. Знали труд і мир, щедроти і добро”.

Малого Сашка змалечку оточував неповторний світ народних традицій, звичаїв і обрядів. Особливо поетично змальовує Довженко обряд колядування:

„— Пустіть колядувати! — чую голос дівочий знадвору.

Я — зирк у вікно: то не повний місяць з зоряного неба засвітив у хату перед Новим роком. В маленькім віконці, якраз проти печі, рожевіє на морозі дівоче лице”. Мати пускає колядницю і просить заколядувати Сашкові. І малий Сашко враз уявив себе молодцем, який ходить по торгу та продає свого старого коня, а кінь просить не продавати, нагадує, як разом билися з ордою, виручали один одного. Тоді хлопець вирішує ніколи не продавати свого товариша — коня: „Так і не продав я його по сей день. Ой коню, коню, не продам я тебе. Як би часом не було мені трудно, як турки й татарове не обступали на торгу мене, не розлучуся з тобою ні за яку ціну”. Цими словами Довженко, звичайно ж, говорить про вірність своєму народові і про все те, що йому найдорожче, як і оцей спогад про звичай колядувати людям на Новий рік.

Філософськи осмислюючи свої дитячі роки, О. П. Довженко переконує читача, що саме в дитинстві криються джерела становлення кожної особистості. А сам письменник завдяки чарівній Десні і рідним людям впродовж усього життя „не втрачав щастя бачити. .. зорі навіть у буденних калюжах на життєвих дорогах”.

Значне місце у творі відведене змалюванню природи. Усі вони динамічні. Нема у творі жодного статичного і не оживленого присутністю людини пейзажу. У них завжди діє або сам мрійник і фантазер Сашко, або хтось із його рідних чи знайомих. Сашко живе разом з усім, що оточує його: „Я пливу за водою, і світ пливе наді мною, пливуть хмари весняні — весело змагаються в небі, попід хмарами лине перелітне птаство — качки, чайки, журавлі. Летять чорногузи, як чоловіки у сні. І плав пливе. Пропливають лози, верби, в’язи, тополі у воді, зелені острови”.

Художні особливості твору

Кіноповість „Зачарована Десна” — глибоко ліричний твір, багатий на народнопісенні звороти, фольклорні образи-символи: „Коло хати мати-зозуля кує мені розлуку. Довго-довго, не один десяток років буде проводжати мене мати, дивлячись крізь сльози на дорогу, довго хреститиме мені слід і стоятиме з молитвами на зорях вечірніх і ранішніх, щоб не взяла мене ні куля, ні шабля, ні наклеп лихий”, „Із стріх вода капле, із стріх вода капле. ”

У „Зачарованій Десні” автор робить читача причетним до подій твору: „Але сідаймо ще раз у вербові човни, прошу вас. Візьмемо весла ясенові і вернімось на Десну. ”

Різноманітні художні засоби твору вводять читача у реальний і фантастичний світ малого Сашка.

Так, тютюн для Сашка цвів поповими ризами, кукурудза здавалась стрункими тополями. Священика під час повені батько втяг, „як сома в свій ковчег до корів і овечок”, кашель у дідових грудях клекотів, мов лава у вулкані. Порівняння, використані у творі, роблять зримими і виразними події твору, розкривають оригінальність бачення героєм навколишнього світу. .

Вже у ранньому віці майбутній митець виявив у себе здатність порівнювати: „Все жило в моїх очах двоїстим життям. Все кликало на порівняння, все було до чогось подібне, давно десь бачене, уявлене й пережите”.

Оскільки оповідь у творі йде від імені малого Сашка, то все навколо він бачить перебільшеним: слухає колядки, в яких дівчата „. довго й повільно, ніби линучи в безмежну далечінь часу, на сімсот, може, літ виспівують мені талан”. Або бійка на сінокосі, коли реальні події в дитячій уяві доповнюються фантастичними: „Вже замахнувся дід на Самійла сокирою. Тоді я не витримував і затуляв очі, а вони рубали один одного сокирами, як дрова. Кров лилася з них казанами. ”

Використовує письменник і прийом контрастного зображення подій і явищ. Таким є монолог малого Сашка про приємне та неприємне, де так достовірно передано дитяче сприйняття світу, народження дитини і смерть бабусі в Довженковій хаті, яке припало на один день.

Автор реалістично змальовує побутові деталі. Реалістично описує він свою хату, схожу на „стареньку білу печерицю”, деталі побуту в ній.

Реалістично й трагічно описує смерть чотирьох Сашкових братів від епідемії, повінь у селі та багато іншого.

У публіцистичному відступі письменник реалістично змальовує нелюдські злочини фашистів і свої страждання від побаченого: „Горів і я тоді у тім вогні, загибав усіма смертями людськими, звірячими, рослинними: палав, як дерево чи церква, гойдавсь на шибеницях, розлітався прахом і димом од вибухів катастрофічних”. Це метафоричне висловлювання виростає до глибокого символу, коли автор зливається зі своїм народом.

источник

«Зачарована Десна» аналіз твору — тема, ідея, жанр, сюжет, композиція, герої, проблематика та інші питання розкриті в цій статті.

Рід літератури «Зачарована Десна»: епос.

Жанр «Зачарована Десна»: кіноповість («автобіографічне кінооповідання»),

Тема «Зачарована Десна» : спогади письменника про своє дитинство, про кровний зв’язок з народом і рідною землею.

Ідея «Зачарована Десна» : з’ясування основних факторів формування людської особистості, духовного джерела справжнього таланту, ролі праці в житті людини, оспівування краси природи, рідного краю, людей праці.

Герої «Зачарована Десна» : малий Сашко (у новелах) і Олександр Довженко (в авторських відступах); мати Одарка Єрмолаївна, батько Петро Семенович, дід Семен, прабаба Марусина. особливість повісті в тому, що в ній оповідачем є сам автор, який виступає у двох іпостасях: як автор — зрілий митець Олександр Довженко — і як герой твору — маленький Сашко. Сюжету як такого немає. Натомість є певна дво- плановість: основна сюжетна лінія — це новели про дитинство Сашка (його враження, захоплення довкіллям); другий план — ліричні відступи зрілого майстра (філософське осмислення художньої творчості, краси людської праці, природи, людини). Отож розповідь має двоплановий характер: перший план— це своєрідне поетичне відтворення світу у свідомості дитини; дру­гий — філософські роздуми зрілої людини-митця про сенс людського буття, роль дитинства у формуванні особистості.

Композиційно-стильові особливості «Зачарована Десна»: Особливістю кіноповісті «Зачарована Десна» можна вважати відсутність чіт­кого сюжету, однак це не перешкоджає читати твір з неослабною увагою. Для втілення художнього задуму автор звертався до випробуваних часом дже­рел — фольклору і класичної літератури. Письменник запозичує з фольклору принцип «нанизування мотивів, використання ліричних і публіцистичних відступів, традиційних зачинів і закінчень, обрамлення, поетичної антитези і зіставлення, ретардацій» (ретардація — штучне уповільнення дії з метою звернути увагу читача на дану подію, епізод, думку).

Композиція кіноповісті «Зачарована Десна» являє собою органічне поєднання ліричних і філософських роздумів літнього Довженка з романтичним, чистим поглядом малого Сашка.

У творі можна виділити окремі новели («Город», «Хата», «Смерть братів», «Смерть баби», «Повінь», «Сінокіс», «Коні», «До школи»), ліричні й публіци­стичні відступи. Але твір є цілісним: це суцільний потік думок, спогадів, що напливають одні на одні, та зображення умов, у яких формувався світогляд майбутнього митця (побут, оточення).

Особливості композиції «Зачарованої Десни» зумовлені ще й жанром тво­ру—- кіноповість. Звідси й фрагментарність, швидка зміна «кадрів», планів, яка не впливає на цілісне сприйняття ліричної, сповненої тонкого гумору ав­торської сповіді. Сам О. Довженко як кіносценарист уважав, що сценарій (а кіноповість «Зачарована Десна» є одночасно сценарієм до однойменного фільму) треба писати двома руками: в одній тримати маленький тонкий пенз­лик для виписування дрібних деталей, а в другій — великий пензель створен­ня описів стокілометрових обширів, пристрастей, масових сцен.

Для стилю «Зачарованої Десни», на думку багатьох критиків, характерне по­єднання лірико-романтичного оповідального тону, публіцистичного пафосу, побутово-ліричної оповіді, іронічно-сатиричних моментів.

Проблематика «Зачарована Десна»:

• сенсу людського буття;
• гармонії людини і природи;
• формування особистості;
• освіти;
• любові до рідної землі;
• поваги до батьків;
• любові до людей.

Примітки: «Зачарована Десна» — автобіографічний твір, спогади письменника про ди­тинство, перші кроки пізнання життя, про «перші радощі, і вболівання, і чари перших захоплень дитячих. », про діда Семена і прадіда Тараса, прабабу, ма­тір і батька, коваля діда Захарка, дядька Самійла — неперевершеного косаря. Спогади ці час од часу переростають в авторські роздуми —- про «тяжкі кай­дани неписьменності й несвободи», інші лиха та страждання людей праці й разом з тим — багатство їхніх душ, внутрішню культуру думок і почуттів, їхній смак, їхню вроджену готовність до «найвищого і тонкого».

У кіноповісті О. Довженко поетично формулює творче кредо митця: «Митці покликані народом для того, щоб показувати світові насамперед, що життя прекрасне. Бачити зорі навіть у буденних калюжах на життєвих шляхах». «Зачарована Десна» є лебединою піснею автора.

источник

Образ рідного краю в кіноповісті О. Довженка «Зачарована Десна»

З літами Олександр Довженко все частіше згадував рідну хату, благословенний край свого дитинства. Згадуючи зачаровану річку Десну, сінокіс, діда, батька, матір, письменник «сміявся і плакав». На схилі свого вкороченого сталінізмом життя до нього все частіше приходили спогади. Вони мучили його й без того змучену душу, відвідували у неспокійних, тривожних снах.

В одному з листів до матері й сестри Довженко сповіщав: «Пишу одну повість про діда, батька, матір і про все, одне слово, наше союзницьке життя, ще коли я був маленьким». Проте задум написати поему в прозі, в якій оспівати рідний край, його працьовитих, добрих людей, був здійснений письменником лише в 1955 р.

Як і більшість творів Довженка, «Зачарована Десна» написана не лише для читання, але й для екранізації, а тому немає чіткого сюжету і послідовності розповіді. Основну сюжетну лінію створюють оповіді-спогади автора, овіяні романтикою сільського життя, любов’ю до пташиного щебету в саду, до плескоту весняної повені, до ніжно-журливого кумкання жаб у болоті, до дівочих співів, колядок, щедрівок, обжинок, до «гупання яблук у саду», до сільської музики — високого й чистого дзвону коси,— все це викликало радість і втіху, яку Довженко трепетно й ніжно згадує як незабутнє, що живе в його доброму й поетичному серці.

Всі події кіноповісті проходять через призму оцінки їх малим Сашком Довженком, що надає оповіді щирості, непідробного ліризму й задушевності, тонкого гумору. Описуючи своє дитинство, яке минало на лоні живописної природи, митець з любов’ю згадує свою с родину — схожого на Бога Саваофа діда, що ніколи не розлучався з Псалтирем, лайливу прабабу, яка проклинала всіх, хто потрапляв їй на очі, напрочуд доброго батька, який любив розповідати синові про Десну, про трави, про таємничі озера; тиху, люблячу матір, яка кохалась у рослинах і саджала їх у своєму невеличкому городі, «щоб проізростали», добрих знайомих і просто хороших людей, які, як і його батько, рятували селян від смерті, від повені, від лиха.

Ліричні поетичні описи — дивний сон хлопчика — чергуються зі сценами, написаними в стилі українського народного гумору. Такою є картина великодньої повені, коли вся загреблянська парафія сиділа на стріхах з неосвяченими пасками, а рев худоби по кошарах, крики людей «рятуйте!» ніскільки не бентежили отця Кирила, що з дяком і старостою роз’їжджав на човні і святив паски чистою деснянською водою.

Згадуючи минуле своєї родини, свого народу, Довженко не раз підкреслював, що в його житті було і багато «неладу, плачу, темряви й жалю». Автор звернувся до спогадів свого дитинства не тому, що уболівав за старовиною, минулим. «Я не приверженець старого села, ні старих людей, ні старовини в цілому,— писав Довженко у повісті.— Я син свого часу і весь належу сучасникам своїм».

Привертають увагу й роздуми письменника про людей праці, про покликання митця і витоки його патріотизму. Закоханий у рідний край, у працелюбний і красивий душею український народ, Довженко вважає обов’язком письменника показати світові, що життя саме по собі прекрасне. Тому він з таким замилуванням виводить у повісті світлий і неповторний образ зачарованої Десни, цієї «незайманої дівиці», згадуючи про яку письменник «добрішав, почував себе невичерпно багатим і щедрим». До річки свого дитинства Довженко звертається з неприхованою любов’ю: «Далека красо моя! Щасливий я, що народився на твоєму березі, пив у незабутні роки твою м’яку, веселу сиву воду, ходив босий по твоїх казкових висипах, слухав рибальських розмов на твоїх човнах і казання старих про давнину, що лічив у тобі зорі на перекинутому небі. «

Благословляючи Десну — «далеку красу мого дитинства» — за щедрі дарунки, письменник показав, що людина, «яку посаду не займала б, стає безбарвною, сліпою, якщо вона в історії свого народу, в житті своїх предків нічого не бачить дорогого, близького, рідного».

Про що б не говорив письменник, усе йому дороге і близьке. Про основу естетики Довженка і зміст його кіноповісті образно сказав М. Рильський у статті «Олександр Довженко»: «Його «Зачарована Десна» — це задушевна лірична сповідь, по вінця напоєна любов’ю до рідного краю, до трудового народу, до України з її великим, але скорбним минулим, з її великим і радісним майбутнім». «Зачарована Десна» — це гімн красі, природі, рідному краю, поетична картина трудового життя народу.

источник

Олександра Довженко «Зачарована Десна»

Жанр: кіноповість («автобіографічне кінооповідання»).

Тема: зображення дитинства й джерел формування митця.

Головна ідея: оспівування краю дитинства, його людей, природи.

Головні герої твору: два ліричні герої — Сашко (у новелах) і Олек­сандр Довженко (в авторських відступах); Одарка Єрмолаївна (мати), Петро Семенович (батько), баба Марусйна, дід Семен.

Сюжет: твір не має чіткого сюжету з послідовним розвитком подій — сюжет двоплановий: основна сюжетна лінія — це ніби окремі новели (ди­тинство Сашка, його враження, сцени захоплення навколишнім світом), другий план — ліричні відступи зрілого майстра слова (філософське ос­мислення художньої творчості, краси людської праці, природи й людини).

«У цьому нарисі автобіографічного кінооповідання автор поспішає зробити відразу деякі визнання: в його реальний повсякденний світ, що не день частіше починають вриватися спогади».

1) Опис городу. «До чого ж гарно й весело було на нашому городі».

2) Мати, дід Семен, прабаба Марусина.

3) Маленький Сашко повиривав моркву.

4) Поновлення втраченої святості, шанування дорослих людей Захарко.

«Як неприємно, коли баба клене, або коли довго йде дощ і не вщухає. Неприємно, коли п’явка впивається в жижку… Неприємно дивитися на великий вогонь, а от на малий — приємно. Приємно знайти в трав пташине кубло…»

«Але більш за все на світі любив я музику. Коли б спитав мене хто-небудь, яку музику я любив у ранньому дитинстві, який інструмент, яких музик, я б сказав, що більш за все я любив слухати клепання коси».

6) Одночасна раптова смерть чотирьох братів.

«Багато я бачив гарних людей, ну такого, як батько не бачив. Одне, що в батька було некрасиве, — одяг. З нього можна було писати лицарів, богів, апостолів»

8) Народження сестри і смреть прабаби в один день.

«Закрились всевидящі вічки, ущухла народна пристрасна її творчість».

«Мати боялась і ненавиділа старців, але подавала їм завжди щедро. Вона іула гонориста, і їй дуже хотілось, аби хоч сліпі вважали її за багату». Батько ненавидів всякий нестаток. Навіть слово „бідність» ніколи не вживав до своєї особи. Замість „моя бідність» міг сказати „моє багатство наприклад: „Моє багатство не дозволяє купити мені нові чоботи».

«Жили ми в повній гармонії з силами природи… Як ми з батьком рятували людей, про це можна написати цілу книгу».

«Ярема Бобир, наш родич по дідовому коліну, знав прикмети до всіх природних явищ. Особливо вірив у мишей».

«Загинуло й щезло геть з лиця землі моє село не від води, а від вогню. Горів і я тоді у тім вогні, загибав усіма смертями людськими, звірячими, рослинними.. «

«Я не оглядаюсь. Коло хати мати-зозуля кує мені розлуку. Довго-довго не один десяток років буде проводжати мене мати, дивлячись крізь сльози на доргоу, довго хреститиме мені слід і стоятиме з молитвами на зорях вечірніх».

14) Бійки на косовиці (реальні й уявні). Зустріч з «руськими» людьми. Батько Сашкові про національну належність (ми мужики, хахли).

«Погодою у нас на сінокосі років з півтораста завідувала ворона».

16) Про домашніх тварин: пес Пірат, один кінь Мурайи другий Тягнибіда. Уявна розмова коней.

«Молодець Сашечко та по торгу ходив…»

«Ні. Я не приверженець ні старого села, ні старих людей, ні старовини в цілому. Я син свого часу і весь належу сучасникам своїм». Сучасне завжли на попозі з минулого в майбутнє. Чому ж я мушу зневажати все минуле? Невже для того, щоб навчити онуків ненавидіти колись дороге й святе моє сучасне, що стане для них колись минулим у велику добу комунізму!»

«Далека красо моя! Щасливий я, що народився на твоєму березі, що пив у незабутні роки твою м’яку, веселу, сиву воду…»

Літературознавці про твір. Саме спогади, у яких «перші радощі, і вболівання, і чари перших захоплень дитячих», визначають сповідаль­но-ліричну тональність кіноповісті. Адже людина, яка пригадує минуле, як правило, вибирає з нього найяскравіші епізоди, найбільш вражаючі штрихи й деталі, що збереглися в пам’яті. Вони постають в особливому освітленні — піднесеному, романтичному…

Важливу роль у структурі твору відіграє оповідач — маленький хлопчик Сашко. Це дало авторові змогу передати найщиріші почуття, сумніви, вагання, захоплення, страхи дитини, яка так безпосередньо реагує на все, що її оточує. Дід Семен бачиться хлопцеві «в старих срібнофольгових шатах», а річки й озера Сашкового дитинства вида­ються йому найкращими у світі. Буйна фантазія хлопця малює навіть лева на берегах Десни…

Колоритні постаті батька, діда, а ще баби, матері, дядька Самійла— косаря, Тихона Бобиря — мисливця освітлюють «святість босоногого дитинства», яке вже ніколи не вернеться, як і краса рідного краю. З тре­петною закоханістю змальовує О. Довженко у своїх спогадах нічне зо­ряне небо, повінь, сіножать, зачаровану Десну, буяння городу.

Таким постає казково-хвилюючий світ дитинства, поетична душа дитини (Н. Бернадська).

источник

У преамбулі до кіноповісті О. Довженко причину її написання пояснює спогадами, викликаними «довгою розлукою із землею батьків» і бажанням «усвідомити свою природу на ранній досвітній зорі коло самих її первісних джерел».

В українській літературі можна знайти, чимало подібних оповідань, повістей про «босоноге дитинство». А от «Зачарована Десна» й нині залишається єдиним унікальним тво­ром у цьому жанрі.

Творче життя О. Довженка було надзвичайно складним і трагічним. Він перебував під постійним ідеологічним тиском. Хоча й розумів своє підне­вільне становище, але не в силі був протистояти злу, брехні, вирватися зі своєї позолоченої клітки (квартира в Москві, дача в Передєлкіно, державні премії) і ста­ти вільним Художником. Від цього багато страждав. Він неминуче мав прийти до своєї «Зачарованої Десни», яка в його творчій біографії означала щось значно більше, ніж автобіографічна повість про дитинство.

Працював над твором упродовж 14 років, щоразу вертаючись до нього з підсвідомого бажання напитися цілющої води. Так і тримався на світі з 1940 по 1956 рік. У березні 1956 р. журнал «Дніпро» видрукував повість, а наступного року, вже по смерті автора, вона з’явилась окремою книжкою.

«Зачарована Десна» була як сповідь змуче­ного митця, як надійна моральна опора для власного духу і свого народу, який гине в по­лум’ї Великої Вітчизняної війни, і як виправ­дання перед ним, Україною, людьми і самим собою.

Безперечно, це автобіографічний твір, над­звичайно ліричний, суб’єктивний. Письмен­ник вільно полинув за спогадами про свос раннє дитинство. Однак при тому не був об­межений цензурою, ідеологічними догмами, бо писав не для постановки фільму, писав для себе.

Дав волю і теперішнім своїм роздумам, почуттям, стаючи хоча б на короткий час чистим дитям природи, дитям світу, хай більше уявного, аніж реального. Внутрішнє авторське «Я» знайшло тут найповніше виявлення, а романтичне світовідчування отримало найоптимальніше втілення. За всіма жанровими ознаками твір правильніше було б назвати ліричною повістю.

Маємо двох ліричних героїв, два обличчя авторського «Я»: малий Сашко як головна ділова особа спогадів і зрілий майстер, який ті спогади перепускає через свій гіркий життєвий досвід, свої страждання, узагальнюючи, збираючи їх у ху­дожні образи.

Малий Сашко сам по собі уособлює душу митця. Автор цим образом підсві­домо мовби говорить: подивіться, люди, ось моя душа перед вами чиста, безгрішна.
Сашко вперше нагрішив: у городі вирвав рядок моркви, бо так хотілося їсти. Прабаба помітила і посилає, за звичкою, на нього прокльони, а тим часом «в малині лежав повержений з небес маленький ангел і плакав без сліз. З безхмарного блакитного неба якось несподівано упав він на землю І поламав свої тоненькі крила коло моркви. Це був я». Всі грішні, у кожного своя провина. До цього часу «фактично святим був на всю хату один я. І от скінчилась моя святість. Не треба було тро-гати моркви. Хай би собі росла. А тепер я грішний. Що ж ме­ні буде?». Йому жаль себе. Багато разів доводилося вже в зрі­лому віці переживати подібні ситуації, почуття «поверженого з небес маленького ангела», каятися невідомо в чому, неві­домо перед ким…

Сашко залазить у старий човен і мучиться запитанням, що б таке зробити «для поновлення святості». Чи не підсвідомо автор пропускає в текст ось цей висновок, який надалі цензори викреслюватимуть з усіх видань «Зачарованої Десни»: «Ні, один, мо, нещасливий комуніст, вигнаний з партії, не думав так про своє поновлення, як думав колись я, маленький, у човні лежачи. Що ж його діяти? Як жити у світі?»

Це запитання постійно мучило Довженка-митця, воно спів­звучне тим давнім терзанням маленького дитячого серця. Як жити у світі (де так ато несправедливості, зла)? Відповідь він шукав усе життя.

А душа була відкрита навстіж великому гармонійному світові, який теж шу­кав усе життя. Дійсність брутальна й жорстока, він так хотів її змінити. Свою мрію Довженко-митець прагне знайти в далекій реальності свого дитинства.

Малий живе в чарівному, поки що гармонійно прекрасному, сповненому несподіванок (як історія з левом) і манливих таємниць світі. Він для нього – докола хати, у городі, де безліч усякої живності, у саду з яблуками, грушами, сливами, на лузі над Десною в пору косовиці, на печі з усяким насінням, у якому так затишно спати, у човні під час повені, на копиці пахучого сіна на возі під самими зорями. Ще чарівніше продовження того світу — солодкий сон у човні в клуні. Той сон поніс Сашка далеко-далеко.

Душа письменника вміла отак полинути в полоні нездійснених мрій, далеко від земних прикрощів і нещасть. Це був її порятунок.

«Світло і чисто у мене на душі, люди», — голосом малого свого двійника промовляє дорослий Довженко. Звернімо увагу, як почувається Сашко, коли потерпає в клуні за свій перший гріх. Він затуляє очі, але йому не стає темно. Навпаки, відкривається небачене видиво — чи сон, чи фантазія. Однак у цьому плетиві Сашкових видінь «проскакує» одна авторська фраза, фраза виправдання: «Заплюїцуючи очі, й по сей день я ще не маю темряви в душі». Ці слова тут, здава­лось би, необов’язкові, вони — хіба що для нездогадливого читача. Адже самі по собі міркування Сашка про темряву і світло всередині себе «говорять» про ті глибинні переживання автора, про його постійне підсвідоме бажання довести людям чистоту і святість своєї душі. Для Довженка це, зрештою, закономірно: він страждав і внутрішньо каявся в тому, у чому був невинний, але був често­любним, переживав часом безпідставно…

У «Зачарованій Десні» створено цілий мікрокосмос людського буття, як ду­ховного, так і матеріального. Той клаптик землі біля Десни — своєрідний земний рай, який Довженко не бачив більше ніде й ніколи у своєму дорослому житті. Цей рай наповнено живими, природними реаліями. Згадаймо, як пахнуть там огірки, що їх беруть із собою на косовицю! І яка музика бринить там, коли клепа­ють косу… Перегорніть ті сторінки, де Сашко перераховує, що він любить, а що ні — наче багато-багато картин проходить перед очима. І все то часточки великого світу «зачарованої Десни», часточки того земного раю. Зі спогадів викликав їх до себе в гості втомлений, розчарований митець.

Сашкові, який наслухався розмов дорослих за кашею, так «робилося тоскно, так жалько, що світ споганіє», поки він виросте, «не буде вже сінокосу тоді, ні риби» — митець не хоче бачити цей прекрасний світ споганеним і обікра-деним. Недосконалість світу страшенно мучила Довженка. До цього додавалося бажання розбудити в українців національну свідомість і гідність,

«А ми хто? Ми хіба не руські?» — запитує Сашко в батька. «А хто там нас знає, – якось журливо проказує мені батько, — прості ми люди, синку… Хахли, ті, що хліб обробляють. Сказать би, мужики ми… Да… Ой-ой-ой.. мужики, й квит. Колись козаки, кажуть, були, а зараз тільки званіє зосталось».

Однак Довженко-романтик щиро вірив, що прийде весняна повінь і знесе весь бруд і намул з українського народу. Такий символічний зміст передає карти­на весняної повені в повісті.

Щороку Десна затоплює береги, сади і хати, а Сашко разом із батьком ряту­ють на великому човні людей. Якраз на Великдень — світлий час Воскресіння Господнього (прикметна довженківська деталь): «Сходило сонце. Картина була незвичайна, неначе сон чи казка. Осяяний сонцем, перед нами розкрився зовсім новий світ. Нічого не можна було впізнати. Все було інше, все краще, могутніше, веселіше. Вода, хмари, плав — усе пливло, усе безупинно неслося вперед, шуміло, блищало на сонці». Це символічна картина. Образ води – один із прадавніх образів-символів очищення, оновлення. Як зрадів би митець очищенню й оновленню своєї України! То і в цьому його вина?

Світ «Зачарованої Десни» глибокий, невичерпний, він також безмежний, як і людське пізнання. Скільки заховано в ньому думок, почуттів, переживань великого художника. У ньому — духовна опора кожного українця.

источник